— Анітрохи. Чесно кажучи, я мріяв про життя, яке було б трішки нуднішим за те, що я вів досі.

— Будьте обережні зі своїми бажаннями, містере Пайк. Нудне життя не таке цікаве, як ви собі гадаєте!

Він розсміявся. Алма підійшла ближче й, підгорнувши поділ сукні, сіла на траву поруч з ним.

— Хочу вам у дечому зізнатися, містере Пайк, — сказала вона. — Інколи мене лякає думка про те, що цей мох не має аніякісінької користі й цінності. Мені хочеться мати щось блискуче, щось розкішне, щоб запропонувати світу — як-от ваші малюнки орхідей. Я старанна й організована, але мені бракує яскраво вираженого таланту.

— Себто ви працьовиті, але не самобутні?

— Так! — відповіла Алма. — Саме так! Точно.

— Ет! — вигукнув він. — Я вам не вірю. Цікаво, навіщо ви взагалі стараєтеся повірити в такі дурниці?

— Ви маєте добре серце, містере Пайк. Сьогодні по обіді ви щедро обдарували одну немолоду панну своєю увагою. Але я знаю, чого насправді вартує моє життя. Моя робота серед цих брил цікавить хіба що корів і ворон, які цілими днями тільки те й роблять, що дивляться на мене.

— Корови й ворони прекрасно тямлять у талантах, міс Віттекер. Повірте мені на слово — я багато років малював виключно заради їхньої розваги.

Того дня Джордж Гокс склав їм товариство за вечерею у Білому Акрі. Джордж мав уперше побачитися з Емброзом Пайком і страшенно через це хвилювався — принаймні так, як може хвилюватися такий поважний старший чоловік, як він.

— Для мене велика честь познайомитися з вами, — усміхнувся Джордж. — Ваші роботи дали мені невимовну втіху.

Алму зворушила щирість Джорджа. Вона знала те, про що її приятель не міг розповісти художникові, — що весь минулий рік в оселі Гокса панував біль і страждання, а орхідеї Емброза Пайка звільнили його, хай і ненадовго, з тенет безпросвіття.

— Щиро дякую вам за такі підбадьорливі слова, — відповів містер Пайк.

— На жаль, моя подяка — це єдина винагорода, яку я можу наразі запропонувати, але вона від щирого серця.

Що ж до Генрі Віттекера, то він того вечора був у поганому настрої. Алма ще з відстані десяти кроків це побачила — краще б батько не вечеряв разом з ними! Вона забула попередити гостя про різку вдачу Генрі і тепер про це шкодувала. Бідолашного містера Пайка без його відома кинули на поталу вовкові, а вовк був явно голодний і розлючений. Крім того, Джорджеві чи їй самій треба було захопити з собою котресь із надзвичайних зображень орхідеї, щоб показати батькові, бо тепер виходило, що Генрі уявлення не мав, хто такий Емброз Пайк — знав тільки, що він ловець за орхідеями і художник, а такі люди в нього захоплення не викликали.

Не дивно, що відразу все пішло не так.

— Ану нагадай, що то за один? — запитав батько, дивлячись просто в очі новому гостю.

— Це містер Емброз Пайк, — відповіла Алма. — Як я вже тобі казала, він — природознавець і художник, з яким недавно познайомився Джордж. Він, тату, малює найвишуканіші ілюстрації орхідей, які я бачила в своєму житті.

— Ви малюєте орхідеї? — перепитав Генрі містера Пайка таким тоном, ніби спитав: «Ви грабуєте вдів?».

— Намагаюся, сер.

— Всі намагаються намалювати орхідеї, — буркнув Генрі. — Тут нема нічого нового.

— Слушне зауваження, сер.

— Що ж такого особливого в ваших орхідеях?

Містер Пайк задумався над його запитанням.

— Не знаю, що вам відповісти, — зізнався він. — Не впевнений, що в них є щось особливе, сер, крім того, що більше нічим я в житті не займаюся. Останні років двадцять я тільки те й робив, що малював орхідеї.

— Ну й безглузда робота!

— Не можу з вами погодитися, містере Віттекер, — незворушно відповів художник. — Лише тому, що я не можу назвати це роботою.

— А як ви тоді заробляєте на життя?

— Знову ж таки слушне зауваження. Але як ви, мабуть, бачите з мого вбрання, я, можна сказати, взагалі не заробляю.

— Я б таким не хвалився на людях, молодий чоловіче.

— Повірте мені, сер, я й не хвалюся.

Генрі придивився до нього, розгледівши і зношений костюм, і кошлату бороду.

— А що ж тоді сталося? — запитав він. — Чому ви бідні як церковна миша? Що, спустили всі гроші на вітер?

— Тату… — спробувала втрутитися Алма.

— На жаль, ні, — містер Пайк, здавалося, нітрохи не образився. — У моїй родині ніколи не було грошей, щоб їх спустити.

