Напевно, вона уявляла собі надто багато.

Глибоко в серці вона ще надіялася, що це просто ще одна з чудернацьких витівок Ретти, оманливий політ її уяви. Ще хвилину тому Ретта казала, нібито в возівні оселились відьми, тож усе було можливо. Та ні. Алма надто добре знала Ретту. Вона не жартувала. Ця Ретта була серйозна. Ця Ретта теревенила про клопіт із рукавами й шалями, який маєш, коли виходиш заміж у лютому. Ця Ретта справді хвилювалася через намисто, яке їй мала позичити матір, — хоч коштовне, Ретті воно було не зовсім до вподоби: що коли ланцюжок задовгий? Що як він заплутається у корсеті?

Алма зненацька встала й підняла Ретту з підлоги, їй увірвався терпець. Вона більше не мала сили спокійно сидіти і слухати її балаканину. Не знаючи, що робити далі, вона обійняла Ретту. Обіймати її було значно легше, ніж дивитися на неї. До того ж Ретта нарешті замовкла. Вона так міцно стиснула Ретту, що почула, як та, писнувши від несподіванки, різко вдихнула. Відчувши, що Ретта от-от знову заговорить, Алма цитьнула на неї і обійняла приятельку ще міцніше.

Вона мала незвично сильні руки (руки коваля, як у батька), а Ретта була така крихітна, з грудками, як у кролика. Деякі види змій так убивають свою жертву — стискаючи обійми все міцніше й міцніше, допоки та не перестає дихати. Алма ще сильніше її стиснула. Ретта знову писнула. Алма ще міцніше її здушила — так міцно, що її ноги відірвалися від землі.

Вона пам’ятала той день, коли вони зустрілися: Алма, Пруденс і Ретта. Скрипка, виделка і ложка. Тоді Ретта казала: «Якби ми були хлопчиськами, то затіяли б бійку». Але Ретта не вміла битися. Вона би програла. Ще й дістала б доброї прочуханки. Алма ще сильніше стиснула обійми довкола цього крихітного, нікчемного, дорогого їй дівчиська. Міцно-міцно заплющила очі, однак із куточків усе одно потекли сльози. Вона відчула, як Ретта обм’якла в її обіймах. Ще трохи — і вона б узагалі перестала дихати. Дурненька Ретта. Люба Ретта, яку — навіть тепер! — неможливо було зненавидіти.

Алма впустила приятельку на підлогу.

Ретта, охнувши, гупнулася і мало не підскочила, як м’яч, угору.

Алма змусила себе сказати хоч щось.

— Вітаю тебе — будь щаслива! — видушила з себе вона.

Ретта схлипнула й тремтячими руками схопилася за корсет. Всміхнулася, така простодушна і довірлива.

— Яка ж ти добра, Алмо! — сказала Ретта. — Як сильно ти мене любиш!

Алма на диво церемонно, наче б була чоловіком, простягнула Ретті руку для потиску, спромігшись на ще одне речення:

— Ти цього заслуговуєш.

— Ти знала? — накинулася Алма на Пруденс за годину, заставши сестру у вітальні за шиттям.

Пруденс поклала шиття на коліна й, склавши руки, мовчала. Проте Алма вперто чекала, доки сестра заговорить, їй не терпілося її на чомусь підловити. Але на чому? На її обличчі нічого не можна було прочитати, а якщо Алма сподівалася, що Пруденс Віттекер поведеться так нерозважливо, що першою заговорить за таких дражливих обставин, то вона зовсім не знала Пруденс Віттекер.

Серед мовчанки, що запанувала в кімнаті, Алма відчула, що її злість перетворюється з лютого обурення у відчуття якоїсь прикрої образи, спустошливого смутку.

— Ти знала, — змушена була нарешті спитати Алма, — що Ретта Снов виходить заміж за Джорджа Гокса?

Пруденс не змінилася на лиці, проте Алма помітила, як довкола сестриних вуст з’явилася тоненька біла лінія, немовби вона їх злегка стиснула. За мить лінія зникла — так швидко, як і з’явилася. Може, Алмі вона всього лиш привиділася.

— Ні, — відповіла Пруденс.

— Як так? — запитала Алма.

Пруденс мовчала, тож Алма продовжила.

— Ретта каже, що вони заручилися за тиждень після того, як померла наша мама.

— Ясно, — сказала Пруденс після довгої паузи.

— Ретта взагалі знала, що я… — Алма затнулася й мало не розплакалася. — Що він був мені небайдужий?

— Звідки я можу таке знати? — відказала Пруденс.

— Вона дізналася про це від тебе? — в Алминому голосі з’явилися різкі, нетерплячі нотки. — Це ти їй сказала? Більше ніхто, крім тебе, не міг сказати їй, що я кохаю Джорджа.

Біля вуст Пруденс знову з’явилася біла лінія, уже надовше. Тепер усе ясно. Вона злилася.

