— Та невже? А звідки ж ти прийшла?

Вона б не здивувалася, якби та відповіла: «Зі сторінок книжки з казками!». Але дівчина натомість сказала:

— Он звідти, — й показала пальцем на південь.

Алма миттю все зрозуміла. За якихось дві милі вниз по течії від Білого Акру будувався новий маєток. Власником був заможний торговець тканинами з Мериленда. Значить, та дівчина — його донька.

— Я сподівалася, що десь тут поблизу житиме дівчина мого віку, — сказала Ретта. — Пробач мою відвертість, але скільки тобі років?

— Дев’ятнадцять, — відповіла Алма, почуваючись набагато старшою, надто біля цієї крихітки.

— Неймовірно! — знову заплескала в долоні Ретта. — А мені вісімнадцять, не така вже й велика різниця, еге ж? А тепер скажи мені дещо, але тільки чесно. Як тобі моя сукня?

— Ну… — Алма нічогісінько не тямила в сукнях.

— Я теж так думаю! — вигукнула Ретта. — Не найкращий вибір, правда? Якби ти бачила інші мої сукенки, то зразу б зі мною згодилася, бо я маю просто фантастичні сукні! Але ж це не зовсім вже бридке, га?

— Ну… — Алма знову не могла підібрати слів. Однак Ретта й не чекала від неї відповіді.

— Ти надто добра до мене! Не хочеш мене образити! То ми вже з тобою приятельки! А ще в тебе таке гарне й міцне підборіддя. Глянеш на нього — і тобі відразу хочеться довіряти.

Ретта обійняла Алму за стан і притулилась до неї, схиливши голову їй на плече. У світі не було ані однісінької причини, чому б Алмі мав сподобатися її жест. Хоч ким та Ретта Снов була, з усього відразу ставало зрозуміло — перед нею дурненьке дівчисько, в якого замість голови — порожній глечик. Алма мала повно роботи, а та її відволікала.

З іншого боку, Алму ніхто ніколи не називав приятелькою.

Ніхто не питав її, якої вона думки про чиюсь сукню.

Ніхто не захоплювався її підборіддям.

Вони якийсь час просиділи на лавці в теплих, незвичних обіймах. А відтак Ретта відсторонилася, глянула на Алму й усміхнулася — чарівно й по-дитячому довірливо.

— Що тепер будемо робити? — запитала вона. — І як тебе звати?

Розсміявшись, Алма назвала своє ім’я і зізналася, що уявлення не має, що далі робити.

— А тут є ще дівчата? — поцікавилася Ретта.

— Є, моя сестра.

— Ти маєш сестру! Як тобі пощастило! Ходім її пошукаємо.

Вони встали й рушили стежкою далі, поки не натрапили в одному з розаріїв на Пруденс, яка стояла за мольбертом.

— Ось де твоя сестра! — вигукнула Ретта, кинувшись до Пруденс так, ніби виграла приз, і призом тим була Пруденс.

Пруденс — як завжди, стримана й ґречна — поклала пензлика на місце й ввічливо простягнула Ретті руку для потиску. Ретта потрусила її руку так, ніби страх яка щаслива була її бачити, а тоді, схиливши голову набік, відверто обвела її поглядом. Алма напружилася, чекаючи, що Ретта скаже, яка Пруденс гарна, або голосно запитає, як таке взагалі могло статися, що Алма й Пруденс — сестри? Таке питав кожен другий, хто вперше бачив Алму з Пруденс разом. Як так, що одна сестра — білошкіра, мов порцеляна, а друга — червона, як буряк? Як так, що одна така тендітна, а друга — така огрядна? Пруденс також напружилася у передчутті тих самих неприємних запитань. Але врода Пруденс, напевно, не зачарувала й не вразила Ретти, та й те, що вони сестри, її теж анітрохи не збентежило. Вона всього лиш пильно оглянула Пруденс з голови до п’ят, а тоді радісно заплескала в долоні.

— Тепер нас троє! — скрикнула вона. — Оце пощастило! Знаєте, що б ми зараз робили, якби були хлопчиськами? Ми б затіяли страшну бійку, билися, боролися й розквасили б одне одному носи до крові. А тоді, надававши одне одному стусанів, стали б друзяками нерозлийвода. Чесно! Я вже таке бачила! З одного боку, це, звичайно, весело, але мені не хотілося б рвати свою нову сукенку — хоч вона й не найліпша, як сказала Алма — тому дякувати Богу, що ми не хлопчиськи. А значить, можемо відразу стати вірними приятельками, без усяких там бійок. Так?

Але підтакнути їй ніхто не встиг, бо Ретта торохкотіла далі:

— Значить, усе вирішено! Тепер ми — трійко вірних приятельок! Тепер про нас треба скласти пісеньку. Хтось з вас вміє складати пісні?

