На Тасманії Генрі зійшов на сушу й побачив голих тубільців — або ж «індіанців», як їх (і всіх червоношкірих людей) називали британці. Він був свідком, як капітан Кук подарував індіанцям на згадку про цю історичну зустріч медалі з викарбуваним портретом Георга III й датою експедиції. Індіанці тут же викували з медалей риболовецькі гачки й наконечники для списів. У нього випав ще один зуб. Він бачив, як англійські моряки не вірили, що життя дикуна може мати хоч найменшу вагу, тоді як Кук марно намагався переконати їх у протилежному. Бачив, як моряки силоміць брали жінок, яких не могли вмовити, вмовляли жінок, яких не могли собі дозволити, й просто купували собі дівчат у їхніх батьків, якщо мали хоч кавалок заліза, щоб виміняти його на плоть. Генрі дівчат уникав.

Цілісінькі дні він проводив на палубі, допомагаючи містерові Нельсону малювати, описувати, складати й класифікувати ботанічні колекції. Не відчуваючи до містера Нельсона особливої симпатії, він усе-таки прагнув опанувати все, що той уже знав.

Генрі зійшов на сушу в Новій Зеландії, яка йому здалася тією ж Англією, тільки з вкритими татуюваннями дівчатами, яких можна було купити за пригорщу-другу копійчаних цвяхів. Він дівчат не купував. Хлопець бачив, як моряки з його судна купили в Новій Зеландії двійко беручких і завзятих братів — десяти і п’ятнадцяти років — в їхнього батька. Тубільці долучилися до команди помічниками. Вони прийшли з власної волі, заявили брати. Але Генрі знав, що хлопці уявлення не мають, що то значить — покинути своїх. Їх звали Тібура й Ґова. Вони пробували, було, заприятелювати з Генрі як із наймолодшим з команди, але той їх цурався. Тубільці були раби — і приречені. А з приреченими він не хотів мати діла. Генрі бачив, як хлопці з Нової Зеландії їли сире собаче м’ясо й тужили за домом. Рано чи пізно на них чекає загибель.

Він бував на острові Таїті, вкритому розкішною, запашною зеленню. Спостерігав, як капітана Кука вітали на Таїті як величного короля, вірного приятеля. Зустрічала «Резолюшн» юрба індіанців, які випливли назустріч кораблю й голосно вигукували ім’я капітана. Генрі бачив, як Омая — уродженця Таїті, знайомого з самим королем Георгом III — спершу вітали на рідній землі як героя, а тоді як непроханого зайду. І усвідомив, що тепер в Омая нема на цьому світі рідного дому. Він дивився, як таїтянці танцювали під звуки англійських волинок і ріжків, і як містер Нельсон, його статечний учитель ботаніки, одного вечора так начаркувався, що, оголившись до пояса, витанцьовував під таїтянські барабани. Генрі не танцював. На його очах капітан Кук наказав корабельному цирульникові відрізати обидва вуха одному з тубільців за те, що той двічі поцупив залізо з кузні на «Резолюшн». Він бачив, як один із таїтянських вождів спробував украсти в англійців кота й дістав за це канчуком по обличчі.

Бачив, як капітан Кук звелів вистрілити з гармат в бухту Матаваї, щоб справити враження на аборигенів, але ті, натомість, налякалися. Тихими ночами він бачив у небесах над Таїті мільйони небесних світил. Пив із кокосів, їв собак і щурів. Бачив кам’яні храми, всіяні людськими черепами. Дерся попри водоспади вузенькими стежками скелястих круч, збираючи для містера Нельсона, який не хотів туди видиратися, зразки папороті. Бачив, як капітан Кук силкувався втримати серед своїх підручних порядок і дисципліну, а ті віддавалися розпусті. Всі моряки й офіцери закохувалися в юних таїтянок, кожна з яких начебто володіла особливим, таємним мистецтвом кохання. Чоловіки навідріз відмовлялися відчалювати від острова. Генрі тримався від жінок подалі. Вони були привабливі, мали чарівні перса й розкішне волосся, незвично пахнули й не давали йому спокою уві сні — але майже кожна з них приховувала в собі французьку хворобу. Він встояв перед сотнею ароматних спокусниць. З нього кепкували. Та Генрі все одно встояв. Він прагнув до чогось більшого. Весь свій час присвячував ботаніці. Збирав гарденії, орхідеї, жасмин, плоди хлібного дерева.

Корабель знову рушив у плавання. Він був свідком, як за наказом капітана Кука аборигенові на островах Дружби відрізали по лікоть руку, бо той вкрав з їхнього судна сокиру. На тих самих островах вони з містером Нельсоном збирали рослини для своєї колекції, коли це тубільці влаштували на них засідку, відібрали в них одяг та — ще гірше — їхні ботанічні зразки й записники. Підсмалені на сонці, приголомшені, вони повернулися на судно в чому мати народила, проте Генрі ні на що не нарікав.

