Двадцять сьомого листопада 1916 року Кокс з Ґертрудою привітали майбутнього засновника Саудівської Аравії, а тоді він тріумфально пройшовся Басрою, поки йому показували найновітнішу наступальну зброю. Ібн Сауд виглядав велично: в очах виблискував вогонь, волосся було заплетене й зав’язане мотузочками з гачками; перебираючи у руці намистинки чоток, він спостерігав за вибухами бризантних вибухових речовин в імпровізованих траншеях і запуском зенітних снарядів. Ібн Сауд дуже рідко щось говорив. Він уперше в житті проїхав потягом, а тоді його ще й на швидкості прокатали в автомобілі до сусіднього міста Шейба, де гість міг уважно оглянути британську піхоту та індійську кавалерію. Він побачив артилерійську батарею в дії і спостерігав за польотом літака. У базовому госпіталі Ґертруда поклала свою руку на рентгенівський пристрій, Ібн Сауд повторив за нею цей трюк і побачив зображення власних кісток. Ґертруда написала статтю з описом Ібн Сауда для Arab Bulletin, газети з секретною інформацією, яку випускали в Каїрі для службовців британського уряду і в якій працював Лоуренс.
«Ібн Сауду лише сорок років, однак виглядає від дещо старшим. У нього велична статура, зріст понад метр вісімдесят, а постава характеризує цього чоловіка як людину, що звикла керувати. Незважаючи на те, що його постать дещо масивніша, ніж у звичайного кочового шейха, його риси характерні для справжнього араба: чітко виражений орлиний профіль, великі ніздрі, випуклі губи й продовгувате вузьке підборіддя, яке здається ще довшим завдяки борідці клинком. У нього тонкі пальці рук — характерна риса представників арабських племен чистої крові, і попри великий зріст та широкі плечі, він справляє враження досить типове для жителів пустелі — людини з необґрунтованою втомою, не особистою, а загальною, расовою, вікове виснаження стародавньої ізольованої нації, яка приклала грандіозних зусиль для збереження свого роду... Його обережні рухи, некваплива доброзичлива усмішка й замислений погляд з-під важких повік хоч і додають образу благородності та шарму, однак зовсім не відповідають усталеним західним стандартам сильної особистості. Та все ж йому приписують настільки сильну фізичну витривалість, яку вважають великою рідкістю навіть у жорстких умовах Аравії. Кажуть, що серед чоловіків, вихованих у сідлі верблюда, мало хто може з ним зрівнятися, такий уже він невтомний вершник... Його відвага неодноразово випробувана на ділі, а якості солдата поєднуються з талантом державного діяча, що його дуже цінують племінні народи».
Враження Ібн Сауда про Ґертруду було дещо розмитим. Кокс вже розповів йому про її довоєнну експедицію до Хаїля, однак Ібн Сауд ще ніколи не стикався з європейською жінкою. Хоча, згідно з надійними джерелами, сам він одружувався й розлучався близько шістдесяти разів, передаючи кожну дружину після однієї чи двох ночей комусь зі своїх шейхів чи послідовників. Те, що він мусив зустрітися з нахабно неприкритою жінкою та ще й поводитися з нею на рівних, Ібн Сауд розцінював як образу свого чоловічого достоїнства; він був приголомшений тим, як впливові чоловіки відходили в бік, щоб пропустити її вперед. Більше того, їхня з Ґертрудою зустріч полягала не лише в дружніх вітаннях, вона мала ввести його в поточний курс справ і все довкола показати. Кокс написав у дипломатичному тоні:
«...для нього було справжнім феноменом, що особа жіночої статі обіймає офіційну посаду в британських експедиційних військах, це було чимось за межами його бедуїнського розуміння; утім, коли прийшов час, він зустрівся з міс Белл, продемонструвавши щирість та незворушність так, наче все своє життя знався з європейськими жінками».
