Він викрутився з-під турботливої руки Боне і швидко пішов у напрямку міста.

— Перекажіть Азеру, що я буду пізніше, — кинув він через плече.

За вечерею Азер запитав, чи він одужав.

— Так, дякую, — відповів він. — То нічого серйозного, просто в голові запаморочилось.

— Запаморочилось? У вас проблеми з кровообігом?

— Я не знаю. Може, щось не те з повітрям. Може, це вилив якоїсь речовини, яку використовують для фарбування, я не знаю. Мені іноді важко дихати.

— Вам треба порадитися з лікарем. Я домовлюся за прийом.

— Дякую, не треба. Нічого серйозного.

Погляд Азера виражав щось схоже на подив.

— Я думаю, що ви не в найкращому стані. Я міг би без проблем...

— Заради Бога, Рене, — перебила його мадам Азер, — він же сказав, що немає про що хвилюватися. Чому б вам не залишити його у спокої?

Азер з гучним стуком поклав на тарілку виделку. Коротку мить на його обличчі читалась паніка — як у школяра, котрого спіткала поразка, але який водночас не може зрозуміти правила гри, котрі дозволили його супернику виграти.

Потім він уїдливо всміхнувся, як людина, яка знає як треба, але вирішує не сперечатися і таким чином тимчасово потурає своїм підлеглим. Він з перебільшеною легкістю повернувся до дружини.

— Люба, а ти чула свого менестреля знову, коли блукала містом?

— Я не блукала, Рене, я ходила у справах.

— Звичайно, люба. Моя дружина, месьє, таке таємниче створіння. — зауважив він вже до Стівена. — Вона — як той струмочок у піснях. Ніхто не знає, куди вона плине та де закінчиться її подорож.

Стівен міцно стиснув зуби, щоби не стати на захист мадам Азер.

— Не думаю, що месьє Рейзфорд знає цю пісню, — відповіла мадам Азер.

— Може, месьє Берар заспіває її, — Стівен і не помітив, як сказав це вголос.

Мадам Азер розсміялася раніше, ніж змогла себе втримати. Замаскувавши сміх кашлем, вона трохи почервоніла під пильним поглядом свого чоловіка. Обличчя Стівена залишалось абсолютно нейтральним, хоча йому й було ніяково за свою грубу поведінку з господарем будинку. У Азера не простежувалось жодної реакції — ні раптової, як у його дружини, ні удаваної, як у Стівена. На щастя, Лізетта захихикала, і Азер відволікся на те, щоб зробити їй зауваження.

— Месьє Берар так добре співає? — спитав Грегуар, піднявши очі від тарілки. Свою серветку він заправив за комір.

— Бездоганно, — відповів Азер з викликом.

— Погоджуюся, — Стівен зустрів його погляд. Потім перевів очі на мадам Азер. Вона вже заспокоїлася і відповіла на його погляд — на її обличчі все ще була помітна нота веселощів.

— Так що, ти не проходила повз той будинок знову? — запитав він.

— Я, здається, проходила повз нього, коли навідувалася до аптеки, але вікно було зачинене і музики я не почула.

Берари знову завітали після вечері. З ними була мати мадам Берар — жінка зі зморшкуватим обличчям у чорній мереживній шалі, яка мала виказувати її велику набожність. З невідомих причин Берар звертався до неї «тітко Елізо», і тому вона просила усіх присутніх звертатися до неї так само. Стівену було цікаво, чи було небажання називати своє прізвище у шлюбі викликане болісними спогадами про смерть чоловіка, чи ж це була якась сімейна таємниця, яку Берар намагався приховати.

Того вечора — та й під час інших їхніх візитів — Стівен спостерігав за цією сім’єю та намагався зрозуміти, яку роль вони грають у житті Азерів. Коли на вулиці трохи потеплішало, вони вп’ятьох сиділи на веранді у плетених кріслах і насолоджувалися запахом жимолості й жасмину, котрі звивалися віконними перемичками і рамами позаду будинку. Берар у своїх великих чорних чоботях і офіційному жилеті завзято керував своїм маленьким оркестром, хоча найкращу партію завжди залишав для себе. Він добре знався на впливових сім’ях міста і міг нескінченно розказувати про роль таких імен, як Сельє, Лорендо або де-Морвіль, у фінансовому розвитку міста та соціальному житті. Він непрямо натякав на те, що його родина теж має якийсь стосунок до де-Морвіллів, але недбалість якогось бонапартиста завадила йому це довести. Так само як він критикував хибного прабатька, Берар принижував улесливі манери паризького суспільства, особливо жагу до титулів. Свого ж предка, котрий уперто не хотів полишати свої провінціальні звички, він описував як людину нескінченної доброчесності, чия дипломатичність набагато перевершувала підступність парижан. Той давній Берар здавався усім присутнім стійкою та шляхетною людиною, а отже, його нащадки поставали одночасно як спадкоємці моралі і чесні члени елітарного суспільства.

