І з цим звуком Емброз прийшов до тями. Зойкнув і висмикнув свої пальці з її рота. Похапцем сів, розплескавши воду, й обома руками прикрив геніталії. Він виглядав так, ніби от-от помре від жаху.

— Будь ласка… — сказала вона.

Вони дивилися одне на одного як жінка й непроханий прибулець, який вторгся у спальню, — от тільки прибульцем була вона, а він виконував роль нажаханої жертви. Він витріщився на неї так, ніби вона була незнайомцем, який приставив йому ніж до горла, ніби вона збиралася використати його для найпорочніших утіх, а потім відсікти йому голову, вирізати нутрощі і зжерти його серце, наштрикнувши його на довгу, нагострену виделку.

Алма здалася. Хіба в неї був вибір? Вона підвелася й поволі вийшла з лазнички, тихенько причинивши за собою двері. Одягнулася. Зійшла сходами вниз. Її серце було таке пошматоване, що вона не знала, як досі живе.

Ганнеке де Ґроот вимітала порох із закутків у вітальні. Здавленим голосом Алма попросила економку підготувати гостьову спальню в східному крилі, де відтепер спатиме містер Пайк, доки для нього не знайдуть іншої кімнати.

— Waarom? — запитала Ганнеке.

Та Алма не могла їй пояснити. Їй хотілося кинутися в обійми Ганнеке й розплакатися, але вона стрималася.

— Хіба ж стара жінка бажає тобі зла? — спитала Ганнеке.

— Сама повідом, будь ласка, містера Пайка, де він тепер спатиме, — сказала Алма й рушила геть. — Я не маю сили.

Того дня Алма не вечеряла й спати лягла на канапі в возівні. Вона думала про Гіпократа, який вважав, що серцеві шлуночки нагнітають не кров, а повітря. Він був переконаний, що серце є продовженням легень — таким собі великим, м’язистим міхом, який вприскує повітря до внутрішнього горнила. Того вечора Алма подумала, що так воно і є. Вона відчувала в грудях пориви й свист вітру. Її серце немовби задихалося. А легені були налиті кров’ю. З кожним подихом вона тонула. І не могла позбутися цього відчуття. Алма відчувала, що сходить з розуму. Вона почувалась, як маленька божевільна Ретта Снов, яка теж колись спала на цій канапі, коли світ став для неї надто лячний.

Уранці за нею прийшов Емброз. Блідий, обличчя перекошене від болю. Він сів біля неї, хотів узяти за руку. Вона не дала. Емброз довго дивився не неї, не кажучи ні слова.

— Якщо ти силкуєшся щось мені мовчки сказати, Емброзе, — не витримала вона — в голосі її бриніла лють, — то я цього не почую. Говори, будь ласка, прямо. Зроби мені таку ласку.

— Пробач, — сказав він.

— Спочатку скажи, що саме я маю тобі пробачити.

Йому було важко говорити.

— Цей шлюб… — почав і тут же затнувся.

Алма глухо засміялася.

— Що це за шлюб такий, Емброзе, позбавлений чесних насолод, яких чоловік із дружиною мають повне право сподіватися?

Той кивнув. Він був у відчаї.

— Ти обманув мене, — сказала вона.

— А я думав, ми розуміємо одне одного.

— Справді? Що ти думав, ми розуміємо? Скажи мені прямо: яким ти уявляв наш шлюб?

Він задумався.

— Як обмін, — нарешті промовив Емброз.

— Обмін чим?

— Коханням. Думками й радістю.

— Я теж так надіялася, Емброзе. Але гадала, що ми будемо обмінюватися й дечим іншим. Якщо ти хотів жити як шейкер, то чому не втік і не приєднався до їхньої громади?

Він спантеличено глянув на неї. Та він не знає, хто такі шейкери! Господи, скільки всього той хлопчина не знає!

— Не сперечаймося, Алмо, не сварімось, — попросив він.

— Ти сумуєш за тією померлою дівчиною? У цьому річ?

Знову той самий спантеличений вираз.

— Та дівчина, яка давно померла, — повторила вона. — Про яку мені розповіла твоя матір. Та, яка багато років тому померла у Фремінґемі. Та, яку ти кохав.

Він ще ніколи не виглядав таким розгубленим.

— Ти говорила з моєю матір’ю?

— Вона написала мені лист. І розповіла про ту дівчину — про твоє справжнє кохання.

Обличчя Емброза було сповнене подиву.

