Автомобіль зупинився біля брудного шумного маленького базару. Назустріч вийшов підлабузницький господар будинку й провів гостю до задушливої коробки, в якій вона мала жити; там не було ні води, ні натяку на бодай якісь меблі. Ґертруда прихопила деякі речі з Басри, однак їх ще не розвантажили з судна, тож її слуга Міхаїль залишився, щоб забрати привезене. Оскільки Ґертруда була досвідченим мандрівником, вона не розлучалася зі своїм парусиновим ліжком та ванною, які тепер розклала у своїх неохайних кімнатах: «Я розпакувала свою коробку, яку під час переправи впустили в річку Тигр, і розвішала усі речі сушитися на перилах... Спека настільки нестерпна, що немає чим дихати. У квартирі немає навіть стільця, на якого можна було б скласти речі, а коли мені знадобилася вода, щоб умитися, я відчинила вхідні двері й пішла по воду на базар».
Ґертруда повечеряла разом із сером Персі, а тоді повернулася до свого помешкання й лягла спати. Згодом вона прокинулася від того, що хтось гучно барабанив у двері. То був її слуга Міхаїль, який привіз решту багажу. Ранок розпочався з нестерпної спеки та шуму центральної частини Багдада: «Мушу зізнатися, що після того, як мені довелося збиратися й снідати на підлозі, я почуваюся дещо збентеженою».
Ґертруда не збиралася непокоїти з цього приводу Кокса: вона була там на таких самих умовах, як і інші її колеги, до того ж він мав важливіші справи. Тож Ґертруда взяла свій солом’яний капелюх і пішки вирушила шукати краще житло; вона спустилася вниз до прохолодніших, затінених деревами районів біля річки, поряд із політичним представництвом довоєнного австрійського посольства. Майже одразу вона наткнулася на стару стіну, яка оточувала величезний зарослий сад з тінистими деревами та великою кількістю рожевих троянд. Вглядаючись крізь залізні ворота, Ґертруда побачила в самому кінці невеликої стежки кам’яний бак для води, а одразу за ним був не будинок, а три занепалі літні будиночки, на дахах яких сиділи птахи. Частину маєтку займав протяжний сад з фініковими пальмами — прохолодне місце, де можна було б прогулюватися вечорами.
У житті буває так, що ті місця, в яких ми проживаємо значну частину свого життя, самі нас знаходять, і точно так само сталося з Ґертрудою у квітні 1917 року. Це було прекрасне місце, в якому вона збиралася прожити решту свого життя. Розпитавши сусідів, вона дізналася, що маєток належить Мусі Чалабі, багатому чоловікові, якого вона знала і з яким була у добрих стосунках. Ґертруда навідалася до нього додому, і цей візит вирішив усі її проблеми з житлом; протягом наступних десяти днів у вподобаному англійкою маєтку провели всі необхідні перебудови та ремонтні роботи. На початку травня Ґертруда влаштувалася в першому літньому будиночку, а тоді переселялася з одного в інший, коли встановили сучасну кухню та ванну кімнату. Ґертруда попросила перефарбувати все в білий колір, найняла садівника, кухарку й одного старуватого чоловіка на ім’я Шамао, якого знала і якому довіряла, щоб він керував господарством. На всі вікна почепили сонцезахисні штори, а на затінених верандах розставили вазони та плетені меблі. У будинку Ґертруда поставила два письмові столи, а всі вази наповнила квітами. Будівлю, розташовану далі від усіх, вона виділила своїм слугам, і не минуло багату часу, як на подвір’ї жінки розвішували випрану білизну, а в них у ногах у траві бавилося маленьке дитя. Нарешті у Ґертруди був свій дім із садом. Вона посадила цілі клумби з квітами: іриси, вербени, хризантеми, фіалки у горщиках, жовту мальву, насіння якої передали з Дарлінґтона, і капусту. Зовсім скоро Ґертруда вже могла похизуватися, що у неї розквіт нарцис — перший в історії Месопотамії. 17 числа вона написала листа додому:
«Мої найдорожчі, тут так прекрасно — я вам не можу передати, як мені тут подобається... Мені от цікаво, яка така спадковість від кемберлендських фермерів могла так стрімко й неочікувано перетворитися на привабливий домашній затишок по відношенню до Сходу?
