Інколи вечірні посиденьки розважали Алму. Найдужче вона любила, коли приходили актори й дослідники, які розповідали чудернацькі історії. Бували вечори напружених суперечок. Бували й такі, коли нестерпна нудьга тривала до безкінечності. Часом вона засинала за столом із розплющеними очима, не падаючи зі стільця лише через невимовний жах перед материним осудом і завдяки корсету своєї вечірньої сукні. Проте один вечір Алма запам’ятала до кінця життя — пізніше він здавався їй апогеєм її дитинства. Того вечора до них завітав італійський астроном.

Було пізнє літо 1808 року. Генрі Віттекер придбав новий телескоп. Крізь добротні німецькі лінзи він милувався нічним небом, але розумів, що нічогісінько не тямить серед небесних світил. Він знався на зірках так, як знається кожен моряк, себто доволі добре, але з найновішими дослідженнями знайомий не був. На ту пору астрономія рухалася вперед семимильними кроками, і Генрі щораз частіше переконувався, що нічне небо стає для нього ще однією бібліотекою, з якої він ні слова не вміє прочитати. Тому коли Маестро Лука Понтесіллі, славетний італійський астроном, приїхав до Філадельфії, щоб виступити на засіданні Американського філософського товариства, Генрі заманив його до Білого Акру, влаштувавши бал на його честь. Подейкували, що Понтесіллі — великий прихильник танців, тож Генрі подумав, що він не зможе відмовитися від запрошення на бал.

Віттекери ще ніколи не влаштовували такої грандіозної затії. Пополудні до будинку прибули найкращі в Філадельфії кухарі — негри в накрохмалених білих строях — і взялися складати пірамідки безе й змішувати різнобарвні пунші. По всьому маєтку розставили панно з тропічних квітів, які досі ніколи не покидали запашних оранжерей. Раптом у бальній залі з’явився цілий оркестр — похмурі музиканти тинялися туди-сюди, налаштовуючи інструменти й нарікаючи на спеку. Алму відмили й затиснули в білосніжні криноліни, а вихор неслухняного рудого волосся пов’язали атласним бантом завбільшки як ціла її голова. Прибули гості — напудрені, закутані в хвилі шовку.

Стояла спека. Сонце пражило весь місяць, але той день видався найспекотнішим. Передбачивши незручності, пов’язані з погодою, Віттекери вирішили почати бал о дев’ятій, коли сонце вже зайшло, але в повітрі ще відчувалася нестерпна спека. Зала швидко перетворилася на задушливу, вологу оранжерею, в якій розкошували тропічні рослини, та аж ніяк не запрошені дами. Знеможених музикантів заливав піт. Спраглі свіжого повітря, гості висипали надвір — походжали верандами, опиралися на мармурові статуї, даремно сподіваючись, що камінь поділиться з ними своєю прохолодою.

Щоб утамувати спрагу, гості випили значно більше пуншу, ніж збиралися. Нічого дивного, що всі забули про стриманість — усіх поглинув дух легковажного шаленства. Музики облишили бальні церемонії й заграли жвавих мелодій на широкому моріжку. На вулицю винесли лампи й ліхтарі — довкола гостей закружляли миготливі тіні. Чарівний італійський астроном спробував навчити джентльменів з Філадельфії простеньких неаполітанських танцювальних кроків і покружляв у танці з усіма дамами — всі визнали його кумедним, сміливим, цікавим. На втіху гостям він навіть запросив до танцю негритянських кухарів.

Того вечора Понтесіллі мав прочитати лекцію про еліптичні орбіти й швидкість обертання планет, представивши детальні ілюстрації і розрахунки. Але в якийсь момент від цієї ідеї відмовилися. Хіба ж зможе таке розшаленіле товариство спокійно висидіти серйозну наукову лекцію?

Алма так ніколи й не дізнається, чия то була ідея — Понтесіллі чи її батька, але відразу після півночі зійшлися на тому, що славетний італійський маестро космології відтворить модель Всесвіту на великому лужку в Білому Акрі, використовуючи за небесні тіла самих гостей. Модель вийде не зовсім точного масштабу, заявив захмелілий італієць, але вона принаймні дасть дамам уявлення про життя планет і їхні взаємостосунки.