Так вони проводили вечори. Такі розмови наближали кінець оцих мирних посиденьок, але вони страшенно пригнічували Стівена. Він ніяк не міг збагнути, як мадам Азер їх терпить.

Вона одна ніколи не відповідала на спонукання Берара. Коли він прямо запрошував її до розмови, вона майже нічого не говорила, хоча могла охоче спілкуватися на теми, які пропонувала сама. У Берара, як йому здавалося, просто не було іншого виходу, крім як перебивати її. Він ледь помітно кивав головою, вибачаючись, — але перепрошував аж тоді, коли бесіда скеровувалася в потрібному йому напрямку. Мадам Азер знизувала плечима або посміхалася у відповідь на це запізніле вибачення, наче говорячи, що вона й не збиралася говорити нічого важливого. Присутність тітки Елізи була на користь Берарові, адже вона ніколи не упускала можливості підігріти будь-яку розмову, яка торкалася її релігійних переконань. У неї була репутація сумирної та благочестивої жінки, котра випливала з її давнього статусу вдови та колекції молитовників, розп’ять та пам’ятних речей з паломницьких подорожей, яка зберігалася у її спальні в будинку Берарів. Її почорнілий рот і грубуватий голос наче втілювали в собі грізну духовну істину, що справжню віру треба шукати не у блідому обличчі затворників, а у скалічених життях тих, хто страждав заради виживання. Іноді її сміх звучав швидше грубо і повнокровно, аніж праведно, проте часті звертання до святих могли приголомшити слухача — жінка вправно сипала іменами і муками з ранніх періодів розвитку та становлення церкви Малої Азії.

— Я планую влаштувати прогулянку у водяні сади наступної неділі, — сказав Берар. — Чи не хотіли б ви до нас приєднатися?

Азер з радістю погодився. Тітка Еліза зауважила, що вона вже застара для прогулянок на човні, але тон її відмови вочевидь натякав на неприпустимість таких потурань своїм бажанням у неділю.

— Я сподіваюсь, ви вправно керуєте човном, Рене? — запитав Берар.

— Я відчуваю воду, це правда, — відповів Азер.

— Тільки-но послухайте його! Скромний старий чорт! — засміявся Берар. — Якби не існувало достатньо контраргументів, він би ніколи не зізнався, що знається хоч на чомусь.

Азер насолоджувався роллю скромного жартівника, якою його наділив Берар. Щойно заходила мова про якийсь із його талантів, він особливим способом скептично зітхав і робив гучний ковток із бокалу. Азер нічого не відповідав, тому його слава як дотепної людини не постраждала, але не для Стівена, який щоразу, коли Азер від скромності закочував очі, згадував крики болю, котрі він чув під дверима спальні. Іноді, сидячи безпечно у вітальні, Стівен міг спостерігали за усією компанією і за німою одухотвореною фігурою мадам Азер. Він не запитував себе щодо її вроди — те, як впливала на Стівена одна лиш її присутність, робило це питання беззмістовним.

Мабуть, якщо судити строго, її не можна було назвати красивою. Для цілковитої жіночності її обличчя ніс видавався дещо завеликим, аніж диктувала мода. Волосся мало забагато відтінків коричневого, золотистого і рудого, на противагу бажанням багатьох жінок. Попри всю легкість виразу її обличчя сильний характер жінки проявлявся занадто відверто у традиційному визначенні привабливості. Та Стівен не мав жодних сумнівів — ним рухав непереборний потяг.

Одно дня Стівен повернувся з роботи після обіду і побачив мадам Азер у саду — вона підрізала неслухняні трояндові кущі, які виросли вище за неї.