— Але ж я ніколи не кохав Джулії, Алмо. Вона була любим дитям, дорогим другом моєї юності, але я не був у неї закоханий. Моя матінка, напевно, хотіла, щоб я в неї закохався, бо Джулія походила з багатої родини, але для мене вона завжди була не більше як простою сусідкою. Ми разом малювали квіти. Їй вони фантастично вдавалися. У чотирнадцять вона померла. За весь цей час я про неї майже на згадував. Чому ми взагалі говоримо зараз про Джулію?

— Чому ти мене не кохаєш? — запитала Алма, проклинаючи нотки відчаю у своєму голосі.

— Я кохаю тебе дужче за все на світі, — з не меншим відчаєм відповів Емброз.

— Я негарна, Емброзе. І завжди про це знала. Ще й до того стара. Але я маю те, про що ти мрієш — затишок, товариство. Ти б міг отримати їх і не принижуючи мене, одружившись зі мною. Я й так дала все це тобі й давала б до кінця життя. Мені б вистачило любити тебе сестринською, ба навіть материнською любов’ю. Але ж ти сам захотів одружитися. Сам заговорив про шлюб. Це ти сказав, що хочеш спати зі мною щоночі. Це ти дозволив мені прагнути того, про що я давно змусила себе забути.

Вона замовкла. Її голос переходив у крик. Цьому сорому не буде кінця.

— Я не женусь за грошима, — сказав Емброз зі сльозами смутку на очах. — Ти ж знаєш.

— Але ж ти користаєш з того, що вони дають.

— Ти не розумієш мене, Алмо.

— Я зовсім не розумію вас, містере Пайк. Просвітіть мене.

— Я запитав тебе, — сказав він, — запитав, чи ти згідна вступити зі мною у духовний шлюб — a manage blanc.

І не почувши відповіді, додав:

— Цнотливий шлюб, без контакту плоті.

— Я знаю, Емброзе, що таке manage blanc, — відрізала Алма. — Я говорила французькою ще коли тебе не було на світі. Але я ніяк не можу зрозуміти, звідки ти взяв, що я на таке піду.

— Бо я спитав тебе. Спитав, чи ти згідна, і ти погодилася.

— Коли?

Алма відчула, що коли він зараз же відверто не скаже їй правди, вона вирве йому волосся з голови.

— У твоїй палітурній майстерні тієї ночі, коли я застав тебе в бібліотеці. Коли ми разом сиділи в тиші. Я запитав тебе беззвучно: «Ти згідна?», і ти відповіла: «Так». Я чув, що ти сказала «так». Відчув, що сказала! Не заперечуй, Алмо, — ти почула моє запитання з-за межі, що розділяла нас, і відповіла ствердно! Хіба ж я кажу неправду?

У його погляді читалася паніка. Вона ж не могла видушити з себе ні слова.

— І ти теж запитала мене, — повів далі Емброз. — Мовчки запитала, чи саме цього я хочу від тебе. І я відповів «так», Алмо! І, по-моєму, навіть сказав це вголос! Я відповів так чітко, як тільки міг. І ти чула, як я це сказав!

Вона повернулася думками до тієї ночі в палітурній майстерні, до її безгучного вибуху чуттєвої насолоди, до відчуття, як його запитання пронизує її тіло, а її запитання — його. Що вона чула? Його запитання — чітке, як дзвін церковних дзвонів: «Ти згодна?». Звісно, що вона відповіла «так». Вона подумала, що він має на увазі: «Ти згодна прийняти чуттєві насолоди від мене?».

О Господи, вони хибно витлумачили свої запитання! Надприродна помилка! Єдине беззаперечне чудо в житті Алми Віттекер — і вона хибно його зрозуміла. Гіршого жарту вона ще не чула.

— Я просто питала тебе, — втомлено сказала вона, — чи ти хочеш мене. Чи хочеш мене повністю, так як хочуть одне одного коханці. І думала, ти питаєш мене те ж саме.

— Але я б ніколи не просив скористатися чиєюсь плоттю так, як ти це описуєш, — заперечив Емброз.

— Але чому ні?

— Бо я в це не вірю.

Алма не вірила власним вухам. Вона надовго втратила дар мови. Нарешті, спитала:

— Ти вважаєш подружні взаємини — навіть між чоловіком і дружиною — чимось огидним і порочним? Ти знаєш, Емброзе, що ділять між собою люди в шлюбі? Чи думаєш, що я зіпсована, бо хочу, щоб мій чоловік справді був мені за чоловіка? Невже ти не чув про втіхи, якими насолоджуються чоловіки й жінки?

— Я не такий, як інші, Алмо. Ми ж так давно знайомі — невже це справді тебе дивує?

— А який же тоді, якщо не такий, як інші?

— Йдеться не про те, який я, Алмо. Йдеться про те, ким я хочу стати. Точніше, ким був колись і ким хочу стати знову.