З удавано серйозним і водночас грайливим настроєм, Понтесіллі поставив Генрі Віттекера — Сонце — посередині моріжка. Відтак вибрав ще кількох джентльменів, які уособлювали планети, що розходилися на всі боки від свого господаря. На втіху всіх гостей, Понтесіллі обрав на ці ролі чоловіків, найбільш подібних до планет, що їх вони представляли. Так, крихітного Меркурія зображав миршавий, але поважний торговець зерном із Джермантауна. Позаяк Венера й Земля були майже однакові за розміром, але більші за Меркурій, Понтесіллі вибрав на ролі цих планет братів із Делавера — двійко чоловіків, однаковісіньких на зріст, статуру і зовнішність. Марс мав бути більший за торговця зерном, але меншим за братів із Делавера — відомий банкір із підтягнутою статурою був саме тим, ким треба. На роль Юпітера Понтесіллі взяв відставного капітана-товстопуза — щойно його опецькувате тіло з’явилося в сонячній системі, як усе товариство аж заходилося від сміху. Що ж до Сатурна, то тут у пригоді став журналіст із не таким огрядним, та все ж кумедним черевцем.

Так тривало доти, доки всі планети не вишикувалися на моріжку на відповідній відстані від Сонця й одне від одного. Тоді Понтесіллі показав їм, як рухатися по орбіті довкола Генрі, відчайдушно намагаючись втримати кожного сп’янілого джентльмена на його небесному шляху. Невдовзі дами почали голосно вимагати, щоб і їх залучили до розваги — відтак, Понтесіллі розмістив їх довкола чоловіків, щоб ті виконували роль супутників, обертаючись по своїй вузькій орбіті. (Матері Алми дісталася роль супутника Землі, яку вона зіграла з холодним місячним блиском.) На краю моріжка маестро створив сузір’я з найчарівніших красунь.

Знову заграв оркестр, і ансамбль небесних світил закружляв у найдивовижнішому й найгарнішому вальсі, який добрі люди з Філадельфії бачили в своєму житті. У центрі стояв і сяяв Генрі, король-Сонце із вогненною чуприною, довкола нього оберталися чоловіки, стрункі й огрядні, а довкола них крутилися жінки. У найдальших закутках Усесвіту виблискували сузір’я молоденьких дівчат — далекі, як незнані галактики. Понтесіллі виліз на високий садовий мур і, небезпечно похитуючись, диригував і командував цією феєрією, вигукуючи в літню ніч:

— Не сповільнюйтесь, чоловіки! Дами, не покидайте своїх траєкторій!

Алмі теж кортіло там бути. Вона ще ніколи не бачила такого захопливого видовища. Ще ніколи не було такого, щоб вона так пізно не спала, — хіба після нічних жахіть — і от, у розпалі веселощів про неї взагалі забули. Того вечора — як, зрештою і завжди — там не було жодної дитини, крім неї. Алма кинулася до паркана й гукнула до маестро Понтесіллі, який дивом досі звідти не впав:

— Сер, візьміть і мене!

Італієць витріщився на неї зі свого сідала, перед очима в нього все пливло: звідки тут взялася дитина? Він би вже відмахнувся від неї, якби Генрі раптом не зарепетував із центра Сонячної системи:

— Знайди для дівчинки місце!

Понтесіллі стенув плечима.

— Будеш кометою! — крикнув він Алмі, далі вдаючи, начебто однією рукою диригує Всесвітом.

— А що робить комета, сер?

— Літай в усіх напрямках! — скомандував італієць.

Так вона й зробила. Алма промчала між планетами, прошмигнула, кружляючи, кожною орбітою, гасала й вертілася так, що бант ледь не злетів із голови. Як тільки вона наближалася до батька, той кричав:

— Тримайся подалі від мене, Сливко, а то згориш дотла! — і відштовхував її подалі від свого вогненного, розпеченого тіла, скеровуючи її в іншому напрямку.

Раптом їй встромили до рук іскристий факел. Алма не бачила, хто саме це зробив. Досі їй забороняли мати справу з вогнем. Факел метав на всі боки іскри й кавалки розжареної смоли, а вона мчала космосом — єдине небесне тіло, яке рухалося не по строгій еліптичній орбіті. Її ніхто не зупинив.

Вона була кометою.

І справді вірила в те, що летить.

Дитинство Алми — точніше, найщасливіші й найневинніші дитячі роки — різко скінчилося в листопаді 1809 року, вдосвіта, в звичайнісінький вівторок, який, втім, виявився не зовсім звичайним.