Повернувшись з Каїра, Кокс з Ґертрудою довідалися, що Саїд Таліб серйозно зайнявся агітацією. За вечерею, яку він організував для бесіди з журналістом газети Daily Telegraph, Таліб заявив, що серед британського оточення є упереджені чиновники, які здійснюють неправомірний вплив на вибори. Він запитав у журналіста, чи слід йому звертатися до короля Георга з проханням усунути цих чиновників, і при цьому висловив досить чітку погрозу зі свого боку: якщо будуть прийняті бодай якісь спроби вплинути на вибори. Він заявив: «Емір Аль-Рабії з 30 тисячами гвинтівок та шейх Чабаїш з усіма своїми людьми хотіли б вирішити це питання». Ґертруда була присутня на тій вечері, вона зазначила: «Це було справжнє підбурювання до повстання, таке ж серйозне, як і будь-які слова, сказані тими, хто минулого року збурив усю країну, і взагалі, це на межі з проголошенням джихаду. Велика ймовірність, що Таліб вестиме свою передвиборчу кампанію з таким запалом, що зрештою опинитьсяу в’язниці».

Ґертруда дізналася, що Таліб збирав навколо себе найманих убивць, яких, як вважали, найняв ще в Басрі за правління турків. Вона одразу ж передала Коксу всі чутки й поділилася з ним своїм найбільшим страхом, що наймані головорізи Таліба вб’ють Фейсала. Кокс вирішив невідкладно вдатися до рішучих заходів, про які попередньо не повідомив Ґертруду. Наступного дня, одразу ж після чаювання у леді Кокс, на якому Таліб був присутнім, його заарештували. Кокс повідомив Черчиллю: «Сьогодні вдень відбувся арешт на багатолюдній вулиці, після чого ми направили його вниз річкою до міста Фао. Я не думаю, що цей арешт призведе до якихось неприємностей, оскільки, як мені здається, більша частина міста навпаки зітхнула з полегшенням. Я щиро сподіваюся, що ви зможете підтримати мене у цьому рішенні і дозволите відіслати його до Цейлону». Черчилль відповів, що промова Таліба має бунтівний характер і що заслання цілком доцільне. Крім того, більшу частину свого подальшого життя Таліб прожив у Європі, отримуючи виплату від британського уряду, яка, у разі його появи на території Іраку, вмить була б припинена.

Незважаючи на те, що Кокс не порадився з Ґертрудою стосовно такого свавільного й нетипового для нього вчинку і що усунення суперника напередодні виборів суперечить усім демократичним принципам, вона відчула надзвичайне полегшення: більше того, після ув’язнення Таліба на поверхню спливли масштаби його діяльності зі збору інформації, більшу частину якої отримували шляхом вимагання грошей. Ґертруда заявила, що Талібові погрози позбавили його права участі у демократичному процесі. З приводу заслання Таліба до британського уряду надійшла лише одна скарга: від Гаррі Сейн-Джона Бриджера Філбі, офіцера з питань політики, що працював у Коксовому відділку, який ще раніше, коли Таліб займав посаду міністра внутрішніх справ, був його британським радником. «Джек» Філбі, колишній працівник індійської держслужби і досвідчений мандрівник країнами Сходу, був людиною з різкими судженнями, і завжди бентежив Ґертруду та Кокса своїм захопленням Талібом. Воно й не дивно, що ця новина так вразила Філбі й змусила піти до Коксового кабінету, де він підняв жахливий ґвалт. Що стосувалося Ґертруди, з нею Філбі взагалі відмовився говорити і після того просто ігнорував.

Ґертруда повернулася до організації зустрічі Фейсала. Вона була приємно здивована, коли дізналася, що саме накіб, а не британці, взявся проконтролювати, щоб еміра зустріли належним чином і так само добре розмістили. На жаль, у комітеті, обраному для організації його прийому, виникло стільки суперечок, що його члени ледь не почали битися. Ґертруда була присутня на першому зібранні, а тоді, зітхнувши, залишила їх сваритися далі й пішла самотужки вирішувати всі деталі. Вона скликала працівників залізниці й попросила прикрасити потяг, який мав забрати Фейсала з Басри[48]. Єдині кімнати, придатні для еміра та його команди, містилися в старому управлінському закладі, Сералі, який на той час потребував реставрації. Ґертруда звернулася до управління громадськими спорудами й дала їм завдання. Вона зібрала грошову допомогу з багдадської знаті, яка призначалася на придбання хороших килимів, меблів і гобеленів. Купців вона попросила доставити решту меблів, посуд і столові прибори. Знайшла досвідчених слуг; шістдесят людей знатного роду вирушили зустрічати Фейсала, а разом з ними й навчений почесний караул. Ґертруда написала у листі додому: «Учора ми отримали новину про Фейсалове прибуття до Басри [23 червня 1921 року], і, дякувати Небесам, прийом був просто неймовірним... Зараз Фейсал рушив до Дженефи та Кербели, а сюди він прибуде вже у середу, 29-го числа».

