Алма тим часом рвалася у суперечки на всі можливі теми — від догляду за ґрунтом до молекул газу й фізіології сліз. Так, одного вечора до Білого Акру прибув гість, який щойно повернувся з Персії, де поблизу древнього міста Ісфаган знайшов екземпляри рослини, яка, на його думку, виділяє аміачну смолу — стародавній, коштовний складник лікарських засобів, що його походження досі було таємницею для західного світу, позаяк торгівлю ним контролювали бандити. Молодий чоловік трудився на благо британської корони, але розчарувався у своїх зверхниках і хотів поговорити з Генрі Віттекером, чи той би не хотів підтримати грошима його подальші дослідження. Генрі й Алма — діючи й мислячи як одне ціле, як то часто бувало під час вечірніх посиденьок, з обох боків накинулися на гостя з запитаннями, як двійко вівчарок, які заганяють у кут барана.

— А який клімат у тому регіоні Персії? — запитав Генрі.

— А висоти? — додала Алма.

— Та рослина росте на відкритих рівнинах, сер, — відповів гість. — А смоли в ній стільки, що вона витікає з неї цілими…

— Добре, добре, добре, — урвав його Генрі. — Так воно і є, як ви кажете, а нам доведеться не інакше як повірити вам на слово, бо ж ви привезли з собою мізерну щіпку тої смоли. Тоді скажіть мені, скільки ви платите перським чиновникам? Я маю на увазі данину за те, що ви отак блукаєте їхніми землями і збираєте скільки собі захочете смоли?

— Ну, вони хочуть трохи грошей, сер, але, по-моєму, сума невелика за…

— Компанія Віттекера ніколи не платить данини, — заявив Генрі. — Для мене це слово звучить огидно. Нащо ви взагалі комусь розказували, чим саме займаєтесь?

— Але ж як інакше, сер? Я ж не буду займатися контрабандою!

— Та невже? — підняв брову Генрі. — Чому б і ні?

— А ту рослину можна вирощувати деінде? — втрутилася Алма. — Розумієте, сер, нам вийде надто дорого щороку посилати до Ісфагана експедиції, щоб її зібрати.

— Я ще не мав нагоди дослідити…

— А на Катхіяварі вона буде рости? — запитав Генрі. — Ви маєте там знайомих?

— Чесно кажучи, не знаю, сер, я тільки…

— Або, може, її можна вирощувати на американському Півдні? — поцікавилась Алма. — Скільки води їй треба?

— Алмо, ти чудово знаєш, що я не збираюся нічого вирощувати на півдні Америки, — зауважив Генрі.

— Але ж, тату, кажуть, що в Міссурі…

— Алмо, їй-Богу, невже ти думаєш, що цей блідий англійський кліщ не зачахне в Міссурі?

Блідий англійський кліщ, про якого йшлося, тільки закліпав очима й, здавалося, втратив дар мови.

Проте Алма не вгавала, а тільки ще завзятіше розпитувала гостя:

— Як ви гадаєте, сер, чи не може рослина, про яку ви розповідаєте, виявитися тією ж, що про неї згадує Діоскорид у своїй праці «Про лікарські рослини»? Ото було б чудово, правда? У нашій бібліотеці є прекрасне раннє видання Діоскорида. Якщо хочете, я покажу вам його після вечері!

Беатрікс нарешті не витримала й зробила зауваження своїй чотирнадцятилітній доньці:

— Алмо, невже весь світ мусить знати, про що ти думаєш? Може, дасиш бідолашному гостю відповісти на одне запитання перед тим, як накинутися на нього з іншим? Прошу вас, молодий чоловіче, що ви хотіли сказати?

Але тут у розмову знову втрутився Генрі.

— Ви що, навіть живців мені не привезли? — запитав він спантеличеного гостя, який не знав, кому з Віттекерів першим відповідати й скоїв непростиму помилку — не відповів узагалі нікому.

Запала тривала мовчанка — всі не зводили з нього погляду. Але молодий чоловік так і не спромігся вичавити з себе хоч слово. Тоді Генрі роздратовано заговорив, обернувшись до Алми:

— Ет, облиш його, Алмо. Мене це не цікавить. Нічого він не продумав. Ти тільки глянь на нього! Всівся собі тут, вечеряє, попиває мій кларет і надіється, що я дам йому грошенят!