Я полюбила цю землю, її краєвиди, її звуки. Я ніколи не втомлююся від Сходу і ніколи не відчуваю його чужим. Я ніколи не почуваюся тут емігранткою, це моя друга Батьківщина. Якби моя сім’я не жила в Англії, у мене ніколи й не виникло б бажання туди повертатися».
Ґертруда не пропускала жодного робочого дня. У відділені вона була потрібна, як ніколи; однак їй знову довелося себе проявляти. У короткому звіті за той період, коли в Іраку формували уряд, Кокс написав:
«Коли я сказав [командувачу], що з Басри приїдуть деякі мої співробітники, серед яких і міс Белл, [він] висловив помітне невдоволення цією новиною, боячись, що її приїзд може призвести до неприємних наслідків, а саме скарг з боку інших співробітників щодо її статі; та я нагадав, що його попередник особисто запропонував мені взяти Ґертруду на цю роботу й зробити її офіційним співробітником мого секретаріату і що я ставлюся до неї точно так само, як і до будь-якого іншого офіцера чоловічої статі з моєї команди; а ще, що її особисті здібності можуть мені дуже знадобитися. Згодом Ґертруда приїхала, і не минуло багато часу, як вона зуміла встановити дружні взаємини з сером Стенлі Модом».
Формування цих «дружніх взаємин», про які написав Кокс, неперевершений дипломат, було, безперечно, заслугою Ґертруди, однак про істинне ставлення до Мода вона розказала своїй сім’ї вже після того, як за декілька місяців він помер від холери. Г’ю написав Ґертруді листа, запитуючи, що вона думає про покійного колегу. Саме завдяки блискучій військовій кампанії Мода британці змогли захопити Багдад і майже повністю викреслити з пам’яті громадськості страшну трагедію в Ель-Куті; та попри це, він був чоловіком з обмеженим світоглядом і лише ускладнював роботу адміністративних осіб. Заперечення присутності жінки в чоловічому світі, навіть у таких рідкісних випадках, коли ця жінка якнайкраще відповідає вимогам певної посади, — кілька разів у житті Ґертруди було сформульоване як поступка поваленню якогось «страхітливого правління», яке слід було притримуватися. Таке ставлення, ясна річ, гнівило Ґертруду. Складений нею короткий опис Мода надзвичайно уїдливий; незважаючи на його недавню кончину, Ґертруда не приховала свого презирства, яке стосувалося не так генерала, як усіх чоловіків з таким самим солдафонським мисленням, з якими їй часто доводилося вступати в конфронтацію як жінці і як адміністративній особі:
«За своєю суттю він був солдатом; він зовсім нічого не тямив у мистецтві управління державою і тому вважав це чимось зовсім не потрібним... Його впертість не мала меж, його обмежений інтелект був націлений лише в одне русло, на якому він усе більше й більше зациклювався. Я знала його дуже мало... Якби він не помер, то розпочав би відчайдушну боротьбу, коли адміністративні проблеми стали б важливішими за військові. Уже наближається той час, коли всі ті питання, які він розцінював як суто адміністративні і, відповідно, не вважав їх невідкладними... більше не можна буде ігнорувати чи ж вирішувати військовими способами».
Армія захоплювала території, які далі підпадали під адміністративний вплив Британії, однак спроби встановити в Месопотамії умови, які б забезпечили мир, а зрештою і процвітання, виявляться такими ж непростими, як і сама боротьба на передовій. Шанси перетворити Багдад на центр британської адміністрації стали зовсім тьмяними, а майбутнє — непроглядним. Приблизно половина території Месопотамії перебувала під хитким контролем Британії, а турки продовжували воювати на півночі. Араби розмовляли однією мовою, але не були однією нацією. Месопотамія була не країною, а лише провінцією занедбаної імперії. Ірак не мав нації. Самі лише назви породжували метушню. Слово Месопотамія з грецької перекладається як «межиріччя», цей історичний та археологічний термін використовували на Заході для позначення територій, які араби ще називали «Аль-Ірак», «Ірак». Цей арабський термін першочергово стосувався території вілаєту Басри та південної частини Кувейту, однак після їхнього захоплення британці використовували його для позначення території трьох вілаєтів: Басри, Багдада та Мосула. У 1932 році, отримавши повну незалежність, країна затвердила офіційну назву «Ірак».