Однак ще трохи поміркувавши, Алма збагнула, що й сама не знає, що то за вид моху. А потім зрозуміла, що взагалі не розрізняє їхні види. Скільки ж їх існує на світі? Декілька? Десяток? Кілька сотень? Не може бути — невже вона не знає?

Хоча звідки їй було про це дізнатися? Хіба хтось колись писав про мох? Чи принаймні про моховидних? На думку не спадало жодної авторитетної праці на цю тему. Цим ніхто фахово не займався. Та й кому хотілося таке вивчати? Мох — не орхідеї, не ліванські кедри. Малі, негарні, непоказні. Мох не мав лікувальних властивостей і не приносив прибутку, який би допоміг розбагатіти комусь на кшталт Генрі Віттекера. (Втім, Алма згадала, як батько розповідав їй, що обгортав цінні насінини цинхони висушеним мохом, щоб привезти їх неушкодженими на Яву). Може, Ґроновіус щось писав про мох? Цілком ймовірно. Але працям старого голландця вже сповнилося сімдесят років — вони вже надто застаріли, їм бракувало нових відомостей. Ясно було одне — мохом усі нехтували. Колись Алма навіть позакладала клаптиками моху — наче якоюсь ватою — щілини в потрісканих стінах возівні.

Вона мала його за нізащо.

Алма скочила зі стільця, закуталася в шаль, кинула до кишені велике збільшувальне скло й вибігла надвір.

Стояв свіжий, прохолодний ранок, небо затягло хмарами. Світла було якраз вдосталь. Їй не треба було далеко йти. Алма знала, що на пагорбку біля річки, у затінку поблизьких дерев, лежить купа вологих вапнякових брил. Там вона і знайде те, що шукає, бо якраз звідти приносила клаптики моху, щоб утеплити кабінет.

І не помилилася. Алма натрапила на перший валун на межі між лісом і скелястим узбережжям. Він скидався на величезного сплячого вола. І, як вона й думала і сподівалася, весь поріс мохом. Алма стала навколішки в високій траві й якомога ближче нахилилася до каменя. І там, на висоті щонайбільше дюйм від поверхні брили, розгледіла чудесний, крихітний ліс. У цьому замшілому світі нічого не рухалося. Вона схилилася так близько, що відчула запах моху — сирий, насичений, давній. Алма лагідно поклала руку на цей клаптик густого, малесенького лісу. Той стиснувся під її долонею, а тоді, наче пружинка, ні шелеснувши, відновив свою форму. В його відповіді було щось незвичайне. Мох був теплим і пружним на дотик, на кілька градусів теплішим за довколишнє повітря, і значно вологішим, ніж Алма думала. Так, наче в нього була своя, окрема погода.

Алма піднесла до очей збільшувальне скло й придивилася ще раз. Тепер мініатюрний ліс розпався на її очах на величні деталі. Алмі перехопило подих. Дивовижне королівство. Джунглі Амазонки з висоти орлиного польоту. Вона окинула очима приголомшливий пейзаж, простеживши поглядом стежечки, які розходилися на всі боки. Ось розкішні, родючі долини з карликовими деревцями з русалчиних кісок і малесенькими, посплутуваними ліанами. Ось ледь помітні струмочки, які цебенять крізь джунглі, а тут — мініатюрний океан у заглибині посередині каменя, де збирається вся вода.

По той бік океану — завбільшки як половина її шалі — вона помітила ще один материк моху. На цьому новому континенті все було по-іншому. Напевно, припустила Алма, на цей бік валуна потрапляє менше сонячного світла, ніж на той. Або трохи менше дощу? Так чи так, тут панував зовсім інший клімат. Мох утворював гірські кряжі, що простягалися завдовжки як ціла її рука, витонченими конусоподібними групками темнішої, насиченої зелені. Ще на іншій ділянці того ж каменя вона виявила клаптики маленької-премаленької пустелі, де ріс міцний, сухий, лускуватий мох, схожий на кактус. Трохи далі вона натрапила на глибокі, крихітні фіорди — такі глибочезні, що, на превеликий подив, навіть тепер, у червні, — мох, що ріс у їхніх глибинах, досі зберігав у собі холод ще не до кінця розталого зимового льоду. Втім, трапилися їй і теплі гирла, мініатюрні собори й вапнякові печери завбільшки з великий палець.