Пруденс і Алма ошелешено перезирнулися.

— Ну тоді я сама складу! — не вгавала Ретта. — Одну секунду.

Ретта заплющила очі, заворушила губами й забарабанила пальцями по талії, мовби рахуючи склади.

Пруденс кинула на Алму запитальний погляд — та стенула плечима.

Після мовчанки, яка тягнулася так довго, що засоромила б будь-кого на світі, тільки не Ретту Снов, дівчина розплющила очі.

— По-моєму, готово, — заявила вона. — Тільки музику хай напише хтось інший, бо з мене музикант ніякий, але перший куплет я склала. Він ідеально описує нашу дружбу. Ось послухайте.

Кашлянувши, вона продекламувала:

Не встигла Алма розшифрувати цей геніальний віршик (і спробувати здогадатися, хто ж із них скрипка, а хто виделка з ложкою), як Пруденс розреготалася. Диво дивне — Пруденс ніколи не сміялася! Сміх її був чудний — різкий і гучний, зовсім не такий, якого сподіваєшся від такої лялечки.

— Хто ти така? — запитала Пруденс, коли нарешті заспокоїлася.

— Ретта Снов, мадам, — ваша найновіша й найвірніша приятелька.

— Що ж, Ретто Снов, — відповіла Пруденс, — я вірю тільки в одне — ти не інакше як божевільна.

— Всі так кажуть! — награно вклонилася Ретта. — Але я тут, а не деінде!

Так воно й було.

Невдовзі Ретта Снов стала постійною гостею Білого Акру. В дитинстві Алма мала кошеня, яке свого часу так само забрело до їхнього маєтку, а потім стало там повноправним господарем.

Те кошенятко — пухнастик із яскраво-жовтими смужками — просто зайшло собі одного сонячного дня до кухні в Білому Акрі, потерлося всім біля ніг, а тоді згорнулося клубочком коло вогню, тихенько муркочучи, й приплющило задоволено очі. Котик тримався впевнено, як у себе вдома, так що зрештою його пошкодували й не сказали, що то не його дім, а він тільки цього й чекав.

Ретта поводилася так само. З’явившись того дня у Білому Акрі, вона трималася так невимушено, начебто споконвіку там жила. Ретту ніхто ніколи не запрошував, але вона явно не належала до тих панянок, які звикли чекати на запрошення. Вона приходила тоді, коли хотіла, проводила в маєтку стільки часу, скільки їй хотілось, брала все, що їй впадало в вічі, і прощалася, коли була готова.

Ретту Снов ніхто — який жах! — не контролював, та її життю можна було позаздрити. Її мати полюбляла проводити час у товаристві; цілий ранок вона чепурилася, по обіді навідувала інших світських леді, а вечори присвячувала танцям. Батька ніколи не було вдома, а що він у всьому потурав доньці, то купив для неї, зрештою, надійного коня і двоколісний екіпаж, у якому дівчина роз’їжджала Філадельфією, сама обираючи, куди їй їхати. З ранку до вечора Ретта гасала в своєму екіпажі, мов весела, жвава бджілка. Хотілося їй до театру — вона їхала до театру. Хотіла подивитися на парад — знаходила парад. А як кортіло провести цілий день у Білому Акрі, чому б і ні?

За рік Алма натрапляла на Ретту в найнезвичніших місцях: то вона стояла на діжці в молочарні й грала сценку зі «Школи лихослів’я» так, що доярки аж за животи хапалися; то звісила ноги з причалу для барж в маслянисті води річки Скулкілл, вдаючи, ніби ловить пальцями рибу; то розрізала навпіл котрусь зі своїх розкішних шалей, щоб віддати половину служниці, яка щойно зробила їй комплімент. («Дивись, тепер у нас однакові шалі, значить, ми близнючки!») Ніхто не знав, що вона за одна, але проганяти її не насмілювалися. Не те що Ретта всіх зачарувала, її просто неможливо було спекатися. Не зоставалося нічого іншого, як змиритися.

Ретта навіть зуміла завоювати прихильність Беатрікс Віттекер, а то було неабияке досягнення. Здоровий глузд підказував, що Беатрікс мала би зненавидіти Ретту, яка уособлювала всі її найбільші страхи щодо дівчат. Беатрікс виховувала Алму й Пруденс так, щоб ті не виросли саме такими, як Ретта, — напудрена, пустоголова Ретта, самозакохана кралечка, яка нищила в болоті дорогі черевички до танцю, могла вмить розридатися і так само швидко зайтися сміхом, яка невиховано тицяла пальцем на людях, не прочитала ні сторінки й не мала розуму прикрити голову під дощем. Як Беатрікс могла відчути приязнь до такого створіння?