На веранді, яка простягалася навколо дворика, сидів ряд кавассів, служителів секретаріату, у військовій формі кольору хакі, готових будь-якої миті братися за виконання наказів. Кабінет майора Мея, фінансового консультанта, містився з протилежного боку дворика, поряд із шифрувальним відділенням. Там любив сидіти приручений павич, який чомусь прибився до секретаріату, хоча час від часу він заглядав і до Ґертруди.

Арнольд Вілсон, заступник Кокса — чи, як його завжди називала Ґертруда, А. Т. — працював у сусідньому з нею кабінеті. Важко було визначити, хто з них був більшим трудоголіком. Обидва їхні кабінети густо заповнював цигарковий дим, який від повільного руху стельових вентиляторів закручувався у примарні вихрі. Коли А. Т. сидів за своїм робочим столом і працював з документацією, від його геркулесової ваги постійно скрипів стілець. Іноді він залишався працювати до пізньої ночі, дозволяючи собі передрімати декілька годин на підлозі, а тоді з першими променями сонця знову брався за роботу. Спочатку він був проти того, щоб жінка працювала в адміністрації, яка, як він вважав, має бути суто чоловічою структурою. Згодом після того Ґертруда написала про нього родині: «Ви знаєте, коли я сюди переїхала, мені було дуже важко; тепер навіть смішно про це згадувати... Спочатку [А. Т.] дивився на мене, як на „природжену інтриганку”, і я, своєю чергою, ставилася до нього дещо підозріло, знаючи, якої він був про мене думки... Здається, мені вдалося його трохи просвітлити». У перервах між прийомами відвідувачів Ґертруда один за одним писала звіти та позиційні документи, які тепер визнавали найзрозумілішими й найчитабельнішими офіційними документами арабського бюро.

Півдюжини британців, які працювали разом із Коксом, не були арабістами та й узагалі мало що знали про Ірак. Вони зовсім нічого не знали про спосіб життя та потреби арабів і спочатку підпорядковувалися начальнику штабу сухопутних військ у Месопотамії, а згодом — індійському секретаріату в Лондоні. Від британських державних органів, розташованих у Делі, Каїрі, Хартумі та Лондоні, необхідною була допомога людськими ресурсами, провізією та грошима. Потрібно було підтримувати дружні стосунки з новою державою Ібн Сауда, що лише почала зароджуватися, та з еміратами Кувейту і Мухаммарах. Східний кордон з Персією був нестабільним, на заході британці теж намагалися встановити кордони з територією Сирії. Усі департаменти нового уряду адаптували свою політику до місцевих звичаїв, беручи до уваги кожну окрему ситуацію й водночас регулюючи їх встановленими нормами Лондона, Делі та місцевих військових округів.

Ґертруда була сполучною ланкою. Іноді вона могла писати одночасно сім різних статей і завжди намагалася нагадати військовому міністерству про обіцянки, які воно дало арабам, і про обов’язки, які потрібно обговорити для їхнього благополуччя. Своє життя Ґертруда все більшою мірою присвячувала пошукам способів, завдяки яким ці обов’язки можна було виконати на користь Британії, Заходу та Сходу.

У жовтні 1917 року Ґертруда стала командором нового ордена Британської імперії; це нагорода, яку присвоювали як жінкам, так і чоловікам. Вона дізналася про нагороду з листа від Г’ю та Флоренс. Слідом за цим отримала привітання від сера Реджинальда Вінґейта, нового верховного комісара Єгипту, та цілий шквал добрих побажань від друзів і колег. Загалом її реакція була досить скупою. При тому, що Ґертруда дуже любила отримувати неочікувану похвалу та ще й від якогось зовсім незвичного кола людей, вона була цілеспрямованою і твердо крокувала обраною дорогою, залишаючись незалежною від похвали й неспинною перед критикою. Будь-який натяк на те, що її мотивацією була жага до слави чи звання, її ображав. Вихована в традиціях служіння спільноті, ще в шкільні роки Ґертруда розкаювалася через те, що її дідусь вирішив прийняти титул баронета. Ґертруда проглянула список осіб, які, як і вона, отримали нагороду КБІ, і зовсім не була вражена. «Мені геть байдуже... це скоріше якесь безглуздя, і, судячи зі списку переможців, не треба мати особливих заслуг, щоб отримати цей орден».

Напевно, Ґертруда занадто часто спостерігала за проявами недоречного бюрократизму в Європі та на Близькому Сході, щоб якось шанобливо зреагувати на таке офіційне схвалення її здібностей. І той факт, що вона була жінкою, на її думку, був тут ні до чого. Однак вона дещо проявила свою зацікавленість, коли в березні 1918 року її знову нагородили — медаллю засновника королівського географічного товариства за її подорож до Хаїля. Цього разу вона отримала відзнаку за надзвичайно небезпечне досягнення і, відповідно, відреагувала на неї трохи люб’язніше: «Це для мене занадто велика честь». Хоча від тієї подорожі збігло лише чотири роки, Ґертруді здавалося, ніби то було в дуже далекому минулому, можна навіть сказати, в минулому житті. Г’ю пішов від імені Ґертруди на святковий вечір Географічного товариства, який проходив у Лондоні, отримав її медаль і написав дочці листа з коротеньким, але насиченим описом, як усе пройшло. Ці дві нагороди збурили нову хвилю цікавості до Ґертруди і до того, чим вона займалася на Сході. Крім того, родину Беллів безупинно просили дати про неї інтерв’ю. Ґертруда ж зовсім не підтримувала публічне підлабузництво й засуджувала «всю цю комерційну діяльність». Вона чітко і ясно роз’яснила Г’ю та Флоренс, щоб вони ніколи не співпрацювали з пресою:«Будь ласка, я вас дуже прошу, не давайте кореспондентам ані інформації, ані моїх фотографій. Я так часто вам про це казала, що думала, ви мене зрозуміли... Щоразу, коли я отримую листи з проханнями дати інтерв’ю чи якісь фотографії, я одразу викидаю їх у смітник; і дуже прошу вас робити те саме від мого імені».

Зазвичай на новоприєднаних територіях, де Британська імперія встановлювала свою владу, вона також розповсюджувала власні ідеї правосуддя, управління, мови та військового контролю, серед яких і суто британські погляди на вільну від корупції державну службу. На той час, коли британці добралися до Іраку, у них уже не було ні грошей, ні волі, ні трудових ресурсів, щоб створити всеохопну імперську структуру, адже всі ресурси вичерпала участь у світовій війні. Головною метою Британії було перемогти турків та їхніх союзників німців, а також відстояти свої інтереси стосовно нафтового питання. Щойно турецька армія зазнала розгрому, британці могли відійти до опорного пункту в Басрі й убезпечити свою систему подачі нафти, а решту населення кинути потопати в беззаконні та голоді. Такий економічно вигідний підхід завзято підтримували всі впливові політичні діячі Лондона та Делі, включаючи Вінстона Черчилля, який саме обіймав посаду секретаря озброєння, а згодом мав стати міністром у справах колоній. Однак водночас серед британського уряду та секретаріату з’явилося відчуття відповідальності за населення та гордість за створення для них хорошої держави після всіх пережитих за часи правління Османської імперії страждань. Під вплив Британії підпадало все більше й більше території Месопотамії, і думка про неї змінилася. Поступово населення почало помічати зміни на краще у своєму житті і що Британія направду має стосовно них добрі наміри. Вони бачили, що сплачені податки повертаються назад у їхню ж державу, а не зливаються, щоб заплатити окупаційній армії, і не направляються до Лондона.