— Чим займається ваш батько?

— Наразі він мешкає на тому світі. А до того служив пастором у Фремінґемі, що в Массачусетсі.

— Тоді чому ви не стали пастором?

— Моя матінка теж не може цього зрозуміти, містере Віттекер. Боюсь, релігія викликає в мене забагато питань і доброго священика з мене не вийшло б.

— Релігія? — насупився Генрі. — А що, в біса, релігія має до діла з добрим священиком? Це робота — така ж, як і інші, молодий чоловіче. Підлаштовуєшся під свої обов’язки й тримаєш думки при собі. Так роблять — чи мали б робити — всі добрі священики!

Містер Пайк доброзичливо розсміявся.

— Якби ж хтось сказав мені про це двадцять років тому, сер!

— Якщо молодий, здоровий і розумний чоловік бідує в цій країні, йому нема виправдання. Навіть син священика мав би знайти собі якусь належну роботу.

— З вами багато хто погодився б, — відповів містер Пайк. — Зокрема, мій покійний батько. Проте я вже багато років живу так, як не годиться людині мого становища.

— А я — відколи себе пам’ятаю! — живу так, як люди мого становища і не мріють! Коли я приїхав до Америки, то мав десь стільки років, як ви. І побачив, що в цій країні гроші порозкидані на вулицях. Все, що мені треба було, — понаколювати їх своїм ціпком! То чому ж ви бідні? Яке ваше виправдання?

Містер Пайк глянув йому просто в очі й незлостиво відповів:

— Напевно, в мене не було доброго ціпка.

Алма голосно ковтнула слину й утупилася в свою тарілку. Джордж Гокс зробив те ж саме. Та Генрі, схоже, його не почув. Бували часи, коли Алма дякувала небесам за батькову щораз сильнішу глухоту. А той тим часом перекинувся на дворецького.

— Попереджаю, Бекере, — сказав Генрі, — якщо ти ще раз цього тижня змусиш мене їсти баранину, я когось пристрілю.

— Насправді він ні в кого не стріляє, — шепнула Алма містерові Пайку.

— Я так і зрозумів, — також пошепки відповів їй гість, — бо інакше я б уже був мертвий.

Решту часу Джордж, Алма й містер Пайк провели за приємною бесідою — спілкуючись здебільшого між собою — тоді як Генрі буркотів, кашляв і нарікав то на те, то на се, і навіть кілька разів задрімав, звісивши підборіддя на груди. Зрештою, йому вже виповнилося вісімдесят вісім.

Втім, на щастя, містера Пайка його поведінка анітрохи не бентежила, а Джордж Гокс уже до неї звик, тож Алма врешті-решт заспокоїлася.

— Не ображайтеся, будь ласка, на мого батька, — тихенько сказала вона містерові Пайку, коли Генрі вчергове задрімав. — Джордж уже добре знайомий з його дивацтвами, але тих, хто не знає нашого Генрі Віттекера, його вибрики можуть насторожити.

— Він наче ведмідь за столом, — відповів містер Пайк, і в його голосі прозвучало більше захоплення, ніж страху.

— О, так, — кивнула Алма. — Добре, що він, як усі справжні ведмеді, впадає в сплячку і дає нам трохи передихнути!

Її слова викликали усмішку навіть на обличчі Джорджа Гокса, однак Емброз далі міркував над чимось, розглядаючи сплячу постать Генрі.

— Мій тато теж був такий строгий, — сказав він. — Я завжди його боявся, коли він мовчав. Напевно, добре мати батька, який так вільно говорить і поводиться. Завжди знаєш, що про тебе думають.

— І не кажіть, — згодилася Алма.

— Містере Пайк, — сказав Джордж, змінюючи тему, — чи можу я поцікавитися, де ви тепер мешкаєте? Лист я надсилав на бостонську адресу, але щойно ви згадали, що ваша родина живе в Фремінґемі, то я вирішив перепитати.

— Наразі, сер, я не маю домівки, — відповів містер Пайк. — За тією адресою в Бостоні, про яку ви згадали, мешкає мій давній приятель Деніел Таппер, мій вірний друг ще з часів короткочасних студій у Гарварді. Його родина володіє невеликою друкарнею в Бостоні — далеко не такою славною, як ваша, але солідною й добре організованою. Вони переважно друкують памфлети, рекламні листівки й ще всяку всячину. Коли я покинув Гарвард, то кілька років працював у друкарні Тапперів складачем і побачив, що мені добре вдається. Там я й познайомився з мистецтвом літографії. Мені казали, що то важка справа, але я не мав із нею ніяких труднощів. Це майже те саме, що й малювання, тільки малюєш на камені — але що я вам пояснюю, ви ж обоє це знаєте! Вибачте! Я не звик розповідати про свою працю.