П’ять днів на військовому транспорті дали достатньо часу, щоб змонтувати всі ідеї. В арабському питанні було дуже багато різноманітних нюансів і хитрощів. Бюро підтримувало політику Кітченера, головною ідеєю якої було організувати арабське повстання; можливо, це був єдиний спосіб змінити хід подій. Вони повинні були підтримувати обіцянку незалежності серед арабів, виконати яку буде неможливо. Навіть ті представники британської адміністрації, які вважали, що ідея організації повстання варта спроби, не могли зрозуміти причини, навіщо племенам так ризикувати, як і не бачили нагороди, яку вони зможуть при цьому отримати. Те, чого хотіли араби, британці не могли їм дати; а якби й могли, то все одно не дали б. Знову й знову «пронирам» доводилося переконувати арабів, що незалежність можлива, водночас серед правлячих кіл Британії та її союзників вони погоджувалися з переконанням, що цього бути не може. Бюро не могло діяти самотужки, хоч Лоуренс і буде наполягати на цьому рішенні: щоб підтримати арабів, їм потрібне буде фінансування, провізія, зброя, боєприпаси та військовий резерв.

Ґертруда приїхала переконати намісника короля в тому, що панарабської нації ніколи не існуватиме, що Каїр це знає, і Гардинґ може не хвилюватися. Вона зазначить, що протягом останніх декількох місяців шериф зі своїми синами намагалися залагодити ворожнечу між племенами в північному районі хіджазької залізниці для початку, як це назвала Ґертруда, «найменшої міри об’єднання». Вона погодиться з тим, що арабський рух за незалежність є міражем, якщо розглядати його як зобов’язання до єднання всіх арабських провінцій. Вона наважиться скласти можливу модель адміністративного союзу після поразки турків, яка залежатиме від повної взаємодії британців зі своїми союзниками французами наприкінці війни та включення арабських представників до їхніх планів. Гардинґ, безперечно, скаже, що арабське повстання призведе до хаосу в Індії, і у відповідь на це Ґертруді доведеться знайти спосіб сказати те, чого не можна було говорити. Лише Кітченер без жодних вагань міг грубо висловити свою думку щодо цього: «Краще втратити Індію, ніж програти війну».

Ґертруда підбила підсумки й склала звіт, працюючи над ним увесь ранок, а тоді ще й після обіду у каюті, яка колись слугувала дитячою кімнатою, коли корабель використовували як туристичний лайнер. На борту вона зустрілася з військовим священиком, який знав її брата Г’юґо, і погодилася на прохання виступити перед солдатами 23-го і 24-го стрілецьких полків. «Вони вже так знудились, — написала Ґертруда у своєму листі додому і лютого. — ...Я з радістю трохи їх розважу. Ад’ютант ще попрохав провести для офіцерів конференцію на тему Месопотамії, однак це мені подобається вже менше».

Ґертруда зійшла з корабля в місті Карачі й сіла на задушливий потяг до Делі, проїхавшись на якому, вона була вся біла від пилу. На станції мандрівницю зустрів домнул, і поки вони розмовляли та сміялися, Ґертрудин багаж повантажили до блискучого службового автомобіля з прапорцями, який доставив їх до маєтку намісника короля. Як було заведено для урочистого прийому поважних гостей ще від часів коронації 1903 року, Ґертруді виділили розкішний намет, який стояв посеред цілої алеї інших наметів у прекрасних садах віце-короля й складався з трьох прохолодних парусинових кімнат: вітальні, спальні й ванної — усі кімнати були застелені килимами, розкішно вмебльовані й прикрашені квітами та чайними столиками; також у розпорядженні гостей було багато служників. Ґертруда розмовляла з Чиролом, аж раптом полотнище намету відхилилося й зайшов Чарльз Гардинґ, гостинно вітаючи її з приїздом і запрошуючи на вечерю. Ґертруда зробила реверанс і не забула назвати його «ваша ясновельможність».

Протягом наступних декількох днів Ґертруді вдалося втиснутися в розклад Гардинґа зі своїми довгими бесідами. Її запросили ознайомитися з документами, які цікавили дослідницю, тож Ґертруда взялася за те, що вважала своєю справжньою роботою. Судячи з мемуарів Гардинґа, він так ніколи й не зрозумів, що його, здавалося б, неумисні розмови з Ґертрудою і були справжньою метою її візиту.

