— Я не настільки добре вас знаю, щоби довіряти. Мені відомо про вас тільки те, що розповіла сестра і що я побачила сама, — і це спонукає повірити. Але є багато речей, які краще залишити незакінченими і про які краще не говорити. Думаю, зараз нам краще попрощатися.

Стівен на мить утримав її руку, щоб вона не пішла відразу.

— Тільки скажіть мені, чому ви живете в Ам’єні?

Жанна пильно подивилася на нього та зрештою мовила:

— Я приїхала доглядати Ізабель.

— Ізабель живе тут? Зараз — вона тут? І що означає «доглядати»? Вона хвора?

— Я не хочу розповідати вам забагато. Але й обманювати не хочу.

— Вже запізно, — сказав Стівен. Він чув, як його власний голос луною звучить на площі. Він ковтнув та спробував говорити тихше. — Скажіть, вона в Ам’єні? Вона нездорова? Що сталося?

— Добре, я скажу. Але зараз ви пообіцяєте, що дозволите мені піти, коли завершу. Я розповім вам усе, що ви маєте знати, і піду додому. Не робіть ніяких спроб мене переслідувати чи якось інакше зв’язатися зі мною. Ви розумієте?

— Добре, я згоден.

Жанна повільно почала розповідати, наче відміряючи потрібний рівень правди, яку можна було сказати.

— Ізабель повернулась до Руана, у батьківський дім. Це я запропонувала. Вони не дуже були раді її прийняти, але я наполягала. За кілька місяців після цього наш батько домовився з Азером, що вона повернеться до нього. Ні, слухайте. Дайте мені розповісти. У неї не було вибору, насправді. Мій батько так чи інакше вигнав би її з дому. Азер обіцяв почати усе спочатку і прийняти її назад так, наче нічого не сталося. Грегуар, його син, благав її. Я думаю, що саме він переконав Ізабель. Вона повернулася до нього, у його старий будинок. Були й інші причини, про які я не можу вам сказати. У перший рік війни місто зайняли німці — ви, мабуть, знаєте. Багато чоловіків забрали — у тому числі й Азера. Потім... ішов час, багато чого сталося, Ізабель лишалася тут. У будинок на бульварі Гангу влучив снаряд, і задню частину зруйновано. Нікого не поранило, але Ізабель вирішила переїхати у квартиру на вулиці Комартен. Лізетта вже була заміжня, а Грегуар — достатньо дорослим, аби залишити школу. Наступного року він іде в армію. І ось минулого листопада, під час шаленого обстрілу, в будинок на вулиці Комартен влучило. Ізабель травмована, але їй пощастило. На тій вулиці тоді загинуло двоє людей. Коли вона лежала у шпиталі, вона написала мені та попросила, чи не могла б я її доглянути. Тоді я й приїхала з Руана. Вона зараз вже не у шпиталі — вона доволі швидко одужала, хоча вже ніколи не буде... в нормі. Я залишуся тут ще на кілька тижнів.

— Зрозуміло, — схожість сестер викликала у Стівена настільки сильне почуття присутності Ізабель, наче вона сиділа прямо тут, на лавці між ними. Тим не менш очевидно, що Жанна щось приховала. І, мабуть, більшу частину. — Я хочу побачити її.

Його власні слова здивували його. Жодного разу, коли він сидів у грязюці та бруді, він не мав такого бажання, щоби вона стала чимось реальнішим за неясні спогади, які й так нечасто до нього приходили. Він ніколи не хотів побачити її шкіру, тіло, волосся. Щось із розказаного Жанною змінило його байдужість. Можливо, тривога за її добробут спонукала його переконатися на власні очі, а не довіритися спогадам та розповідям Жанни.

Вона похитала головою.

— Ні, це неможливо. Тільки не після усього, що сталося.

— Будь ласка.

Голос Жанни став ніжним.

— Я подумаю. А ви подумайте про весь той розбрат та біль, який спричинили. Було би божевіллям повертатися зараз та знову піднімати ті речі, — вона підвелася, щоб піти. — Месьє, я розповіла, мабуть, більше, ніж повинна. Але коли я вас побачила, то відчула, що можу вам довіряти. А також я думаю, що у неї є певний борг перед вами. Коли вона пішла, то нічого не пояснила, і, я вважаю, ви повели себе по-своєму шляхетно. Ви не переслідували її і не ускладнювали ситуацію. Я вважаю, що ви принаймні заслужили почути розказане мною. Але я вірна Ізабель — і ви самі сказали, що вірність має бути безкомпромісною та повною.

