— Люди кожного дня вмирають, — сказав він. — Але шанси, що це будеш ти, — вісім тисяч проти одного.

Вона побачила, що бувають тижні — надто як дощить — коли батькове тіло болить сильніше, ніж мав би терпіти будь-який християнин. Йому постійно боліла нога через те, що поламана кістка погано зрослася, і час від часу мучили хвороби, що їх він підхопив у тих далеких, небезпечних краях. Бувало, що Генрі не міг цілих два тижні встати з ліжка. Не дай Боже, щоб його хтось тоді потурбував! Навіть листи приносили навшпиньки. Через ці недуги Генрі більше не міг нікуди їздити і натомість приймав людей у себе. Ось чому в Білому Акрі завжди крутилося чимало гостей, а справи залагоджували у вітальні й за обіднім столом. Ось чому Генрі найняв чоловіка на ім’я Дік Єнсі — мовчазного голомозого здоровила з крижаним поглядом, який мандрував від імені Генрі й тримав людей у шорах від імені компанії Віттекера. Алма переконалася, що до Діка Єнсі краще не говорити.

Вона бачила, що батько не відвідує служби, але притримує для себе найкраще відгороджене місце в шведській лютеранській церкві, куди Алма з матір’ю ходили щонеділі. Матір Алми не надто симпатизувала шведам, але позаяк поблизу не було голландської реформатської церкви, шведи були краще, ніж нічого. Вони принаймні розуміли й приймали основні засади кальвіністського вчення: ми самі відповідаємо за власне життєве становище і, скоріш за все, приречені, а попереду нас не чекає нічого приємного. Беатрікс усе це було добре знайоме. Краще за всякі інші релігії, які лицемірно й геть непереконливо силкуються вас утішити.

Алмі не хотілося ходити до церкви — ліпше б вона в неділю зоставалася вдома, як тато, й займалася рослинами. У церкві було нудно, незатишно, ще й тхнуло тютюном. Улітку крізь прочинену браму, бувало, заходили індички й пси, шукаючи затінку від палючого сонця. А взимку в старій кам’яниці аж дрижаки пробирали. Як тільки через котресь із високих вікон з хвилястим склом пробивався промінчик світла, Алма підставляла йому своє личко, немов тропічна ліана в батьковій оранжереї, яка хотіла видертися нагору, ближче до сонця.

Алмин батько не любив церкви й релігії, але часто закликав Бога покарати його ворогів. Генрі ще чимало всього не любив — з часом Алма досконало вивчила весь список. Вона знала, що батько зневажає дебелих чоловіків, які тримають малих псів. Крім того, він презирливо ставився до тих, хто купував скакунів, а їздити на них не вмів. До того ж він ненавидів: вітрильники, на яких плавали на дозвіллі; інспекторів; дешеве взуття; все французьке (мову, їжу, народ); нервових канцеляристів; порцелянові блюдця, які розліталися на друзки в міцній чоловічій руці; поезію (але не пісні!); згорблені спини боягузів; злодійкуватих байстрюків, народжених повіями; брехливі язики; звуки скрипки; військо (будь-яке військо); тюльпани («цибуля з претензіями!»); блакитних сойок; кавування («клята гидка голландська звичка!») і — Алма ще не розуміла, що значать ці слова — рабство, і тих, хто вимагав його скасувати — і то однаково сильно.

Генрі бував запальний. Він міг обізвати й принизити Алму швидше, ніж хтось інший защепив би жилет («Ніхто не любить дурненьких і самовдоволених поросят!»), але бували моменти, коли їй здавалося, що він любить її, ба навіть гордиться нею. Одного дня до Білого Акру прийшов незнайомець, який хотів продати Генрі поні, щоб Алма навчилася на ньому їздити. Поні звали Соамз, він мав шерсть кольору карамелі й відразу сподобався Алмі. Чоловіки домовилися про ціну — зійшлися на трьох доларах. Алма, якій на ту пору було шість років, запитала:

— Перепрошую, сер, а вуздечка й сідло також входять у ціну?

Незнайомець промовчав, а Генрі розреготався:

— Попався, чоловіче! — проревів він, і цілий день, як тільки Алма потрапляла йому на очі, куйовдив їй волосся, примовляючи:

— Ото малий спритник в мене росте!