У проміжку між цими обтяжливими конфронтаційними бесідами Ґертруду розважав і всюди супроводжував домнул; вона навіть побувала на цікавому зібранні Законодавчої ради. А одного прекрасного дня разом із Гардинґом і його компаньйонами сходила на екскурсію оновленим Делі, яку проводив сам архітектор Едвін Лютьєнс: «Було дуже цікаво дивитися на місто з людиною, яка сама все це придумала, і хоча раніше я вже бачила плани міста... я зовсім не усвідомлювала, наскільки воно гігантське. Вони зруйнували пагорби й засипали всі долини... Дороги прокладені так, що з Делі вони простягаються в чотири різні боки Індії, а за кожною алеєю видніються руїни старішого імперського Делі».

Ґертруда спілкувалася з представниками департаменту міжнародних відносин, пильно вивчала документи, заради яких начебто приїхала до Делі, та мала у своєму розпорядженні секретні дані. Вона поїхала на декілька днів до Шімли, де зустрілася з працівниками розвідувального відділку. Спочатку там до Ґертруди поставилися насторожено, однак коли оцінили її здатність швидко орієнтуватися в ситуації, після її повернення до маєтку віце-короля послали вслід офіцера, щоб обговорити, як краще координувати роботу між Єгиптом та Індією. Для вирішення цього питання Ґертруда розробила план і відправила його до Каїра на ухвалення. До того ж гостю запросили допомогти відредагувати газету Gazetteer of Arabia. Ґертруда вирішила, що її візит виявився досить плідним, про що розповіла у листі до батька, не вдаючись у деталі: «Я... говорила про Аравію доти, доки мені від самого цього слова не робилося погано... Думаю, мені вдалося дещо зрушити з місця питання відносин Делі та Каїра».

Повернувшись назад до Делі, Ґертруда опинилася зацікавленим гостем званої вечері, влаштованої на честь магараджі Майсурського та його свити; це був чоловік з такої величної касти, що лише для його прийому віце-королю довелося спорудити шестикімнатний намет. Гардинґ пояснив Ґертруді, що магараджа не може їсти чи молитися, якщо кімната не має потрібного розміру і не обставлена в певному порядку.

Ґертруда глибоко вразила Гардинґа. Недалекоглядна самовпевнена дівчина, в компанії якої він гуляв Бухарестом, перетворилася на досвідченого дипломата, який може пропагувати свої погляди й водночас залишатися сприйнятливим до шквалу зустрічних заперечень. Гардинґ був приголомшений її строгістю та обізнаністю ситуації, яку Ґертруда вивчала лише протягом останніх шести тижнів. Він усвідомлював, що її робота для британського уряду була ще далеко не закінчена. Гардинґ розробив план, який мав повністю змінити життя Ґертруди і, безперечно, образ Близького Сходу. Він запропонував своїй гості поїхати до гарячої точки воєнних дій в Басру біля річки Шатт-ель-Араб, де межують Месопотамії, Кувейту, Аравії та Персії. Завданням Ґертруди було виступити зв’язковою між розвідками Каїра та Делі і заразом розробити детальний звіт про племена Месопотамії та їхні взаємини. У найскладніший період месопотамського руху Ґертруда мала докласти всіх зусиль, щоб переконати місцевих арабів взаємодіяти з британцями.

Гардинґ попередив, що з цією роботою жінці впоратися буде дуже складно, особливо, якщо вона не має офіційної посади. Ґертруда працюватиме в управлінні генерала сера Персі Лейка, головним офіцером з питань політики в якого був сер Персі Кокс, найвідоміший британський експерт на Близькому Сході, який працював на індійський уряд. Якщо і коли саме Багдад буде захоплено, Гардинґ не мав говорити Ґертруді, Кокс туди переїде й заснує адміністрацію. Ґертруда була знайома з сером Персі та леді Кокс завдяки декільком зустрічами з їхніми спільними друзями — сером Ричмондом і леді Ричі. Кокс саме був резидентом у Перській затоці, коли приїжджав на вихідні до Лондона, тоді вони з Ґертрудою разом обідали й він сильно відмовляв її від небезпечної подорожі до Хаїля, особливо через один із портів Перської затоки, який знаходився під його юрисдикцією. Ґертруда все думала, чи буде Кокс обурюватися з приводу її славнозвісного походу до Хаїля, який мандрівниця здійснила чотири роки тому, хоч і дещо змінила свій маршрут і зайшла з північного заходу? Своїм батькам вона написала: «Віце-король дуже хоче, щоб я залишилася в Басрі й допомогла в роботі місцевого розвідувального бюро, але все залежить від їхніх міркувань і чи буде з мене там якась користь. Я так розумію, що все залежатиме від мене — як ми завжди говорили, усе, що можна зробити для людини, — це дати їй можливість самотужки створити для себе місце. Віце-король повністю мене цим уповноважив».