Він здалеку спостерігав за джентльменами на кораблі, пильно стежачи за їхньою поведінкою. Пробував говорити так, як вони. Вимовляти слова так, як вони. Поліпшив свої манери. Якось Генрі почув, як один офіцер сказав іншому:

— Хоч аристократія споконвіків була не більш ніж хитромудрою вигадкою, вона досі є найкращим способом стримати натовпи неосвіченого, пустоголового люду.

Він бачив, як офіцери раз по раз виявляли повагу до тубільця, схожого на аристократа (чи принаймні на уявлення англійців про особу шляхетну). На кожному острові, куди вони причалювали, офіцери з «Резолюшн» обирали серед аборигенів темношкірого чоловіка, який мав кращий головний убір ніж інші, чи більше татуювань, вищий спис або ж більше дружин, якого несли на ношах інші чоловіки, або котрий — не сподобившись жодної з цих почестей — був вищий за решту своїх земляків. Того чоловіка англійці шанували. Вели з ним перемовини, обдаровували, а часом і величали «королем». З цього Генрі виснував, що всюди, куди вирушають англійські джентльмени, вони неодмінно шукають собі короля.

Він виловлював черепах і їв дельфінів. Його кусали мурахи-шашелі. Тим часом корабель плив далі. Генрі бачив крихітних індіанців з гігантськими мушлями у вухах. Бачив, як тропічний шторм зафарбовує небеса блідо-зеленим — єдине, що наганяло страху на старших моряків. Бачив палаючі гори, що звалися вулканами. Вони прокладали собі шлях на північ. Знову позимніло. Він знову їв щурів. Судно пристало до західного узбережжя північноамериканського континенту. Там Генрі скуштував оленини. Бачив людей, які вбиралися в хутра й торгували бобровими шкурами. На його очах нога моряка заплуталася в якірному ланцюгу, й того потягнуло за борт, де він знайшов свою смерть.

Корабель плив ще далі на північ. Генрі бачив хатини з китових ребер. Купив вовчу шкуру. Разом з містером Нельсоном збирав примули, фіалки, смородину і ялівець. Бачив індіанців, які жили в землянках і ховали від англійців своїх жінок. Їв поточену личинками солонину. Позбувся ще одного зуба. Чув, як у Беринговій протоці завивають арктичної ночі морські чудовиська. Усі сухі речі, які в нього були, дощенту промокли, а відтак покрилися льодяною кіркою. Борода, хоч і негуста, примерзла до шкіри. Волосинки перетворилися на бурульки. Вечеря примерзла до тарілки, й він зостався голодний. Але Генрі не скаржився. Він не хотів, щоб серу Джозефу Бенксу потім доповіли, що він хоч раз на щось нарікав. Вовчу шкуру хлопець виміняв на пару снігоступів. Він бачив, як помер корабельний лікар містер Андерсон, і його поховали в морі — в моторошному світі вічної мерзлоти й мороку. В нього перед очима моряки заради розваги гатили з гармат по морських левах на березі, допоки там не зосталося жодної живої істоти.

Він бачив Аляску, землю росіян. Допомагав варити пиво з ялини, що його моряки мусили пити, хоч і терпіти не могли, бо іншого не було. Зустрічав індіанців, які мешкали в халупах, анічим не кращих за берлоги, де жили звірі, що їх вони полювали й споживали, а ще росіян, які застрягли на китобійній станції. Чув, як капітан Кук сказав про старшого російського офіцера (високого, вродливого блондина):

— Це, без сумніву, джентльмен із достойної родини.

Здавалося, що всюди — навіть у цій Богом забутій тундрі — важило на тому, щоб бути джентльменом із достойної родини. У серпні капітан Кук облишив свою затію. Ніякого Північно-Західного проходу їм знайти не вдалося, а шлях «Резолюшну» вже заступили велети-айсберги. Вони різко змінили курс і вирушили на південь.

І не зупинялися, поки не дісталися Гаваїв. Не варто було їм туди плисти. Краще б знемагали від голоду серед льодовиків. Гавайські королі виявилися бузувірами, а тубільці — зухвалими злодійчуками. Гавайці були геть не схожі на лагідних, приязних таїтянців — і жили їх на островах тисячі. Але капітан Кук будь-що потребував прісної води й не міг покинути порт, не заповнивши трюм. Туземці грабували корабельне добро, англійці жорстоко їх карали. Стріляли рушниці, індіанці проливали кров, вожді не тямили себе від люті, з обох боків лунали погрози. Дехто казав, що з кожною новою крадіжкою капітан Кук гнівався дедалі більше, ставав ще жорстокіший, шаленів і бісився, рвав і метав. Але індіанці цупили далі. Цьому конче треба було покласти край. Вони витягали цвяхи просто з корабля. Крали човни й зброю. Рушниці стріляли ще частіше — ще більше індіанців падали без духу. Генрі день і ніч стояв на чатах, й ока не склепивши. Жодна душа не спала.