У той час Ібн Сауд насправді повівся дуже дипломатично, однак після зустрічі висловив своє справжнє ставлення до ситуації. Офіцер з питань політики Гаррі Сейнт-Джон Філбі, який ще тоді не був Ґертрудиним товаришем, написав, що «всі, хто був на прийомі в Неджді, нестримно й гучно реготала з того, як він перекривлював її пронизливий голос і властивий жінкам говір: „Адбуло Азізе [Ібн Сауде]! Адбуло Азізе! Погляньте на це... а що ви думаєте про це?” і таке інше». Ібн Сауд, напевно, був єдиним шейхом, який перекривлював Ґертруду; але він також був єдиним важливим шейхом, якого вона зустріла за традиціями Заходу, а не за бедуїнськими звичаями. Якби Ґертруда прийшла до намету Ібн Сауда в пустелі, одягнута у вечірню сукню, і презентувала біноклі та зброю, а тоді присіла б разом з ним на килими й вільно говорила на тему його культури, поезії та політики пустельної місцевості, то, очевидно, вразила б не менше, ніж Мохаммеда Абу Таї, Фахада Бега та інших шейхів.
Візит Ібн Сауда добіг кінця, і Ґертруда повернулася до своєї звичної роботи, вимушена терпіти жахливі погодні умови. Вона навіть не знала, що для неї було гіршим: зима, коли всі дороги перетворювалися на місиво грязюки, а на відкриті дренажні канави кидали для переправи дошки, чи літо, коли для уродженки Йоркшира палюча спека була просто нестерпною: «Сьогодні я прокинулася о першій годині ночі й побачила, що температура повітря досі сягає більше 37 градусів, а я лежу мокра, наче в калюжі. Щоранку моя шовкова нічна сорочка разом зі мною йде до ванни, де я її викручую, і більше її можна не чіпати... Оскільки вода у ванну набирається з баку, який стоїть на даху, її температура не буває нижче 37 градусів... але з неї не йде пара — температура повітря ще вища», — написала Ґертруда своїм батькам. Через постійне прання її одяг розлазився на шмаття. Ґертруді доводилося вставати о 5:30 чи о 6-й ранку, щоб його латати — в Англії цією роботою завжди займалася її служниця Марі. Її відчайдушні прохання прислати новий одяг іноді давали результат:
«Тут настільки спекотно, що люди майже нічого не одягають, от тільки важливо, щоб це „майже нічого” було без дірок... Мені вже й не віриться, що колись я була чистою й охайною! Я така вам вдячна — тепер у мене є мереживна вечірня сукня, біла сукня з крепу, муслінова сукня в блакитну смужку, дві сорочки й смугаста шовкова сукня — мені все підійшло... коробка й парасоля теж прийшли!».
Водночас Ґертруда часто бувала засмучена, що помітно з її листа від 20 січня 1917 року:
«Щойно я отримала коробку від Марі — у ній мала бути чорна сатинова сукня, однак коробку вже відкрив хтось до мене і забрав мою сукню. Це так обурливо! Єдине, що залишилося, це ще одна маленька картонна коробочка, в якій був чорний сатиновий піджачок, який Марі послала до плаття, сітка для волосся і золота квітка...».
Тепер, коли Ґертруда працювала у сфері, де були одні чоловіки, їй ще більше хотілося мати сім’ю. Їй не вистачало подружки, але єдиними жінками, яких вона там бачила, були леді Кокс, дружина її начальника, тимчасові вчительки чи місіонерки і «чудова міс Джонс» — приємна, але дуже зайнята головна медсестра офіцерського госпіталю та лікувального санаторію, розташованого внизу біля річки. Міс Белл була вдячною їй пацієнткою після того, як у вересні того ж року в результаті сильного виснаження від 42-градусної спеки та відсутності нормальної свіжої їжі в Басрі вона злягла від важкої форми жовтухи. Ґертруда написала Флоренс: «Ви знаєте, я ще ніколи так сильно не хворіла. Я навіть не уявляла, що можна почуватися настільки слабкою, коли навіть не можеш поворухнути тілом, а голова повністю відключається».
Після одужання Ґертруда повернулася до складання своїх звітів. Вона написала Г’ю і Флоренс:
«Кількість звітів, які я написала за останній рік, просто вражає. Деякі з них скапарені з інших рапортів, а деякі написані на основі моїх особистих думок та знань; декотрі з них — це спроби згладити далекі кути нового світу, який ми зараз вивчаємо, ну і, звісно ж, нудні аналізи племен, страшенно бляклі, але, напевно, користі вони приносять більше, ніж щось інше... Іноді буває так нестерпно сидіти за столом у кабінеті, коли моє серце лине до пустелі, щоб побачити місця, про які чула, і самотужки про них усе вивідати... Однак, якщо ти людина такої ж статі, що і я, не варто розраховувати на щось більше за монотонну писанину в офісі, хай йому грець».