У супроводі подорожніх Курдів, які ескортували закутих у наручники в’язнів, Ґертруда доїхала до Алеппо й кордону Анатолії, де на неї чекали повені й зруйновані мости. Вона затрималася, щоб оглянути місце, де сирійський [християнський] відлюдник Симеон Стовпник прожив останні тридцять сім років на верхівках колон, розмірковуючи, наскільки він мав відрізнятися від неї. Прикриваючи накидкою свій записник від зливи, Ґертруда намагалася скопіювати різьблення на колонах. «Диявол би побрав сирійські письмена!».

Раптово змінилася погода. Стало так спекотно, що над землею піднімалася пара й Ґертрудин намет заполонили москіти. Її нові погоничі-турки були набундючені й сварливі. Уперше вона пошкодувала, що не народилася чоловіком.

А якось після цілого дня перемальовування письмен і фотографування лежачи в траві, що кишіла зміями, Ґертруда повернулась у табір, де не було ні встановлених наметів, ні вечері. Тут вона вже не витримала й відшмагала одного з погоничів батогом. Ще більше її розлютило, що погоничі лише посміхались, сидячи на згорнутому наметі. По прибутті в Адану неначе саме Провидіння пішло їй назустріч: Ґертруді порадили нового служника на ім’я Фаттух, вірменського католика, дружина якого жила в Алеппо. Фаттуху судилося стати її Дживсом, людиною, яку Ґертруда описала як «альфа й омега всього». Вона найняла його за кухаря, хоча згодом вони жартували, що Фаттух умів робити що завгодно, крім як куховарити; зате Ґертруді більше не довелося чекати встановлення намету. Відтоді Фаттух супроводжував міс Белл в усіх її подорожах. Він умів управлятися з погоничами, був розумний, хоробрий, веселий і відданий Ґертруді. Вона віддячила, ставши йому нянькою, коли той захворів у Бінбіркіліссе у 1907 році. Лише один раз, після найбільш виснажливого переїзду, Ґертруда зірвалась і накричала на Фаттуха і, що вже зовсім не характерно, пізніше знайшла його й вибачилася. За два тижні після того, як Фаттух найнявся до Ґертруди, вона писала: «Фаттух, благослови його Бог! Найкращий слуга в моєму житті з однаковим завзяттям він готує мені обід, підштовхує впертого мула, викопує пластинку зі стародавніми письменами... або розповідає нескінченні історії в дорозі Він почав працювати погоничем у віці десяти років і знає кожен дюйм землі від Алеппо до Вана й Багдада».

З Конії, з величезним полегшенням, Ґертруда сіла на потяг до Бінбіркіліссе. Цим містом-фортецею зі зруйнованими храмами й монастирями вона зацікавилася завдяки книзі Йозефа Стшиговськи Kleinasien («Мала Азія», 1907), в якій він зосередився на ранніх візантійських пам’ятках. Ґертруда везла цю книгу у своїй сідельній сумці аж із самого Бейрута. Вона могла вивчати руїни у Бінбіркіліссе щоденно, їздячи туди як на роботу з Конії. Одного вечора, повернувшись до готелю, Ґертруда зустрілася з археологом, що спеціалізувався на розкопках храмових будівель і святинь, сером Вільямом Ремзі. Його книги про Церкву й Римську імперію стояли на полиці в її кабінеті вдома. «Ми кинулись одне одному в обійми й одразу ж потоваришували», — писала вона батькам. У напівстертому написі в печері у Бінбіркіліссе Ґертруда помітила знаки, які вважала позначкою дати. Разом із сером Вільямом та його дружиною вони сіли в потяг і поїхали на місце. Ґертруда не помилилася. Скоро вони уклали угоду: за рік-два повернутись і ретельно дослідити руїни, щоб за допомогою знайдених Ґертрудою письмен спробувати визначити їхній вік.

Що глибше вона проникала на Схід, то глибшою ставала її повага до його народів:

Повернувшись у червні в Раунтон, Ґертруда писала Валентину Чиролу: «Я казала тобі, що пишу книгу про подорожі? Так от, пишу. Це страшенно цікаво... Це Сирія зсередини: що про неї думають; що я чула з розмов навколо вогнища в таборі; що мені розповідали, коротаючи часу дорозі, і навіть про що пліткують на базарі». Книгу The Desert and the Sown («Пустеля й родюча земля»), опубліковану 1907 року, і досі вважають класикою про мандри.

На час близькосхідних подорожей Ґертруди 1909 року її численні дорожні щоденники стали буквально нечитабельними. Це нагромадження археологічних подробиць, абревіатур і скорочень (серед яких були не лише імена людей, а й тексти бесід на економічні й політичні теми і ще міріади деталей зі щоденного пустельного побуту з украпленнями пригод[32] Іноді вона переходила на турецьку чи арабську [мову]. Часто вносила записи у щоденник пізно вночі після 10-12 годин дороги та цілого вечора багатомовного спілкування в пустельному наметі або в розкішній будівлі посольства.

Навіщо їй усе це? Чому молода заможна жінка витрачала найкращі роки свого життя на вивчення найважчих у світі мов, на сповнені небезпек подорожі в найтяжчих умовах місцями, які в той час навіть не були позначені на мапах? Незалежна, здібна, талановита, вона успадкувала цілеспрямовану допитливість Лоутіана Белла, відомого в усьому світі своїми науковими відкриттями й технологічними досягненнями. Для Ґертруди допитливість спочатку домінувала над метою. Вона усвідомлювала, що альпінізм, наприклад, не був адекватною життєвою метою. Підкорення гірської вершини підпадало під категорію людських досягнень, але не йшло на користь нікому, крім самого альпініста. Досягнувши успіху в одному проекті, вона бралася за наступний. Її підштовхувала потреба випробовувати себе, і Ґертруда кидалась у (найбільш авантюрні) випробування, сповнені ризику й небезпеки.

Коли вона відкрила для себе подорожі пустелею, авантюра раптом розрослася до всеохопного персонального експерименту, яким Ґертруда ніколи не могла задовольнитися до кінця. Стільки ще було невдосконалених мов, недосліджених звичаїв, незнайомих народностей, невивчених розділів історії та археології, неопанованих технологій навігації й топографії, фотографії й картографії. Її збурював і азарт необхідності виживати та досягати мети, і п’янке відчуття становлення власної особистості далеко від світу, де її сприймали передусім як члена сім’ї Беллів, стару діву, доньку Г’ю Белла та спадкоємицю діда Лоутіана.

Її пригоди не були спробою уславитися чи ввійти у вище суспільство. Усе своє життя Ґертруда уникала публічності й виявляла дедалі меншу цікавість до аристократів, якщо вони, крім титулу, не мали жодних видатних здібностей. Г’ю, зберігаючи повагу до урядового й ділового світу, принципово вирішив не робити типових кроків, як от: купити замок, проводити час у лондонських клубах, придбати собі перство — щоб перевести Беллів з успішних промисловців у вищі аристократи. Він не мав часу на людей, що заробляли собі престиж лише завдяки титулам і привілеям, які додавалися до цих титулів. В епоху, коли він міг мати більше ваги як лорд, ніж як підприємець, Г’ю хотів, щоб його цінували за знання, за ділові якості й нарешті як суспільного лідера. Аналогічно як представник третього покоління Беллів Ґертруда у своїх пригодах і подорожах ніколи не використовувала свою успадковану владу та соціальне становище. Єдина допомога, яку вона приймала — це сімейні гроші на фінансування мандрів. В усьому іншому вона спиралася лише на свій інтелект, сміливість і жагу до навчання.