Фейсал виявився природженим оратором, і це було великим успіхом. Він уже встиг завоювати прихильність великої кількості людей, які організували на його честь урочисту зустріч у Басрі. Провівши одну ніч у потязі, він мав прибути до Багдада вранці 29-го червня. Місто прикрашали тріумфальні арки та арабські прапори, і скрізь товпилося повно народу. На вокзалі зібралася сила-силенна людей, почесний караул та оркестр. А тоді оголосили, що емір затримується і що приїде на автомобілі. Надворі стояла спека й народ уже починав никнути, і тоді Кокс узяв на себе командування й відправив людей по домівках з проханням, щоб усі поверталися на вокзал о 6-й годині вечора. Він надіслав Фейсалу повідомлення, щоб той чекав, поки вирішать проблему з потягом і продовжив свою подорож саме на ньому, але щоб розраховував свій час так, щоб дістатися до Багдада в час вечірньої прохолоди. Натовп людей розійшовся, але невдовзі знову зібрався. Нарешті приїхав Фейсал.

Зустріч еміра проходила за планом, Фейсал пройшов через усю кімнату, щоб потиснути Ґертруді руку. Однак, стоячи поряд з Кінаганом Корнваллісом, особистим радником еміра, після від’їзду передової групи, Ґертруда почула, що візит до Басри пройшов не так добре, як вона сподівалась. Офіцери з питань політики, які там зустрічали Фейсала, поставилися до нього зневажливо. Найобразливіше поводився Філбі. Те, що Кокс відправив Філбі супроводжувати Фейсала, на перший погляд, здавалося досить дивним рішенням. Цим самим він сподівався показати, що британці неупереджені і ще не розцінюють Фейсала як переможця. Можливо, він намагався дати Філбі другий шанс. Кокс вважав, що декілька годин під Фейсаловими чарами переконають Філбі у прекрасних якостях еміра. От тільки, на жаль, цього не сталося. У потязі Філбі дуже розлютив Фейсала, переконуючи в достоїнствах його ворога, Ібн Сауда — після смерті капітана Шекспіра Філбі був британським зв’язковим з Ібн Саудом, — і запевняючи, що, на його думку, Ірак має бути республікою. До Багдада Фейсал приїхав роздратований і спантеличений. Він не розумів, чи верховний комісар Іраку був на його боці, чи ні; і якщо так, то чому тоді його офіцери займають іншу позицію?

Для Кокса цього виявилося занадто. Філбі зійшов з потяга раніше, начебто через нездужання, і протягом декількох днів не з’являвся у відділку. Коли ж нарешті прийшов, Кокс викликав його до себе в кабінет і звільнив. Згідно з дипломатичним висловлюванням Кокса: «Я був вимушений попрощатися з містером Філбі тому, що на стадії розвитку, якого нам вдалося досягти, його розуміння політики уряду її високості почало значно відрізнятися від мого».

Ґертруді було дуже шкода колегу, але вона знала, що Кокс учинив правильно. Вони з Філбі познайомилися, ще відколи Ґертруда працювала в Басрі; одного разу навіть разом святкували Різдво на судні посеред краю болотяних арабів, тоді вона ще написала багато статей для його арабської газети. Він часто був довіреним посередником між ними та накібом; але, очевидно, більше йому не можна було довіряти. Ґертруда вирішила навідатися до Філбі та його дружини й висловити своє співчуття і... «...там на мене чекала надзвичайно неприємна бесіда. Місіс Філбі розридалася, звинуватила мене у звільненні свого чоловіка й вийшла з кімнати. Тоді я нагадала йому про нашу довгу дружбу й намагалася переконати в тому, що зробила все, що могла... Мені взагалі важко збагнути, як він міг стати на бік того негідника Таліба, і все ж, він до нього уподібнювався».