Мандрівники об’їхали навколо вежі, піднялися на верхній поміст і стояли там, слухаючи величну безмовність. А потім зійшли вниз і, пустивши коней чимдуж, скакали наввипередки крізь бездушну пустелю зі жвавістю й пристрастю, притаманними лише юності. Ґертруда описує мить відчуття щастя й свободи, яке дає закоханість:
«Життя наче схопило нас і жбурнуло у море шаленства. І вітер гуркотів, і наче сама земля кричала нам: „Життя! Життя!” Старість була далеко. Смерть — іще далі. Ми покинули її чертоги у безживних горах, у товаристві міст-привидів і вимерлих релігій. Нам належала простора долина й увесь безмежний світ, і вся краса і свіжість нового ранку!».
Одного вечора, коли Генрі й Ґертруда розташувалися на газоні біля струмка, а повітря заполонив аромат фіалок і троянд і відголоски далекої музики перепліталися з уханням сови, Генрі запропонував Ґертруді руку й серце. Ґертруда відповіла «так». Вона негайно написала додому про те, що вони з Генрі заручені, і з нетерпінням чекала відповіді. Коли відповідь нарешті надійшла, вона була категоричною: це неможливо. Ґертруді було наказано не лише розірвати заручини, а й вертатися додому негайно чи принаймні тоді, коли брати Біллі або Джеральд зможуть її супроводжувати. Дівчині здалося, що це був кінець найщасливішого етапу її життя; надії на шлюб з Генрі розбилися. Г’ю зібрав відомості про сера Френка та інших членів родини і дійшов висновку, що доходів Генрі недостатньо для утримання сім’ї. Г’ю безжально зазначив, що «шарм і розум Генрі не завадили йому влізти в борги». Г’ю не повідомив доньці про найстрашніше: він дізнався, що Генрі — гравець.
Попри величезні капітали Беллів, формально Г’ю досі був найманим директором й управителем ливарних заводів (і жив на зарплатню!). Фамільний капітал і стерна влади були в руках батька і дядька. Г’ю мусив утримувати дружину й п’ятьох дітей; старший син навчався в Ітоні, молодший збирався туди вступати. Г’ю з сім’єю досі мешкав у відносно скромній садибі Ред-Барнс. Лоутіан розкошував у своєму п’ятиповерховому маєтку Раунтон-Ґрандж, та ще й мав у персональному розпорядженні будинок у Лондоні на Белґрав-Террас, 10. У металургійну й супутні їй галузі промисловості прийшов спад, прибутки почали зменшуватися. Наприкінці 1889 року Ґертруда почула в потязі фрагмент розмови двох чоловіків: вони сперечалися, чи є в металургійних промисловців «нечувані прибутки». Ґертруда потім сказала Флоренс: «На їхню думку, вони нещасні забиті бідняки; я не стала їх розчаровувати». Тепер, у липні 1892-го, з розбитими надіями й серцем, Ґертруда у розпачі писала Чиролу:
«Містер Кадоґан дуже бідний, його батько, здається, на межі банкрутства. А мій батько (хоч він і янгол, і зробить для мене все на світі) фізично не здатний утримувати ще одну сім’ю, крім власної, а саме про це, здається, ми його й просимо... Сподіваюся, він зустрінеться з містером Кадоґаном у Лондоні й дійде хоч якогось висновку. А тим часом нам з Генрі Кадоґаном не дозволено називатися нареченими, і, боюся, наші шанси на укладення шлюбу десь у примарному майбутньому. Я пишу спокійно, чи не так? Але у моєму серці немає місця спокою. Просто глибина мого відчаю не дає сил навіть на сльози — є такі нестерпно тяжкі дні, коли ти не можеш навіть плакати, лише мовчати... Та й легше мати радісний вигляд, коли ніхто не знає, що у тебе немає причин для радості. А мені так тяжко... Я вже забуваю, що таке бути хороброю, якою себе завжди вважала».
Генрі не лишалося нічого іншого, як зостатися в Персії ще на рік-два й спробувати дослужитися до більш прибуткової посади. Інша жінка на місці Ґертруди, можливо, повстала б супроти батьківської волі. Але Ґертруда написала Флоренс листа стриманого, сповненого гідності й водночас неймовірної поваги до батьків.
«Ми у дуже складному становищі. Ми вкрай нещасливі. Ми дуже рідко бачимося... після батькового листа нам здається, що ми не маємо права зустрічатися. Найбільшої муки мені завдає побоювання, що ви з татом думаєте про Генрі погано чи вважаєте його недобрим або негідним. Я не бачила від нього нічого, крім ніжності, шляхетності й доброти.
