Він глянув на корінці старих фоліантів, розгорнутих на столі.

— Але ж ти не читаєш про мох, — тихо зауважив він. — Чим тебе все це зацікавило?

Їй було важко збрехати Емброзу. Алма взагалі не вміла обманювати, а дурити таку людину, як він, їй тим паче не хотілося.

— Я не можу дати ради твоїй історії, — зізналася вона. — І шукаю відповідь у цих книжках.

Він кивнув, але змовчав у відповідь.

— Я почала з Бьоме, — продовжувала Алма, — який виявився для мене китайською грамотою, а тепер перейшла до… всіх решту.

— Я завдав тобі клопоту своєю історією. Я боявся, що так може статися. Не треба було нічого казати.

— Ні, Емброзе. Ми з тобою найближчі приятелі. Ти завжди можеш мені довіритися. І навіть час від часу потурбувати. Для мене була велика честь вислухати твої зізнання. Мені дуже кортить краще зрозуміти тебе, але, на жаль, мені це не до снаги.

— І що ж ці книжки розповіли тобі про мене?

— Нічого, — відповіла Алма.

Вона не стрималася й розсміялася — Емброз і собі засміявся. Вона почувалася виснаженою. Він теж виглядав втомленим.

— Тоді чому ти не запитаєш мене?

— Бо не хочу тебе сердити.

— Тобі ніколи не вдасться мене розсердити.

— Але мене дратують помилки в цих книжках, Емброзе. Дивно, що вони не дратують тебе. Бьоме постійно перестрибує з одного на інше, суперечить сам собі, збивається з думки. Таке враження, що він хоче, відштовхнувшись від власних аргументів, застрибнути просто на небеса, але його логіка хибна.

Вона сягнула по книжку, розгорнула.

— Ось, до прикладу, в цьому розділі він намагається відшукати ключі до Господніх таємниць усередині рослин, про які згадує Біблія, — але що з того, якщо його свідчення попросту помилкові? Він витрачає цілий розділ на тлумачення «польових лілей», згаданих у Євангелії від Матвія, розбирає кожнісіньку літеру в слові «лілеї», шукає в його складах одкровення… Але ж, Емброзе, сама фраза «польові лілеї» неправильно перекладена. У Нагірній проповіді Христос ніяк не міг говорити про лілеї. У Палестині ростуть лише два види лілей — і обидва надзвичайно рідкісні. Вони не могли вкрити собою ціле поле.

Пересічним людям вони були незнайомі. Звертаючись до простолюду, Христос, скоріше, згадав би про якусь всюдисущу квітку, щоб слухачі зрозуміли його метафору. З цієї причини Христос, найімовірніше, говорив про польові анемони, можливо, Anemone coronaria — хоч це й невідомо напевне…

Алма замовкла. Її слова звучали безглуздо, мов якесь повчання.

Емброз знову засміявся.

— З тебе вийшов би прекрасний поет, люба Алмо! Я б із радістю прочитав твій переклад Святого Євангелія: «Погляньте на польові лілеї; як зростають вони, не працюють, ані не прядуть — хоча, скоріш за все, тут ідеться не про лілеї, а про Anemone coronaria, хоч це й невідомо напевне, та попри це, ми всі можемо погодитися з тим, що вони ні не працюють, ні не прядуть». Оце так вийшов би гімн! Як би він зазвучав під церковним склепінням! Мені б дуже хотілося почути, як його заспівала б паства. Цікаво, Алмо, раз уже про це зайшла мова, а що ти думаєш про вавилонські верби, на які євреї повісили свої ліри й заплакали?

— Ну от, тепер ти кепкуєш із мене, — сказала Алма, його слова зачепили й, водночас, потішили її самолюбство. — Але зважаючи на місцевість, йшлося, напевно, про тополі.

— А яблуко Адама і Єви? — запитав він.

Вона чулася по-дурному, але зупинитися не могла.

— Абрикос або айва, — відповіла. — Мабуть, абрикос, бо айва не така солодка, щоб спокусити молоду жінку. Так чи так, але точно не яблуко. Бо на Святій Землі не ростуть яблуні, Емброзе, а дерево в Едемському саду мало сріблясті листочки й створювало приємний затінок, що дуже схоже на більшість сортів абрикоса… Тому, коли Якоб Бьоме пише про яблука, Бога і Едемський сад…

Тепер Емброз так реготав, що аж мусив витирати сльози з очей.

— Моя дорога міс Віттекер, — з глибокою ніжністю сказав він. — Твій розум — справжнє чудо! До речі, отаке небезпечне мислення і є саме тим, що мало статися, якби жінці дозволили скуштувати плід із дерева знань. Саме цього і боявся Бог. Твій приклад — застереження для всього жіноцтва! Негайно припини все оте розумування й берися за мандоліну, шиття чи ще якесь безглузде заняття!

