А тоді Алма ослабила потиск і відпустила сестру Ману. Тієї ж миті Ману проревіла їй в обличчя схвальний клич. Алма побрела до берега.

Вона не бачила довкола нічого і нікого. Якщо хтось на березі й кричав щось до неї, добре чи погане, Алма цього не чула.

Вона вийшла з моря так, ніби народилася в ньому.

Алма Віттекер прибула до Голландії в середині липня року 1854-го.

Вона провела в морі майже рік. Безглузде плавання, чи то пак цілий ланцюжок безглуздих плавань. Алма покинула Таїті торік у середині квітня, на палубі французького вантажного корабля, який прямував до Нової Зеландії. В Окленді їй довелося чекати два місяці, доки знайшлося голландське торговельне судно, охоче взяти її за пасажира до Мадагаскару, куди вона пливла в товаристві чималого стада овець і худоби. З Мадагаскару Алма попливла до Кейптауна на древньому голландському флайті — кораблі, збудованому за найкращими взірцями кораблебудування XVII століття. (То був єдиний відрізок її мандрівки, коли Алма по-справжньому боялася за своє життя.) З Кейптауна вона поволі рушила на північ вздовж західного узбережжя Африки, пересівши на інші судна в портах Аккри й Дакару. У Дакарі знайшла ще один голландський торговельний корабель, який прямував спочатку на Мадейру, тоді до Лісабона і через Біскайську затоку й Ла-Манш аж до Роттердама. У Роттердамі Алма придбала квиток на пасажирський пароплав (її перше плавання на пароплаві), яким пропливла вздовж узбережжя Голландії й через затоку Зюйдер-Зее — на південь до Амстердама. І там 18 липня 1854 року її мандрівка нарешті скінчилася.

Вона було б коротша й легша, якби з нею разом не подорожував її пес Роджер. Та Алма взяла його зі собою, бо коли настав час покидати Таїті, сумління не дозволило залишити його. Хто подбає про незугарного Роджера, коли її не буде? Хто нагодує його, не боячись, що пес вкусить? Вона не була до кінця впевнена, що ватага Гіро не з'їсть Роджера, щойно вона покине острів. (З Роджера не вийшло б ситної вечері, але від думки про те, як він обертається на рожні, її занудило.) А найважливішою причиною було те, що пес був останньою реальною ланкою, що з’єднувала її з покійним чоловіком. Коли Емброз помирав, Роджер, напевно, був поруч з ним у фаре. Алма уявляла, як вірний песик охороняв кімнату в передсмертну годину Емброза, проганяючи своїм гавкотом духів, демонів і решту жахіть бездонного розпачу. Уже тільки через це вона відчувала моральний обов’язок узяти його зі собою.

На жаль, дуже мало морських капітанів радіють товариству сумних, згорблених, неприязних песиків на своєму кораблі. Більшість з них відмовлялися брати на палубу Роджера й відчалювали без Алми, розтягуючи її мандрівку до безконечності. А навіть якщо не відмовлялися, Алмі часом доводилося платити подвійну ціну за те, щоб перебувати в товаристві Роджера. І вона платила.

Розрізала ще одну потаємну кишеньку в своїй дорожній сукні, а тоді ще одну, витягаючи одну золоту монету за другою. Треба завжди мати чим відкупитися.

Алма зовсім не переймалася тим, що її подорож тривала так нестерпно довго. Навпаки, вона цінувала кожну годину й радісно прийняла довгі місяці самотності на чужих кораблях і в незнаних портах. З того моменту, коли вона мало не втопилася в затоці під час бурхливого поєдинку гару раа пуу, Алма почала мислити як ніколи гостро й не хотіла, щоб хтось уривав її роздуми. Думка, що пронизала її тоді під водою, тепер не виходила їй з голови. Алма деколи не знала, чи то вона полює за нею, чи то думка намагається піймати її. Деколи вона була схожа на якусь істоту з невиразного сну — то наближалась, то зникала, то з’являлася знову. Алма вистежувала її з ранку до вечора, рішуче мережачи сторінку за сторінкою нерозбірливими записами. Навіть уночі її розум невтомно йшов назирці за тією думкою, так що вона прокидалася кілька разів за ніч, сідала в ліжку й писала ще і ще.