Стівен підвівся та став поруч.

— Я розумію. Я вдячний вам за довіру, таку, наскільки можлива. Дозвольте запитати ще дещо: ви хоча б скажете Ізабель, що я тут? Що я хочу побачитися з нею — хоча б ненадовго? Тільки щоби побажати їй усього найкращого. Нехай вона сама вирішить.

Жанна стисла губи, виражаючи незгоду, та захитала головою. Стівен продовжив:

— Цим ви не порушите свою вірність. Ви просто дасте їй можливість вирішити самій. Це ж усе-таки її життя, правильно?

— Добре. Я не вважаю, що це хороша ідея, але скажу, що ми з вами зустрілися. Зараз ви повинні мене відпустити.

— А як я дізнаюся?

— Завтра у тому ж барі о дев’ятій вечора. Мені вже час.

Вони потисли руки, і Стівен залишився спостерігати, як висока фігура зникає на іншому боці площі.

Він пішов через ціле місто на бульвар Гангу. Оминув собор, готичну форму якого захищали мішки із землею, наче його духовні істини не могли забезпечити достатній захист від вибухів металу, спустився на береги каналу, де у свій перший приїзд до міста він дивився, як чоловіки у сорочках з коротким рукавом з надією закидають свої вудки у спокійні води Сомми, відділені від основної річки.

Все прокидалося знову. Те, що він вважав уже померлими і не більш ніж застарілими спогадами, знову піднялося в ньому та спалахнуло. Він ніколи такого не уявляв — навіть у моменти найглибшої самотності, під найстрашнішими обстрілами, навіть коли йому потрібні були найпростіші та навіть дитячі засоби підтримки. Ніколи він не звертався до спогадів про Ізабель та того, що між ними було, як до джерела надії та сенсу. Ніколи він не використовував їх, щоб втекти від гнітючої реальності, у якій опинився. Але зустріч з Жанною змінила його дивовижним чином: тепер події останніх трьох років стислись у щось таке, що хоч і неможливо зрозуміти, зате можна осягнути.

Він вийшов на бульвар з південного боку і пішов далі. Він повірити не міг, що будинок може там стояти; не здавалося таким же нереальним, як і спогади про смерть, коли життя манило його назад нечіткими обіцянками, або як спогади про битву, коли час наче перестав існувати.

Він побачив, як червоний плющ видирається нагору на кам’яний балкон другого поверху; величні вхідні двері з вишуканими кованими прикрасами; сірий сланцевий дах, котрий перетинав сам себе під різними кутами, ховаючи під собою кімнати та коридори неправильної форми. Масивний спокійний фасад, чия міцність не викликала заперечень.

Стівен відчув у роті смак тих днів. Він чув запах полірованої дерев’яної підлоги, про яку дбала служниця на ймення... Маргарита; смак вина, яким Азер зазвичай пригощав за обідом, — червоного, сухого та терпкого, не дешевого, густого та димного[10]; кроки, чия оманлива луна завжди справляла враження, що вони дальше або ближче, ніж насправді; запах тютюну з трубки у вітальні; і одяг, який носила Ізабель: з ледь помітним запахом троянд, завжди чистий та накрохмалений, який вона носила так, наче була не просто вдягнена, а виряджена — і не для цього дому, а для іншого світу, в якому вона жила в своїй уяві. Усі ці спогади повернулися до нього з настирливою ясністю, як тоді, коли його власні почуття узгоджувалися з потаємним внутрішнім життям Ізабель. Він стояв на цій темній вулиці, дивився на будинок і пригадував також ту екзальтовану нагальність, з якою він переконувався у власній правоті.

Він пересік вулицю та підійшов ближче до будинку, щоби роздивитися краще. Ворота були зачинені, і не світилося жодне вікно. Він пройшов трохи далі вулицею, щоби подивитися на будинок збоку. Ззаду будинок закрили брезентом, помітно, що його відновлювали: купки битої цегли лежали та чекали, поки їх вивезуть. З того місця, де стояв Стівен, здавалося, що більшість задньої частини будинку зруйнована. Німці використовували великі гармати, і в будинок влучив один — а то й два — снаряди. Стівен вирахував, що в будинку рознесена головна вітальня, а також кілька невеликих кімнат на нижніх поверхах. Над ними розташовані задні спальні, у тому числі спальні служниць та червона кімната.