Чому вона вирішила, начебто її скромна слава вже дійшла до його вух? Ох, дурнувата гордість! Вгамувавшись, Алма витерла очі й усміхнулася.

— Я знаю, що захопила вас зненацька, дядьку Діс, — сказала вона, легко перейшовши на тепліший, приязніший тон. — Пробачте мені, будь ласка. Зрозумійте: я здатна подбати про себе сама й не приїхала сюди, щоб зіпсувати вам життя. Але річ у тім, що я — як науковець і класифікатор — маю певні вміння, які можуть стати в пригоді таким закладам, як ваш. І хочу твердо вас запевнити, що найбільшим задоволенням і радістю для мене стане можливість провести решту своїх днів тут, віддаючи свій час і сили закладу, який відіграв таку важливу роль в історії ботаніки й, водночас, історії моєї родини.

Після цих слів вона витягнула з-під пахви загорнутий у коричневий папір пакунок і поставила його на край стола.

— Я не прошу вас, дядьку, вірити мені на слово, — сказала Алма. — У цьому пакунку — теорія, яку я нещодавно розробила на основі досліджень, які провела за останні тридцять років свого життя. Деякі з викладених тут ідей видадуться вам надто сміливими, але я прошу тільки про одне — щоб ви прочитали їх неупереджено й, звісно, нікому про них не розповідали. Навіть якщо ви не погодитеся з моїми висновками, то принаймні складете собі думку про мої наукові здібності. Тільки прошу вас поставитися до цієї праці з повагою, бо це все, що я маю, і ким я є.

У відповідь — мовчанка.

— Ви ж читаєте по-англійськи? — запитала Алма.

Дядько звів одну сиву брову, мовляв, жінко, заради Бога, май совість. Перед тим, як залишити пакунок дядькові, Алма взяла зі стола олівець і запитала:

— Можна?

Той кивнув, і вона написала щось на обгортці.

— Це назва й адреса готелю в порту, де я зупинилась. Прочитайте цей текст без поспіху й дайте мені знати, якщо захочете ще раз зі мною зустрітися. Якщо за тиждень я не дістану звістки від вас, то повернуся сюди, заберу свою працю, попрощаюся з вами й піду своїм шляхом. І більше ніколи не турбуватиму ні вас, ні ваших рідних, обіцяю.

Поки Алма це говорила, її дядько настромив на виделку ще один трикутничок тоста. Але замість піднести його собі до рота, він зігнувся в кріслі й поволі простягнув одну руку вниз, пропонуючи гостинець Роджерові — й при цьому не зводячи очей з Алми й вдаючи, ніби уважно її слухає.

— Ой, вважайте… — Алма схвильовано перехилилася через стіл.

Вона вже хотіла застерегти дядька про те, що пес має жахливу звичку кусати кожного, хто хоче його нагодувати, та не встигла вона відкрити рота, як Роджер підняв свою криву голівку й — делікатно, як добре вихована дама — зняв з виделки шматочок цинамонового тоста.

— Отакої, — здивовано відхилилася назад Алма.

Але дядько так і не сказав ні слова про пса, тож Алма облишила цю тему. Вона розправила спідниці й зібралася йти.

— Було дуже приємно познайомитися з вами, — сказала вона. — Ця зустріч, сер, значила для мене більше, ніж ви можете уявити. Я ніколи не знала, як це — мати рідного дядька. Сподіваюсь, вам сподобається моя праця і що вона не надто вас ошелешить. На все добре.

Дядько у відповідь не сказав ні слова, тільки кивнув.

Алма рушила до дверей.

— Ходи, Роджере, — сказала вона, не обертаючись.

Вона трохи постояла, відчинивши двері, але пес і не ворухнувся.

— Роджере, — сказала вона вже суворіше, обернувшись до пса. — Пішли.

Пес далі лежав на ногах дядька Діса.

— Ну йди, песику, йди, — сказав Діс не надто переконливо, не посунувши ноги навіть на дюйм.

— Роджере! — гукнула Алма, нахилившись під стіл. — Ходи, досить грати вар’ята!

Їй ще ніколи не доводилося його кликати — пес завжди сам ішов слідом за нею. Та Роджер зіщулив вуха й навіть не думав вставати. Він нікуди не збирався йти.

— Це вперше таке, — вибачилася Алма. — Зараз я його винесу звідси.

Але дядько підняв руку.

— Та хай собі побуде тут зі мною одну-дві ночі, — сказав він байдужим голосом, так ніби йому було однаковісінько, зостанеться пес з ним чи піде геть.

