Ця справа акурат йому пасувала. Хлопець добре розрізняв, де що росте, в його руках не загинув жоден живець, робітники його знали, а значить підозри він не будив, ще й майстерно приховував свої сліди. І, щонайважливіше, міг за всю ніч і ока не склепити. Цілий день Генрі працював з батьком у саду, а цілу ніч крав — рідкісні рослини й рослини цінні, венерині черевички, тропічні орхідеї, комахоїдні дивовижі з Нового Світу. Крім того, він зберігав усі малюнки, що їх отримував від високоповажного панства, й штудіював доти, доки не вивчав напам’ять кожну тичинку й пелюсточку кожнісінької квітки, про яку мріяв світ.

Як і всі вправні злодії, Генрі пильно дбав про свою безпеку. Він не звірив своєї таємниці жодній живій душі й ховав зарібки в кількох схованках у різних куточках саду в К’ю. Хлопець не стратив ні фартинґа. Його срібло дрімало в землі, як міцне кореневище. Він хотів, щоб воно накопичувалось і накопичувалось, аж поки не пробилося б на світ Божий і не купило б йому право називатися багатієм.

За рік у Генрі з’явилося кілька постійних клієнтів. Від одного з них, стариганя з Паризького ботанічного саду, який вирощував орхідеї, хлопець почув чи не першу похвалу в своєму житті: «Ти малий помічний шельма, еге ж?». За два роки Генрі вже вів жваву торгівлю, продаючи рослини не тільки поважним ученим, а й заможним лондонським дворянам, яким кортіло мати в своїй колекції екзотичні екземпляри. За три роки він таємно переправляв рослини до Франції й Італії, вправно обкутуючи живці мохом і воском, щоб ті пережили мандрівку.

Утім, по трьох роках злодійства Генрі Віттекера піймали на гарячому — і то не хто інший, як його рідний батько.

Містерові Віттекеру, який зазвичай міцно спав, однієї ночі сон ніяк не йшов, і він помітив, як його син опівночі вирушив кудись із дому. Батьківська тривога змусила його встати й піти назирці за сином — він побачив, як той заходить до теплиці, шукає те, що йому треба, зрізає й майстерно загортає у пакунок. Старий садівник одразу ж упізнав обережну руку грабіжника.

Містер Віттекер не був із тих батьків, які б’ють своїх синів, навіть коли ті заслуговують на прочуханку (а вони частенько на неї заслуговували), тож тієї ночі він не дав Генрі березової каші. Та й узагалі з ним про це мови не завів. Генрі й гадки не мав, що його піймали. Ні, містер Віттекер зробив дещо в стократ гірше. Другого дня вранці він найпершим ділом попросив про аудієнцію в сера Джозефа Бенкса. Таким злидарям, як Віттекер, не часто випадало перемовитися словом із таким джентльменом, як Бенкс, але за тридцять років невтомної праці батько Генрі заслужив якраз стільки поваги в К’ю, щоб наважитися потурбувати поважне панство, хоч би навіть один раз. Попри те, що був старим бідняком, він усе ж славився як Яблуневий Чаклун, рятівник улюбленого дерева короля, і завдяки цьому титулу й потрапив до господаря саду.

Містер Віттекер ледь не приповз до Бенкса на колінах, понуро схиливши голову, наче грішник, який збирається покаятись. Він зізнався у ганебному вчинку свого сина й насмілився припустити, що Генрі крав уже не перший рік. Сказав, що готовий зараз же зректися праці, тільки б його сина не кинули за ґрати й не скривдили. Яблуневий Чаклун пообіцяв вивезти свою сім’ю геть із Ричмонда і простежити, щоб ніхто з Віттекерів більше ніколи не зганьбив доброї честі К’ю, а заразом і Бенкса.

Бенкс — вражений шляхетністю садівника — звільняти його не захотів, а послав натомість за юним Генрі. А то була, знов-таки, незвичайна оказія. Якщо прийняти неграмотного садівника в своєму кабінеті було для сера Джозефа Бенкса справою винятковою, то зустрітися з шістнадцятирічним крадієм, синком неграмотного садівника — й поготів.

Може, вартувало просто наказати схопити хлопчака. Але за крадіжку карали шибеницею — і то ще молодших дітлахів, ніж Генрі, і то за значно менший переступ. Бенксові було неприємно, що на його колекцію хтось зазіхнув, але йому стало шкода батька, й він вирішив самотужки все з’ясувати перед тим, як кликати судового пристава.