Алма послухала і облишила його в спокої, більше не питаючи нічого ні про аміачну смолу, ні про Діоскорида, ні про звичаї перських племен. Натомість вона з усмішкою повернулася до іншого джентльмена за столом — не помітивши, що той другий гість так само зблід, як полотно — і запитала:

— Отож судячи з вашої фантастичної статті, ви знайшли якісь незвичайні скам’янілості! Ви вже порівнювали ті кістки з сучасними зразками? Гадаєте, то справді зуби гієни? А печеру, на вашу думку, затопило? Ви читали нещодавню статтю містера Вінстона про доісторичну повінь?

Пруденс тим часом — тишком-нишком — обернулася, мовби нічого не сталося, до свого сусіда, приголомшеного молодого англійця, якому допіру так рішуче закрили рота, й прошепотіла: «Прошу вас, продовжуйте».

Того вечора перед сном, закінчивши свої підрахунки й молитви, Беатрікс, як завжди, прочитала дівчаткам щоденну нотацію.

— Алмо, — почала вона, — ввічлива бесіда не має перетворюватися на перегони до фінішної прямої. Якщо ти хоч деколи дозволиш своїй жертві закінчити думку до кінця, то, повір, переконаєшся, що це корисно й гарно. Справжня господиня підкреслює таланти своїх гостей, а не вихваляється безперестанку своїми власними.

Алма хотіла, було, заперечити: «Але…», проте Беатрікс не дала їй завершити:

— Більше того, не варто далі реготати над жартами після того, як усі віддали їм належне й посміялися. Я помітила, що ти останнім часом надто вже довго смієшся. Жодна зі знайомих мені порядних жінок не ґелґоче, як гуска.

Тоді Беатрікс обернулася до Пруденс.

— Хоч мені й подобається, Пруденс, що ти не береш участі в порожніх і надокучливих балачках, але те, що ти взагалі тримаєшся осторонь від розмови — то вже зовсім інше діло. Гості подумають, що ти тупа, а це ж не так. Для нашої родини буде велика ганьба, якщо люди гадатимуть, що тільки одна з моїх доньок уміє говорити. Я вже тобі не раз казала: скромність — це просто різновид марнославства. Позбудься її.

— Пробачте, мамо, — сказала Пруденс. — Сьогодні ввечері я погано почувалася.

— Тобі тільки так здається. Перед самою вечерею я бачила тебе з книжкою легковажних віршиків у руках. Ти собі любісінько байдикувала. Той, хто перед вечерею читає віршики, ніяк не може за якусь годину погано почуватися.

— Пробачте, мамо, — повторила Пруденс.

— Крім того, Пруденс, я хочу поговорити з тобою про поведінку містера Едварда Портера сьогодні за вечерею. Не можна дозволяти, щоб чоловік так довго дивився на тебе, як ото він. Такі погляди принизливі для всіх. Мусиш навчитися класти край такій поведінці чоловіків, рішуче заводячи з ними розмову на розумні, серйозні теми. Може, містер Портер скоріше б оговтався зі свого романтичного заціпеніння, якби ти заговорила з ним, наприклад, про російську кампанію. Треба бути не тільки вихованою, Пруденс, а ще й розумною. Ти — жінка і, ясна річ, завжди матимеш моральну вищість над чоловіками, але якщо не порозумнішаєш і не почнеш захищати власної позиції, з твоєї моралі буде мало зиску.

— Розумію, мамо, — відповіла Пруденс.

— Немає нічого важливішого за гідність, дівчата. Час покаже, хто її має, а хто — ні.

Сестрам Віттекер жилося б легше, коли б вони — як той сліпий і кривий — навчилися допомагати одна одній там, де котрась із них мала слабкість. Натомість вони мовчки шкутильгали пліч-о-пліч, наосліп намацуючи шлях через власні хиби й труднощі.

Варто віддати належне їм і їхній матері, яка пильно стежила за їхніми манерами — дівчата ніколи не сварилися. Жодного разу не сказали одна одній образливого слова. Коли йшов дощ, вони люб’язно крокували під однією парасолькою. На порозі ввічливо пропускали одна одну вперед. Пропонували одна одній останнє тістечко й найкраще місце біля коминка. На Різдво обмінювалися скромними, старанно дібраними подарунками. Одного року Алма купила для Пруденс, яка полюбляла малювати квіти (гарно, але не зовсім точно), чудову книжку з ботанічними ілюстраціями під назвою «Самовчитель малювання для дам: новий трактат про зображення квітів». Того ж року Пруденс пошила для Алми вишукану атласну подушечку для голок фіалкового кольору — улюбленого кольору Алми. Отож дівчата справді намагалися поводитися розважливо.