— Я думала, Алмо, — сказала Пруденс, — що за стільки років ти краще вивчила мій характер. Невже хоч хтось, хто приходив сюди попліткувати, ішов додому задоволеним?

— То Ретта приходила до тебе за плітками?

— Яка різниця, приходила вона чи ні, Алмо? Хіба я колись вибовкувала комусь чужі таємниці?

— Перестань відповідати мені загадками! — крикнула Алма.

А тоді вже тихіше запитала:

— То ти казала Ретті Снов, що я кохаю Джорджа Гокса, чи ні?

Алма зауважила, як повз двері промайнула тінь, затрималася нерішуче й зникла. Вона встигла розгледіти тільки фартух. Хтось — напевно, служниця — збирався зайти до вітальні, але вочевидь передумав і вислизнув геть. Чому в цьому будинку ніколи не можна побути на самоті? Пруденс теж помітила тінь, і їй це не сподобалося. Вона встала, підійшла до Алми і грізно глянула їй просто в обличчя. Сестри не могли подивитися одна одній в очі, бо були надто вже різні на зріст, але Пруденс зуміла зміряти Алму очима, хоч і була на цілий фут за неї нижча.

— Ні, — сказала Пруденс. — Я нікому нічого не казала і ніколи не скажу. Але твої натяки ображають мене й несправедливо зачіпають Ретту Снов і містера Гокса, які мають право самі вирішувати, одружуватися їм — на що я щиро сподіваюся — чи ні. А найгірше те, що своїми розпитуваннями ти принижуєш сама себе. Шкода, що твої мрії не справдилися, але ми мусимо радіти за наших друзів і побажати їм щасливої долі.

Алма хотіла щось сказати, але Пруденс урвала її на півслові.

— Перед тим, як говорити далі, Алмо, краще опануй себе. Інакше пошкодуєш про сказане.

Що ж, із цим важко посперечатися. Алма вже пошкодувала про те, що наговорила. Краще б вона взагалі не починала тієї розмови. Та вже пізно. Тепер треба якомога швидше з цим всім покінчити. Алма мала чудову нагоду замовкнути. Але — який жах! — вона не змогла стриматися.

— Я просто хотіла дізнатися, чи Ретта мене не зрадила, — випалила Алма.

— Та невже? — незворушно перепитала Пруденс. — Себто ти припускаєш, що наша з тобою приятелька, міс Ретта Снов, — найневинніше створіння, яке я зустрічала в своєму житті — навмисно вкрала в тебе Джорджа Гокса? Але навіщо, Алмо? Просто заради інтересу? І раз ти вже запитала — може, думаєш, що я теж тебе зрадила? Що вибовкала Ретті твою таємницю, щоб зіграти з тобою злий жарт? Думаєш, я заохочувала Ретту до лукавої гри — впадати за містером Гоксом? Думаєш, я хочу бачити, як ти каратимешся?

Господи, виявляється, Пруденс могла бути безжалісна. Була б вона чоловіком, із неї вийшов би грізний адвокат. Алма ще ніколи не почувалася так жахливо нікчемно.

Вона сіла в найближче крісло й утупилася в підлогу. Але Пруденс пішла слідом і, ставши над нею, знову заговорила:

— А тим часом, Алмо, я теж маю деякі новини, про які я тобі зараз же і розповім, раз уже зайшла мова на цю тему. Взагалі-то я збиралася почекати, доки наша сім'я вийде з жалоби, але, бачу, ти вже вирішила, що ми з неї вийшли.

Пруденс торкнулася передпліччя Алми — вже без чорної жалобної пов’язки — і Алма мало не здригнулася.

— Я також виходжу заміж, — оголосила Пруденс — у голосі її не прозвучало жодного натяку на торжество чи радість. — Містер Артур Діксон попросив моєї руки, і я погодилася.

В Алминій голові якусь мить було порожньо: хто такий Артур Діксон, заради Бога? На щастя, вона не промовила цього вголос, бо зараз же, звичайно, згадала, що то за один, і здивувалася, як їй таке взагалі могло вилетіти з голови? Артур Діксон — їхній учитель. Той згорблений бідолаха, котрий якимось чудом втовкмачив у голову Пруденс французьку й безрадісно допомагав Алмі опанувати грецьку. Оте зажурене створіння, яке раз у раз зітхало й жалісливо покашлювало. Надокучлива постать, про яку Алма не подумала жодного разу, відколи вони востаннє бачилися, а це було — коли? Чотири роки тому? Коли він нарешті покинув Білий Акр і став професором древніх мов в університеті Пенсильванії? Ні, стрепенулася Алма, неправда. Артура Діксона вона бачила зовсім недавно, на материному похороні. І навіть розмовляла з ним. Він висловив їй свої співчуття, а вона ще подумала, навіщо він приїхав.