Відтак Алма підвелася й побачила, що простягалося перед нею — десятки таких валунів, яких годі було полічити, і кожен — укритий мохом, кожен — по-своєму особливий. Їй перехопило подих. Цілий світ! Ба навіть більше. Ціле небесне склепіння, побачене крізь один із могутніх телескопів Вільяма Гершеля. Безмежний Всесвіт! Перед нею розгорталися древні, недосліджені галактики — і до них рукою подати! Звідси було видно її дім. Вона бачила на річці Скулкілл знайомі старі човни. Чула, як перегукуються батькові садівники, які працюють у персиковому саду. Якби Ганнеке зателенькала в дзвінок, скликаючи на обід, вона б відразу його почула.

Світ Алми й світ моху весь цей час тісно переплітались, накладались і наповзали один на одного. Тільки один світ був гучний, величезний і швидкий, тоді як другий — тихий, крихітний і повільний, і лише один із них здавався безмежним.

Алма занурила пальці в коротке зелене хутро й відчула хвилю радісного передчуття. Воно може належати їй! Ніхто з ботаніків не присвячував себе всього дослідженню цього недооціненого типу рослин, тоді як Алма готова піти на таке. Вона має час і терпіння. Має знання. І, ясна річ, мікроскопи. Навіть видавця вона має — бо хоч що там сталося (чи не сталося) між ними, Джордж Гокс завжди з радістю надрукує наукові розвідки А. Віттекер, байдуже, про що в них ітиметься.

Усвідомивши це, Алма відчула, що її світ розширюється і, водночас, звужується, але до приємного, затишного масштабу. Він зменшився до незліченних дюймів, кожен з яких приховував у собі іншу можливість. Цього світу в мініатюрі їй вистачить до кінця життя. А найголовніше, збагнула Алма, те, що вона ніколи не вивчить про мохи все — бо вже тепер знати, що в світі його надто багато; мох росте всюди, а його видів на пальцях не злічити. Та вона скоріше зістаріється і помре, ніж зрозуміє половину з того, що відбувається на одних цих каменях. Ну і слава Богу! Адже це значить, що Алмі вистачить роботи до кінця життя. Досить байдикувати. Досить страждати. Може, навіть досить почуватися самотньою.

Тепер у неї є завдання.

Вона досліджуватиме мох.

Була б Алма католичкою, то, певно, перехрестилася б з вдячності за те, що Бог послав їй це відкриття, бо воно справді таїло в собі невагоме, чудесне відчуття, що його переживають навернені у віру. Та Алма не була побожна. Втім, навіть так в її серці зажевріла надія. Навіть так вимовлені нею слова звучали точнісінько як молитва:

— Благословенна хай буде праця моя, — сказала вона. — Починаймо.

Року 1848-го Алма Віттекер якраз почала писати нову працю — «Антологія мохів Північної Америки». За минулі двадцять шість років вона вже опублікувала дві книжки — «Антологію мохів Пенсильванії» й «Антологію мохів Північного Сходу США» — товсті, вичерпні, чудово оформлені видання, що їх надрукував її давній приятель Джордж Гокс.

Перші дві праці Алми отримали теплі відгуки від інших ботаніків. Кілька авторитетних журналів надрукували схвальні рецензії, назвавши її геніальним класифікатором мохоподібних. Вона опанувала цю тему, не лише досліджуючи мохи, які росли в Білому Акрі та довколишній місцевості, — Алма купувала, вимінювала й випрошувала взірці від інших ботаніків-колекціонерів з цілої країни та різних куточків світу. Це їй вдавалося доволі легко. Алма вже знала, як ввозити рослини, а з перевезенням моху не було жодного клопоту. Треба було тільки висушити його, запакувати в ящики й завантажити на корабель — і мох переживав мандрівку без анінайменших труднощів. Він займав мало місця й майже нічого не важив, тож капітани суден погоджувалися взяти його за додатковий вантаж. І ніколи не гнив. Висушений мох так чудово надавався до перевезення, що люди століттями використовували його як пакувальний матеріал. Уже на самому початку своїх досліджень Алма виявила, що батькові припортові склади заповнені кількома сотнями видів моху з усієї планети — порозпихані по найдальших закутках і ящиках, вони лежали занедбані й недосліджені, аж поки Алма не поклала їх під мікроскоп.