Втім, Алма, хоч і написала вже дві — майже три — книжки, не мала великого хисту до письма. Вона ніколи не вважала себе обдарованою письменницею. Її книжок про мох ніхто б ніколи не читав заради розваги, та й зрозуміти їх було до снаги хіба невеликій когорті бріологів. У неї був талант до систематизації — вона досконало пам’ятала відмінності між видами й гострим оком помічала найменші подробиці. Ні, оповідач із неї був ніякий. Але виборсавшись тоді на поверхню в затоці Матаваї, Алма вирішила, що тепер має що розповісти — і то дещо грандіозне. Її історія не була весела, але вона чимало всього пояснювала про світ природи. А точніше, пояснювала все.

Ось історія, яку хотіла розповісти Алма: світ природи — це місце крайньої жорстокості, де великі й малі істоти змагаються між собою, щоб вижити. У цій боротьбі за виживання сильні залишаються, слабкі — зникають з лиця землі.

Сама по собі ідея ця була не нова. Науковці вже десятки років говорили про «боротьбу за існування». Томас Мальтус описував цим поняттям сили, що через них популяції одних видів стрімко зростають, а інших — скорочуються. Овен і Лаєлл також використовували цю фразу в своїх працях про вимирання й геологію. Коли вже на те пішло, боротьба за існування була явищем очевидним. Та Алмина історія мала несподіваний поворот. Алма припустила й з часом повірила в те, що боротьба за існування впродовж тривалого часу не просто зумовила особливості життя на Землі, а створила це життя. Вона стала творцем приголомшливого розмаїття життя на планеті. Боротьба була механізмом. Боротьба була поясненням усіх найзагадковіших біологічних таємниць: видозміни, вимирання й мутації видів. Боротьба пояснювала все.

Ресурси на планеті обмежені. Боротьба за ці ресурси — запекла й безперестанна. Витримати всі життєві випробування вдавалося переважно тим, хто мав якусь особливість чи видозміну, що робили їх стійкішими, розумнішими, винахідливішими чи тривкішими за інших. Коли в представника певного виду з’являлась якась сприятлива відмінність, він передавав цю корисну ознаку своїм нащадкам, які таким чином насолоджувалися всіма перевагами домінування — себто, доки не з’являвся сильніший суперник або не зникав потрібний ресурс. У процесі безкінечної боротьби за виживання неминуче змінювалася сама будова й вигляд істоти.

Міркування Алми були співзвучні поняттю, яке астроном Вільям Гершель назвав «безперервним творенням» — явищем вічним і невпинним. Але Гершель вважав, що творення безперервне тільки в масштабі космосу, тоді як Алма була тепер переконана, що творіння триває безкінечно всюди, на всіх рівнях життя — навіть на мікроскопічному рівні, навіть на рівні людей. Боротьба всюдисуща, а світ природи щохвилини змінюється. Одні здобувають перевагу, інші — втрачають. Після пори достатку наставала гіа’іа — пора голоду. За несприятливих умов усе могло вимерти. А за сприятливих — перетворитися на щось інше. Вимирання й перетворення існували споконвіків, існували досі, й існуватимуть до кінця часів — і якщо це не «безперервне творення», то Алма не знала, що тоді назвати цим словом.

Вона нітрохи не сумнівалась, що боротьба за існування визначила біологію й долю людини. І найкращим прикладом цього, на думку Алми, був Завтра Вранці, чию родину всю до ноги знищили невідомі хвороби, привезені на Таїті європейцями. Його рід практично вимер, але Завтра Вранці чомусь не загинув. Якась особливість його тілобудови допомогла йому вижити, попри те, що Смерть скосила всіх довкола нього. Завтра Вранці вижив і породив нащадків, які, ймовірно, успадкували його переваги й дивовижну стійкість до хвороб.

Ба більше, подумала Алма, — боротьба за існування визначала й духовне життя людини. Завтра Вранці був язичником, який перетворився на побожного християнина — бо був хитрий і дбав про власну шкуру й помітив, куди рухається світ. Він відмовився від минулого на користь майбутнього. Завдяки його передбачливості його діти не знатимуть горя в новому світі, де всі шанують їхнього могутнього батька. (Чи принаймні не знатимуть горя доти, доки їх не захлесне наступна хвиля боротьби. Тоді їм доведеться самим боротися за себе. То буде їхня боротьба, від якої їх ніхто не врятує.)