А шибеником, що його сер Джозеф Бенкс прийняв у себе в кабінеті, виявився хирлявий, рудий, мовчазний, широкоплечий юнак із затуманеним поглядом, запалими грудьми і блідою шкірою, шершавою від вітру, дощу й палючого сонця. Хлопчина був хоч і надто худорлявий, зате високий і мав великі руки. Бенксу подумалось, що коли б він добре харчувався, то одного дня став би значною персоною.

Генрі не знав докладно, навіщо його викликали до контори Бенкса, але йому вистачило кебети запідозрити найгірше, і він не знаходив собі місця. Якби не його затята впертість, він би нізащо не переступив через поріг, не вибиваючи дрижаків.

Але ж, Господи, який то прегарний кабінет! І як вишукано Джозеф Бенкс вбраний — лискуча перука, чорний, як вороняче крило, оксамитовий костюм, напуцовані пряжки й білі панчохи. Заледве увійшовши до кімнати, Генрі вже оцінив подумки вишуканий письмовий стіл із червоного дерева, жадібно ввібрав очима пуделка з колекційними екземплярами, розставлені на полицях, і захоплено глипнув на чудовий портрет капітана Кука на стіні. Хай йому грець, та сама тільки рама до того портрета коштує добрих дев’яносто фунтів!

На відміну від батька, Генрі не схилив голови в присутності Бенкса, а виструнчився перед поважним паном, дивлячись йому просто в вічі. Бенкс, який сидів у кріслі, дозволив Генрі трохи постояти в тиші, чекаючи, мабуть, що той зізнається у скоєному чи благатиме про помилування. Проте Генрі ні в чому не зізнався, нічого не благав і навіть не понурив засоромлено голови, і якщо сер Джозеф Бенкс гадав собі, що Генрі Віттекер не має клепки й першим заговорить у такому драматичному становищі, то він зовсім не знав, хто такий Генрі Віттекер.

Відтак після довгої мовчанки Бенкс строго запитав:

— А скажи-но мені, чому б я не мав відправити тебе на шибеницю до Тайберна?

От і все, подумав Генрі. Піймався.

Однак хлопець гарячково шукав порятунку. Конче треба щось придумати — і то хутко. Недарма він змалку нахапався стусанів від старших братів — битися його навчили. Коли більший і сильніший суперник завдав першого удару, ти маєш єдиний шанс ушкварити йому у відповідь перед тим, як тебе зіб’ють на квасне яб(лу)ко — і ліпше витворити якусь несподіванку.

— Бо я — малий помічний шельма, — відказав Генрі.

Бенкс, який страх як полюбляв всілякі незвичайні оказії, від подиву аж розреготався.

— Правду кажучи, не бачу я від тебе ніякої помочі, юначе. Ти лиш крадеш мої скарби, зароблені важкою працею.

То не було запитання, але Генрі все одно відповів.

— Хіба трохи понадкушував, — сказав він.

— То ти цього не заперечуєш?

— Хай навіть я репетуватиму на цілий світ, хіба ж від того що зміниться?

Бенкс знову розсміявся. Може, він подумав, що хлопець тільки вдає з себе великого сміливця, але хоробрість Генрі була справжня. Як і його страх. Як і брак каяття, якого Генрі бракуватиме ціле життя.

Бенкс пішов іншим шляхом.

— Мушу сказати тобі, молодий чоловіче, що ти завдаєш великого горя своєму батькові.

— А він — мені, сер, — випалив Генрі.

Не сподіваючись таке почути, Бенкс знову гучно зареготав.

— Та невже? Якої ж кривди тобі завдав цей добродушний чоловік?

— Зробив мене бідним, сер, — відповів Генрі.

А тоді, зненацька все збагнувши, спитав:

— То ж він був, правда? То він виказав мене?

— Ясна річ. Твій батько — шляхетна душа.

Генрі стенув плечима.

— Для всіх, крім мене, еге ж?

Бенкс вислухав його і кивнув, великодушно визнавши його правоту. А тоді запитав:

— Кому ти продавав мої рослини?

Генрі почав називати імена, загинаючи пальці:

— Манчіні, Флад, Віллінк, Ле-Фавор, Майлз, Сетер, Івашевські, Фоєрль, лорд Лессіґ, лорд Ґарнер…

Бенкс махнув рукою, щоб той замовчав. Він витріщився на хлопця, не приховуючи свого здивування. Як не дивно, але коли б той перелік був скромніший, Бенкс розізлився б дужче. Але ж то були найшанованіші в ботаніці люди! Кількох з них Бенкс називав своїми приятелями. Як хлопчисько їх розшукав? Дехто з них роками не бував в Англії. Значить, малий переправляє товар морем.