З важким серцем Алма залагоджувала ці справи, проте всі зійшлися на тому, що так буде найліпше. Ретта матиме власну кімнату в притулку, щоб не завдати шкоди іншому хворому, за нею цілоденно доглядатиме медична сестра. Думка про це заспокоювала Алму. Крім того, у притулку використовували сучасні, наукові методи лікування. Душевну хворобу Ретти лікуватимуть гідротерапією, вертінням по колу на спеціальній дошці й лагідними моральними настановами. Вона не матиме доступу ні до вогню, ні до ножиць. У цьому Алму запевнив сам доктор Ґриффон, який перед тим визначив, що Ретта страждає від так званого «пересихання нервового джерела».

Отож Алма про все домовилася. Джорджу залишилося тільки підписати підтвердження про те, що його дружина божевільна, й разом з Алмою супроводити її до Трентона. Всі втрьох вони рушили в дорогу найнятим екіпажем, бо в потязі Ретта могла, чого доброго, знову щось встругнути. Зі собою взяли ремінь, на випадок якби Ретту довелось зв’язати, але та поводилася спокійно і мугикала пісеньки.

Коли вони прибули до божевільні, Джордж швидко рушив через моріжок до головного входу, тоді як Алма з Реттою крокували попідруч позаду, мовби насолоджувалися прогулянкою.

— Який гарний будинок! — сказала Ретта, окинувши оком ошатну цегляну споруду.

— Справді гарний, — відповіла Алма, якій аж від серця відлягло. — Рада, що тобі подобається, Ретто, бо це тепер твій новий дім.

Чи розуміла Ретта, що відбувається, було неясно, але збудженою вона не виглядала.

— Чудовий сад, — продовжувала Ретта.

— Еге ж, — підтвердила Алма.

— Хоч я терпіти не можу, коли квіти зрізають.

— Що ти таке кажеш, Ретто! Та ж ти дужче за всіх на світі любиш букет свіжозрізаних квітів!

— Мене покарано за жахливі злочини, — незворушно відповіла Ретта.

— Ніхто тебе не карає, пташко.

— А найбільше за всіх я боюся Бога.

— Бог нічого не має проти тебе, Ретто.

— Мене мучать загадкові болі в грудях. Деколи мені здається, що моє серце от-от розірветься. Не зараз, але дуже скоро.

— Тут ти зустрінеш друзів, які тобі допоможуть.

— В юності, — спокійно продовжувала Ретта, — я займалася непристойними речами з чоловіками. Ти знала про це, Алмо?

— Цить, Ретто.

— Не цитькай на мене. Джордж і так знає. Я не раз йому про це казала. Я дозволяла тим чоловікам робити зі мною все, що їм хотілось, і навіть брала від них гроші — хоч ти знаєш, грошей мені ніколи не бракувало.

— Цить, Ретто. Не мели дурниць.

— А ти колись хотіла розважитися з чоловіками? Коли ще була молода?

— Ретто, прошу тебе…

— Жінки з молочарні в Білому Акрі теж цим займалися. Вони показали мені, що робити з чоловіками, й підказали, скільки грошей брати з них за мої послуги. За ті гроші я купувала собі рукавички й стрічки. А одного разу купила і для тебе стрічку!

Алма сповільнила крок, щоб Джордж не чув, про що вони говорять. Але в душі вона знала — він уже все це чув.

— Ретто, ти втомилася, побережи свої сили…

— Невже ти ніколи не робила цього, Алмо? Невже ніколи не мріяла зайнятися чимось безсоромним? Хіба ти ніколи не відчувала дикого голоду в своєму нутрі?

Ретта схопила її за руку й жалібно зазирнула Алмі в обличчя, шукаючи там натяк на те, що хотіла почути. А не знайшовши, покірно похнюпила голову.

— Ну звісно, не відчувала. Бо ти добра. Ви з Пруденс обоє доброчесні. А я — втілення самого диявола.

Алмі здалося, що її серце от-от розіб’ється на друзки. Вона глянула на широкі, згорблені плечі Джорджа Гокса, який ішов попереду. І її охопив жагучий сором. Вона ніколи не мріяла зайнятися чимось непристойним із чоловіками? Ох, якби ж Ретта знала правду! Якби хто-небудь знав! Алма — сорокавосьмирічна стара діва з усохлим лоном — і то кілька разів на місяць вчащала потайки до палітурної майстерні. І то не один і не два! Ба більше: всі заборонені книжки її молодості — «Cum Grano Salis» і всі решта — досі жили в її пам’яті. Часом вона виймала їх зі скрині, захованої на сіннику в возівні, й знову перечитувала. Алма знала про дикий голод геть усе!