Я вчиняю жахливо, пишучи про це, адже ти жалітимеш мене, а який у цьому сенс і користь? Навіть не думай, що якби я могла вибрати знов, то відмовилася б пережити все це ще раз — і біль, і нетерпіння, і майбутню розлуку. Усе було не марно... Деякі люди проживають усе життя, так і не пізнавши такого дива... хтось може навіть пустити сльозу, озираючись назад на своє життя, в якому не було місця пристрастям. О, мамо, мамо...»
Немає жодних сумнівів: Ґертруда була закохана. Можливо, і Генрі щиро кохав її у відповідь. Можливо, вони навіть були б щасливі. Він би, імовірно, позбувся згубної звички до азартних ігор, а вона знайшла б у собі сили пристосуватися до злигоднів його скромної кар’єри, супроводжуючи чоловіка з одного місця призначення до іншого. Але їм не дали шансу. Якось витримавши болісне прощання, Ґертруда повернулася на Слоун-стріт, де вже чекала любляча Флоренс, готова втішити пасербицю. За день-два з півночі приїхав Г’ю, щоб обійняти любу донечку й розрадити її щирою розмовою.
Уперше в житті зломлена духом Ґертруда протягом наступних місяців написала всього кілька листів. Її почуття були глибокими, і вона не скоро оговталась. Тим не менше, весну вона зустріла на півдні Франції, у місті Нім, і писала додому листи з романтичного німського саду, краса якого нагадувала їй сади Персії, де вона колись була така щаслива.
«Узяла екіпаж і доїхала до саду, де знаходиться храм Німф. Квакали жаби. Маленькі сови кричали у гущині дерев. Теплий п’янкий вечір з усіма його звуками був такий схожий на інші вечори — у саду далеко звідси, де теж кричали сови. Я плакала біля храму. Я наповнила древні римські купальні сльозами, яких у сутінках ніхто не бачив».
Не минуло й року після її повернення з Персії, як Генрі Кадоґан під час риболовлі впав у крижану річку, захворів і невдовзі помер від пневмонії. Це стало першою трагедією в особистому житті Ґертруди. Попри грандіозні життєві досягнення й успіхи від цього удару Ґертруда так до кінця ніколи й не оговталась. Щоб хоч якось відволікти її, Флоренс подала Ґертруді ідею — опублікувати книгу про її подорож на основі щоденників і майже щоденних листів у перші, найщасливіші місяці її перебування в Персії. Ґертруда була проти, але, можливо, Флоренс уже домовилася з видавничим домом Бентлі, і, отримавши звідти листа, Ґертруда була змушена капітулювати. Вона писала своїй подрузі Флорі Рассел:
«Бентлі хоче видати мої перські нотатки, але хоче більше, тож після довгих вагань я погодилась і тепер дописую ще шість розділів. Вони досить нудні, і більше того: була б моя воля, я б їх не публікувала. Я писала ті нотатки для власного задоволення й отримала від них більше втіхи, ніж очікувала, але без зайвої скромності, у літературному аспекті вони відверто слабкі. Крім того, я терпіти не можу людей, які лізуть у видавництва й наповнюють світ своїм дешевим графоманством, а тепер я стану однією з них. Спершу я відмовилася, але мати наполягала, батько був засмучений, а оскільки вони зазвичай мають рацію, я піддалася. Хоча в глибині душі думки своєї не змінила. Не розповідай про це. Я мрію, щоб їх ніхто не прочитав».
У листі було стільки ж емоцій, скільки й логіки, але скоріш за все Ґертрудина оцінка була об’єктивною. Денісон Росс, ректор Лондонської школи східних досліджень, щирий шанувальник своєї учениці, мав написати пояснювальну передмову. Він визнав, що у розділах, написаних безпосередньо в Персії, було «щось... чого бракує у наступних». «Перські замальовки» були видані 1894 року без згадування авторства — компроміс між бажанням Флоренс і небажанням Ґертруди — і невдовзі пішли в забуття.
Персія нестримно вабила й цікавила Ґертруду завдяки тому, що вона знала мову. Проте, як писала Флоренс: «Вона ще не дійшла до стадії вивчення мови, коли ти в захваті усвідомлюєш, що набув нових знань; миті, коли починаєш не лише розуміти буквальне значення слова, а й критично оцінювати його цінність і багатозначність. Незабаром Ґертруда читала перську поезію вже у світлі цього усвідомлення».