Він навіть не дивився на Алму, коли це казав. Дядько — всього на мить — став схожим на хлопчика, який приніс із вулиці цуценя й умовляє маму взяти його собі. Ох, дядьку Діс, подумала Алма. Тепер ви піймалися.

— Гаразд, — відповіла Алма. — Він точно не надокучатиме вам?

Діс стенув плечима, наче йому було зовсім байдужісінько, й нанизав на виделку ще один шматочок тоста.

— Ми дамо раду, — сказав він і знову пригостив пса, просто з виделки.

Алма швидко вийшла з ботанічного саду й попрямувала до пристані. Їй не хотілося наймати екіпаж — вона б у ньому просто не всиділа. З порожніми руками й легким серцем, вона почувалась трохи схвильованою і по-справжньому живою. І голодною. Вона за звичкою оберталась назад, шукаючи очима Роджера, але той не чимчикував, як завжди, позаду. О Господи, вона щойно залишила свого пса й працю всього свого життя у кабінеті чоловіка, з яким була знайома якихось п’ятнадцять хвилин!

Оце так зустріч! Оце так ризик!

Але вона мусила ризикнути, бо хотіла бути саме тут — якщо не в «Гортусі», тоді в Амстердамі чи принаймні в Європі. У Південних морях вона страшенно сумувала за життям на півночі. Сумувала за зміною пір року і холодним, яскравим, бадьорливим зимовим сонцем. За холодним кліматом, від якого ціпеніло тіло й розум. Вона просто не створена для життя у тропіках — воно не підходить ні її зовнішності, ні вдачі. Дехто любив Таїті через те, що цей острів здавався їм райським садом — початком історії, проте Алмі не хотілося жити там, де історія тільки починалась; їй кортіло жити в теперішньому моменті людства, на вершині винаходів і поступу. Вона не хотіла мешкати в країні духів і примар — її вабило життя у світі телеграфу, потягів, новаторств, теорій і науки, у світі, який щодня змінювався. Вона жадала знову працювати в плодотворному й серйозному середовищі, серед плодотворних і серйозних людей. Знову користуватися усіма зручностями: переповненими книжковими полицями, слоїками для колекційних екземплярів, папером, який не гниє й не розпадається на клаптики, й мікроскопами, що не зникають посеред ночі. Вона мріяла про доступ до найсвіжіших наукових журналів. Про спілкування з колегами.

А найдужче — про сім’ю — сім’ю на кшталт тієї, в якій виросла вона сама: про проникливих, допитливих, цікавих і розумних людей. Їй знову хотілось відчути себе однією з роду Віттекер і жити серед Віттекерів. Але позаяк на світі більше не зосталося Віттекерів (крім Пруденс Віттекер Діксон, яка займалася своєю школою, й окрім представників батькового відразливого й невідомого клану, які ще не зігнили в англійських в’язницях), вона вирішила замешкати серед ван Девендерів.

Якщо ті її приймуть.

А що як ні? Що ж, або пан, або пропав. Хтозна, чи ван Девендери — скільки їх там є серед живих — так прагнуть її товариства, як вона — їхнього. Може, вони не захочуть прийняти її допомоги в «Гортусі». Може, вважатимуть її непроханим гостем, дилетанткою. Алма пішла на ризик, коли залишила свій трактат дядькові Дісу. Її праця могла викликати в нього що завгодно — нудьгу (мохи Філадельфії?), образу релігійних почуттів (безперервне творення?), тривогу науковця (теорія, що стосується всього світу природи?). Алма розуміла, що вона могла виставити її нерозважною, самовпевненою, наївною, вільнодумною, зіпсованою і навіть трохи схожою на французького філософа. Та з іншого боку, трактат був насамперед відображенням її здібностей, а їй хотілось, щоб, коли вже діло дійшло до знайомства, родина дізналася про її здібності.

Якщо ж ван Девендери й «Гортус» дадуть Алмі відкоша, вона розпрямить плечі й піде своєю дорогою. Може, так і залишиться в Амстердамі, а може, повернеться до Роттердама або переїде до Лейдена й замешкає біля тамтешнього університету. Крім Голландії, є ще Франція і Німеччина. Вона може пошукати праці деінде, може навіть в іншому ботанічному саду. Нелегке завдання для жінки, але можливе, адже батькове ім’я й слава Діка Єнсі додадуть їй авторитету. Вона знала всіх найвідоміших професорів бріології в Європі, з багатьма з них роками листувались. Можна розшукати їх і попроситися до котрогось із них у помічники. А якщо ні, то вона б могла викладати — звісно, не в університеті, а, скажімо, в якійсь заможній родині. Якщо не ботаніку, то чужоземні мови. Один Господь знає, скільки їх у неї в голові.