— По-твоєму, я плету нісенітниці, — сказала Алма.

— Ні, Алмо, не думаю. Ти прекрасна. Мене зворушило те, що ти стараєшся мене зрозуміти. Важко уявити відданішого друга! А ще більше мене зворушує те, що ти силкуєшся осягнути розумом — раціональним мисленням — те, чого неможливо осягнути. Тут не знайдеш точних принципів. Божественне, як сказав Бьоме, не має земного коріння, воно незбагненне і перебуває поза тим світом, що його ми сприймаємо. Отут і полягає різниця між моїм способом мислення і твоїм, моя люба. Я прагну сягнути одкровення на крилах, а ти рухаєшся до нього, впевнено ступаючи по землі, тримаючи в руках збільшувальне скло. Я — неуважний волоцюга, який шукає Бога на краю світу і мріє відшукати новий спосіб пізнання. Ти ж стоїш обома ногами на землі й дюйм за дюймом розглядаєш докази. Твій шлях — раціональніший і послідовніший, але я іншої стежки обрати не можу.

— Я справді маю жахливу звичку — все з’ясовувати до кінця, — зізналася Алма.

— Знаю, що маєш, але нічого жахливого в ній немає, — відповів Емброз. — Це природний наслідок того, що ти народилася з таким досконало відточеним розумом. Але для мене сприймати життя за допомогою самого лише здорового глузду — те ж саме, що обмацувати в темряві Боже обличчя, натягнувши цупкі рукавиці. Вивчати, зображати й описувати — цього замало. Деколи треба… стрибнути.

— Але я ніяк не можу осягнути розумом Господа, до якого ти стрибаєш, — відповіла Алма.

— А навіщо?

— Бо мені хочеться краще тебе пізнати.

— То запитай мене навпростець, Алмо. Не шукай мене в тих книжках. Я сиджу тут, перед тобою, і розкажу тобі про себе все, що захочеш.

Алма швидко згорнула товстий фоліант. Напевно, трохи зарізко, бо той закрився з глухим стуком. Вона посунула своє крісло так, щоб бачити Емброза, склала руки на колінах і сказала:

— Я не розумію твого розуміння природи, і це змушує мене хвилюватися за стан твого розуму. Не розумію, як ти заплющуєш очі на суперечливість, а то й узагалі безглуздя цих застарілих теорій. Ти гадаєш, начебто наш Господь — милостивий ботанік, який позаховував у кожному виді рослин вказівки, як людству стати кращим, однак я не бачу ніяких достовірних доказів цього. У світі існує стільки ж рослин, які можуть нас отруїти, скільки тих, що можуть вилікувати. Навіщо твій божественний ботанік дав нам, до прикладу, леукотое й вовчі ягоди, від яких гинуть коні й корови? Яке тут приховано одкровення?

— Але чому б нашому Господу не бути ботаніком? — запитав Емброз. — Ким би, на твою думку, мало бути божество?

Алма всерйоз задумалася над його запитанням.

— Може, математиком, — вирішила вона. — Тим, хто пише і стирає. Множить і ділить. Бавиться з теоріями й новими розрахунками. Виправляє давні помилки. Як на мене, це було б логічніше.

— Але ті математики, яких я зустрічав, Алмо, мають не надто співчутливе серце й не леліють життя.

— Ну от, — сказала Алма. — Це чудово пояснило б те, чому людство страждає, а наші долі такі непередбачувані — адже Бог додає нас і віднімає, ділить і стирає.

— Оце так зловісна теорія! Я б не хотів, щоб ти так похмуро дивилася на життя. Загалом я, Алмо, досі помічаю в світі більше чудес, ніж страждань.

— Я знаю, — відповіла Алма, — і саме тому за тебе хвилююся. Ти — ідеаліст, а значить, тебе чекає неминуче розчарування й, може, навіть, душевні рани. Ти шукаєш вчення про милосердя й чудеса, в якому немає місця щоденним скорботам. Ти як той Вільям Пейлі, який стверджував, що досконалість кожного творіння у Всесвіті — це доказ Божої любові до нас. Пригадуєш слова Пейлі про те, що будова людського зап’ястя, досконало пристосована для того, щоб збирати їжу й творити красне мистецтво, — не що інше, як свідчення любові Господа до людини? Але ж зап’ястя чудово надається і до того, щоб замахнутися сокирою на сусіда. Де ж тут доказ любові? Крім того, через тебе я почуваюся жахливою скиглійкою — сиджу тут і перераховую свої нудні аргументи, бо не можу жити в тому осяйному місті на пагорбі, де мешкаєш ти.