Незабаром корабель знову відчалив, узявши курс на мис Горн. Коли вони наблизились до мису, настали такі несподівані для тієї пори холоди, що Алма — й так загорнута в кілька прошарків фланелі й вовни — начепила на себе ще й чоловіче пальто й позичила російську шапку-вушанку. Закутану, її важко було відрізнити від чоловіків на палубі. Вона побачила гори на Вогняній Землі, але через люту негоду судно не могло пристати до суші. Після того, як вони обійшли мис, настали п’ятнадцять нещасливих днів. Капітан наполягав на тому, щоб вітрила не спускати, й Алма уявлення не мала, як мачти витримали таку напругу. Корабель нахилявся то на один бік, то на інший. «Елліот» немовби кричав від болю — бідолашне дерев’яне суденце немилосердно били й шмагали хвилі.

— Пройдемо, як буде на то воля Божа, — не відступав від свого Терренс, відмовляючись опустити вітрила й силкуючись нагнати до ночі ще двадцять вузлів.

— А що як хтось загине? — крикнула Алма наперекір вітру.

— Поховають у морі, — крикнув у відповідь капітан і погнав корабель далі.

Після цього настали сорок п’ять днів лютої холоднечі. Корабель без кінця штурмували хвилі. Часом буря так сильно шаленіла, що старші моряки співали псалми, щоб заспокоїтися. Інші сипали прокляттями й скаженіли, дехто мовчав — так ніби вже був мертвий. Буревій пошматував курятники і розкидав курчат по палубі. Однієї ночі рея розлетілася на друзки — такі дрібні, що хоч бери й розпалюй у печі. Другого дня моряки спробували прикріпити нову рею, але нічого з того не вийшло. Одного з моряків хвиля збила з ніг — той упав у трюм і поламав ребра.

Алма весь час вагалася між надією і страхом, розуміючи, що їй може в будь-яку мить прийти кінець, але вона жодного разу не закричала в паніці й не підвищила зі страху голос. Коли все скінчилось, і небо знову стало ясне, капітан Терренс сказав:

— А ви справжня донька Нептуна, міс Віттекер, — й Алма подумала, що такої приємної похвали вона ще не чула.

Врешті-решт у середині березня корабель причалив до Вальпараїсо, де на моряків чекало предостатньо борделів, щоб ті задовольнили свої любовні жадання, а Алма вирушила на оглядини цього химерного й гостинного міста. Багниста портова дільниця стояла на березі моря, який постійно затоплювало припливом, тоді як на крутих пагорбах красувалися будиночки. Вона цілими днями гуляла пагорбами й відчула, що її ноги знову зміцніли. У Вальпараїсо їй трапилося не менше американців, як у Бостоні, — всі вони їхали до Сан-Франциско шукати золото. Алма досхочу наїлася персиків і вишень. Перестріла релігійну процесію, що тяглася на півмилі, і хоч святий, на чию честь її влаштували, був їй невідомий, вона все одно приєдналася до натовпу й дійшла до величезного собору. Вона читала газети й надіслала листи додому до Пруденс і Ганнеке. Одного ясного прохолодного дня Алма вибралася на найвищу точку Вальпараїсо і звідти — в імлистій далечині — роздивилась засніжені вершини Анд. У серці її зяяла глибока рана через втрату батька. І це відчуття — сум за батьком, а не Емброзом, як завжди — дало їй дивну полегшу.

І ось вони знову вирушили в море, в широкі води Тихого океану. Потепліло. Моряки заспокоїлися. Вони вичистили палубу між дощок, завзято витерши давню плісняву й блювоту. А працюючи, щось собі наспівували. Вранці, коли на судні кипіла робота, здавалося, що то не корабель, а невеличке село. Алма звикла, що на самоті їй залишитися не вийде, й тепер присутність моряків її заспокоювала. Вона їх усіх знала й раділа їхньому товариству. Вони навчили її в’язати вузли й виспівувати моряцьких пісень, а вона чистила їм рани й проколювала чиряки. Алма скуштувала альбатроса, якого застрілив молодий моряк. Вони пропливли повз роздуту тушу кита, яка погойдувалася на хвилях, — увесь його жир дочиста зрізали інші китобійники, але живих китів поблизу не було.

Тихий океан — величезний і порожній. Тепер Алма нарешті зрозуміла, чому європейці так довго не могли відшукати Terra Australis у цих безкрайніх просторах. Ранні мандрівники припускали, що десь на цьому кінці землі мусить бути південний материк завбільшки з Європу, щоб планета перебувала в рівновазі. Але вони помилялися. Тут не було майже нічого, крім води. Коли на те пішло, Південна півкуля була протилежністю Європи: гігантський континент океану, поцяткований крихітними озерцями суші, розкиданими далеко один від одного.