Алма відчувала, що вчинить нечесно, коли не запевнить цього знедоленого тендітного створіння у своїй підтримці й любові. Невже вона допустить, щоб Ретта гадала, начебто вона єдина зіпсована дівчина в цілому світі? Але ж на кілька кроків попереду ішов Джордж Гокс, який точно все чув. Тому Алма не втішила Ретти і навіть не поспівчувала їй. Сказала тільки:

— Оселившись у цьому новому домі, моя люба Ретто, ти зможеш щодня гуляти в саду. І тоді ти заспокоїшся.

Майже всю дорогу додому Алма з Джорджем мовчали.

— Про неї добре дбатимуть, — нарешті порушила мовчанку Алма. — Доктор Ґриффон особисто мене в цьому запевнив.

— Кожен з нас народжений, щоб страждати, — сказав у відповідь Джордж. — Прийти на цей світ — сумна доля.

— Можливо, — обережно сказала Алма, здивована запалом, із яким він це сказав. — Але ми мусимо шукати в собі терплячість і смирення, щоб пережити випробування, які виникають на нашому шляху.

— Авжеж. Принаймні так нас завжди вчили, — відказав Джордж. — Знаєш, Алмо, бували моменти, коли я хотів, щоб Ретта знайшла полегшення в смерті замість терпіти безперервні страждання й мучити мене і всіх решту.

Вона не знала, що відповісти. Джордж не зводив із неї очей — його похмуре лице аж скривилося від болю. За якийсь час вона, затинаючись, витиснула з себе:

— Де є життя, Джордже, там є і надія. Смерть кладе всьому кінець. Дуже скоро вона прийде за нами всіма. І я б, напевно, не бажала, щоб до когось вона поквапилася.

Джордж заплющив очі й мовчав. Її слова навряд чи його заспокоїли.

— Я навідуватиму Ретту в Трентоні раз на місяць, — якомога невимушеніше сказала Алма. — Якщо матимеш охоту, приєднуйся. Я привозитиму їй свіжі примірники «Дамського журналу». Вона любить його читати.

За наступні дві години Джордж не промовив ні слова. Він то дрімав, то прокидався. Розплющив очі допіру тоді, як вони в’їжджали в Філадельфію. На ньому не було лиця. Щиро його жаліючи, Алма вирішила змінити тему. Кілька тижнів тому Джордж позичив Алмі нову книжку про саламандр, яка щойно вийшла друком у Лондоні. Можливо, згадка про неї бодай дрібку його розвеселить. Отож доки екіпаж поволі котився до міста, вона подякувала Джорджеві і, розповівши трохи про книжку, наприкінці сказала:

— Загалом, у тій праці чимало глибоких думок і ретельного аналізу, але вона препаскудно написана й жахливо оформлена — невже, Джордже, в англійців нема редакторів?

Джордж, який досі сидів, утупившись у підлогу, глянув на неї і ні з того ні з сього сказав:

— Твій швагер наробив собі недавно клопоту.

Він явно не почув ні слова з того, що вона йому розповідала. Крім того, Алма була вражена, що він про таке заговорив. Джордж зроду не пліткував, та з якого дива він узагалі згадав про чоловіка Пруденс? Напевно, його так стривожили події того дня, що він був сам не свій. Але щоб не ставити його в незручне становище, Алма вирішила підтримати розмову так, наче вони з Джорджем завжди обговорювали такі теми.

— Що він наробив? — запитала вона.

— Артур Діксон надрукував один зухвалий памфлет, — втомлено пояснив Джордж, — який йому вистачило розуму підписати своїм іменем. Він написав, що влада Сполучених Штатів Америки — моральна почвара, яка схвалює рабство.

Алму ця новина нітрохи не вразила. Пруденс і Артур Діксон роками були ревними аболіціоністами. Своїми майже радикальними поглядами, спрямованими проти рабства, вони прославилися на цілу Філадельфію. На дозвіллі Пруденс працювала в місцевій квакерській школі — вчила вільних негрів читати. Крім того, вона піклувалася про дітей у негритянському сиротинці й час від часу виступала на засіданнях жіночих спілок, які виступали за скасування рабства. Артур Діксон часто — чи то пак, невпинно — друкував памфлети і працював одним з редакторів «Визволителя». Правду кажучи, багатьом жителям Філадельфії Діксони зі своїми памфлетами, статтями й промовами вже набридли. («Як на чоловіка, який уявляє себе агітатором, — казав Генрі про свого зятя, — Артур Діксон — страшенний зануда».)