Алма бачила, що по вечорах батько прикладався до пляшок, і що ті пляшки часом приховували в собі небезпеку (він кричав на неї, виганяв з кімнати), а часом диво — як-от дозвіл посидіти на колінах у тата, який розповідав їй фантастичні історії і ласкаво називав «Сливкою», що нечасто траплялося. Такими вечорами Генрі казав їй:

— Завжди носи з собою вдосталь золота, Сливко, щоб викупити своє життя, якщо тебе викрадуть. Якщо треба, заший монети в поділ сукні, але завжди май гроші при собі!

Генрі розповідав, що на такі крайні випадки бедуїни в пустелі зашивають собі під шкіру коштовні камені. Він сказав, що й сам має під шкірою на животі зашитий смарагд, що для невтаємниченого ока це виглядає як шрам у місці, куди поцілила куля від рушниці, і що він ніколи і нізащо не покаже їй, де саме той смарагд — але він точно там є.

— Завжди треба мати чим відкупитися, Сливко, — сказав він.

Вмостившись у батька на колінах, Алма довідалася, що Генрі плавав по світу разом з видатним чоловіком на ім’я капітан Кук. Ті історії були найцікавіші. Одного дня на поверхню океану виринув велетенський кит із широко роззявленою пащею — капітан Кук скерував корабель прямісінького у черево кита, роззирнувся довкола, а тоді знову виплив на світ Божий — тільки з іншого боку! Якось Генрі почув на морі плач — зирк, а то русалка пливе по воді. Її поранила акула. Генрі взяв мотузку й витягнув русалку з води — вона померла в нього на руках, але перед тим — їй-Богу! — поблагословила Генрі Віттекера й напророкувала, що колись він розбагатіє. Ось як у нього з’явився цей великий будинок — завдяки благословенню русалки!

— А якою мовою розмовляла русалка? — запитала Алма, уявляючи, що то була не інакше, як грецька.

— Англійською! — відповів Генрі. — Заради Бога, Сливко, хіба б я рятував ту чортову русалку, якби вона балакала не по-нашому?

Перед матір’ю Алма відчувала страх і трепет, натомість батька — обожнювала. Вона любила його найбільше за все. Навіть більше, ніж поні Соамза. Її батько був колосом, а вона визирала в світ з-поміж його велетенських ніг. Супроти Генрі біблійний Бог здавався нудним і далеким. Як і Бог, Генрі не раз випробовував любов Алми — особливо після того, як відкорковував пляшку.

— Сливко, — казав він, — а побіжи-но до пристані так швидко, як тільки зможеш на своїх цибатих ногах, і подивися, чи не припливли таткові кораблі з Китаю?

Пристань була за сім миль від їхнього дому, ще й на тому березі річки. Неділя, дев’ята вечора, надворі пронизливий березневий дощ зі снігом, а Алма зістрибує з батькових колін і біжить. Слуга ловить її коло дверей і заносить назад до вітальні, інакше — у шість років, без накидки чи хоча б капелюшка, без копійки в кишені й кавальчика золота в подолі сукні — вона б, їй-Богу, виконала його просьбу.

Оце дитинство їй випало!

Алма не тільки мала сильних і розумних батьків, а й цілий маєток Білий Акр, що його могла досліджувати, як їй тільки заманеться. То була істинна Аркадія. Оце так простір для досліджень! Сам лише будинок був невичерпною скринькою чудес. У східній альтанці стояло незграбне опудало жирафи зі збентеженою, кумедною мордочкою. У передпокої лежало три гігантських ребра мастодонта, що їх викопав на поблизькому полі місцевий фермер і виміняв у Генрі за нову рушницю. Ще в будинку був бальний зал, сяючий і порожній, де колись — за перших приморозків пізньої осені — Алма знайшла колібрі, який випадково залетів знадвору й промчав повз її вухо чудернацькою траєкторією (наче блискуче малесеньке ядро з крихітної гарматки). У батьковому кабінеті жила майна — пташка, яка приїхала аж із Китаю і говорила схвильовано й красномовно (принаймні так казав Генрі), але тільки рідною мовою. Ще в домі були шкіри рідкісних змій, набиті соломою і тирсою. Полиці, заставлені коралами з Південних морів, стародавніми єгипетськими коштовностями з лазуриту й запорошеними турецькими альманахами.

А скільки там було місць, де можна було скуштувати чогось смачненького! Їдальня, вітальня, кухня, салон, кабінет, засклена тераса й веранди з затіненими альтанками. Там вони чаювали й снідали медяниками, каштанами й персиками (ще й якими персиками — з одного боку рожевими, з другого — золотистими). Взимку в дитячій кімнаті нагорі можна було пити бульйон і милуватися річкою унизу, яка виблискувала під сірим небом, наче поліроване люстерко.