Минав день за днем, а довкола простягалася сама лише блакитна порожнеча. Зусібіч — скільки сягала її уява — Алма бачила водяні прерії. Китів не було. Як і пташок. Зате шторм вони помічали за сотню миль, і той часто не обіцяв нічого доброго. Спочатку в повітрі западала тиша, а коли налітала буря, починали жалібно завивати вітри.

На початку квітня погода різко змінилися — небо враз почорніло, прикінчивши день на його середині. Повітря стало важке, запахло тривогою. Раптова переміна так стривожила капітана Терренса, що той спустив вітрила — і то всі до одного, а тим часом на них зусібіч полетіли блискавки. Хвилі перетворилися на чорні гори, що накочувалися на них зі всіх боків. Та зненацька шторм припинився — так само різко, як і почався — й небо знову просвітліло. Та замість полегшено зітхнути, моряки нажахано закричали, побачивши, що до судна наближається смерч. Капітан наказав Алмі спускатися в каюту, але та не могла зрушити з місця — надто величне було видовище. Тоді знову почувся страшний лемент — моряки побачили, що довкола корабля кружляють три смерчі, і то на загрозливо малій відстані. Алма стояла як заворожена. Один із них крутився так близько від корабля, що вона побачила, як довгі нитки води підіймаються по спіралі з океану аж до неба, закручуючись у велетенський стовп, що без упину вертівся. То було найвеличніше явище, яке вона бачила в своєму житті, — воно вселяло трепет і благоговійний страх. Повітря стало таке важке, що їй здавалося, що її барабанні перетинки от-от тріснуть, вона насилу вдихала повітря в легені. Наступні п’ять хвилин Алма була така ошелешена, що не знала, жива вона ще чи вже мертва. Не знала, в якому світі це діється. Їй подумалось, що її час у цьому світі вичерпався. Як не дивно, це її не засмутило. Їй не було за ким тужити. Вона ні про кого не згадала — ні про Емброза, ні про когось іншого. Ні про що не шкодувала. Стояла зачудована й готова до всього.

Коли водяні смерчі врешті-решт пролетіли повз, і море знову заспокоїлось, Алма подумала, що то були найщасливіші миті в її житті.

Вони пливли далі.

На півдні лежала далека й таємнича крижана Антарктика. На півночі, схоже, не було нічого — принаймні так казали знуджені моряки. Корабель тримав курс на захід. Алма сумувала за прогулянками на суші й запахом землі. Позаяк довкола не було ніяких рослин, які можна було б вивчати, вона попросила чоловіків витягнути їй з моря водорості. Алма не надто добре на них розумілася, але невдовзі побачила, що одні водорості мають корені, зібрані в клубок, тоді як інші — стиснуті в пучок. Одні були шорсткі на дотик, інші — гладкі. Вона міркувала, як зберегти водорості для досліджень так, щоб вони не перетворилися на слизькі чорні клапті. Їй так нічого з цього й не вийшло, зате вдалося збавити час. Алма також дуже зраділа, виявивши, що моряки обкладають наконечники гарпунів висушеним мохом — вона знову могла досліджувати своїх давніх друзів.

З часом моряки почали викликати в Алми щире захоплення. Як вони витримують таку довгу розлуку з сушею і її вигодами? Як їм вдається не зійти з розуму? Океан зачудовував її й водночас тривожив. Ніщо ніколи не діяло на неї так сильно. Океан здавався квінтесенцією матерії, таємничим шедевром. Однієї ночі вони пропливали полем прозорих, самосвітних смарагдів. Корабель збурював позаду себе химерні зелені й пурпурові молекули світла — здавалося, що «Елліот» тягне за собою по морю довгий, широкий осяйний шлейф. Видовище було таке красиве, що Алма дивувалась, як чоловіки не кидаються в воду, де п’янкі чари затягнуть їх униз назустріч смерті.

Ночами, коли до неї не йшов сон, вона ходила туди-сюди палубою босоніж, щоб шкіра на стопах згрубла перед тим, як вони прибудуть на Таїті. На водяному плесі колихалися видовжені відображення зір, що світилися, мов факели. Небо над головою було таке ж незнайоме, як і море довкола неї. Кілька сузір’їв — Ореон, Плеяди — нагадували їй про рідну домівку, але Полярної зірки не було видно, як і Великої Ведмедиці. Через те, що ці скарби зникли з небесної скарбниці, Алма почувалася безпомічною і розгубленою. Але небеса відшкодовували втрату новими дарунками. Перед її очима був Південний Хрест, Близнюки й розсип зір широкого Чумацького Шляху. Зачудована сузір’ями, Алма однієї ночі сказала капітанові Терренсу: