Він згадав про чоловіка, обличчя якого розкрилося від кулі з гвинтівки. На ньому утворився правильний трикутник з вершиною посеред лоба та двома іншими кутами на лінії підборіддя з обох боків. Залишилася половина одного ока, але більше ніяких рис не було, крім кількох зубів; решта обличчя просто вивернулася плоттю назовні. Солдат залишився при тямі; він навіть чув та виконував те, що казав йому військовий лікар. Так що у порівнянні з ним рана Ізабель була нісенітницею.

Та Стівен брехав. Рана таки шокувала його. Він поступово звикав до нестачі світла і тепер бачив, що на лівій скроні шкіра натягнулась і через це постраждала форма ока. Та вразила його не серйозність травми, а відчуття непристойної близькості. Її шкіра та кров відкрили йому такі речі, які не змінить ніякий вибух металу.

Зрештою, коли вони досягли якогось порозуміння, вона розповіла, що з нею сталося. Про їх життя у Сен-Ремі та інших місцях, де вони побували, вона згадувала дуже коротко.

— Я повернулася у Руан, до батьків. Там я ніби знову стала дитиною — тільки без тієї невинності та широких можливостей попереду. Вони проявили доброту та прийняли мене назад, але я все одно відчувала себе ніби в тюрмі свого переступу. Ти можеш уявити? Це як повернення назад, аби почати все спочатку після поганого вчинку.

Пізніше батько м’яко почав розмову про моє повернення до Ам’єна. Я спочатку не припускала, що він серйозно. Я гадала, що Азер не захоче мене більше бачити, вже не говорячи про здійнятий скандал. Але мій батько вміє домовлятися. Він усе вирішив, так само як влаштував колись наше весілля. Він привіз Лізетту та Грегуара до нас у гості. Я плакала від щастя, коли знову їх побачила. Лізетта подорослішала і стала молодою жінкою. Вона мене вже не потребувала, але все одно поставилася до мене добре, хоча могла цього і не робити. А Грегуар благав, щоб я повернулася. Вони мене вмовили. Я повірити не могла, що мені можуть пробачити усе вчинене. Вони просто сказали, що це забуто. Мабуть, після втрати однієї матері діти зробили б що завгодно, щоби не втратити другу. Вони пробачили мені. Пробачили, бо любили мене просто за те, якою я є.

Я дуже боялася зустрічі з Азером. Але дивна річ — він був присоромлений. Думаю, його принизив сам факт, що я пішла від нього до іншого чоловіка. Він був доволі лагідним. Навіть пообіцяв стати кращим чоловіком. Я не могла повірити у те, що відбувалося. І не мала жодного бажання повертатися. Проте прийняла це рішення тому, Що була нещасливою у батьківському домі, — і мій батько кмітливо це використав.

— І ти повернулася? — Стівен ніяк не міг второпати; не здавалося немислимим, або ж якусь частину історії Ізабель приховала.

— Так, Стівене, я повернулася. Не за власним бажанням, а через відсутність вибору. Щасливою мене це не зробило. Я пошкодувала про це рішення тієї ж миті, коли переступила поріг. Але тільки тепер знала, що більше не передумаю. Я мусила залишитися. Минуло кілька місяців, і мене прийняло те, що вони називають суспільством. Месьє та мадам Берар запросили на вечерю. Це було колишнє життя, а проте гірше. Мене врятувала війна. Може, саме цьому я ставлюся до неї філософськи, — вона торкнулася своєї шиї пальцями правої руки. Стівенові стало цікаво, який той рубець на дотик. — У серпні через місто пройшли британські солдати. Я дивилася на них і глибоко в душі сподівалася побачити тебе. Солдати співали «Боже, бережи короля!». Але потім усе стало зовсім зле. Наприкінці місяця армія вирішила не захищати місто, і вони віддали його німцям. Я хотіла поїхати звідси, але Азер був членом міської ради, і він наполягав, щоб я лишилася. Ми чекали два дні. То була суцільна агонія. Зрештою, вони увійшли у місто — промарширували з боку Альбера вулицею Сен-Ле. На якусь мить у місті запанувала атмосфера свята. А потім вони оголосили свої вимоги. Меру дали два дні на те, щоб він надав їх армії величезну кількість їжі, коней та спорядження. І як гарантію вимагали дванадцять заручників. Дванадцять членів ради зголосилися. Мій чоловік був серед них.

Німці зайняли дім на бульварі Гангу й оселили в нім дюжину офіцерів. Тієї ночі чоловіка тримали у залі для засідань міської ради. Їжу збирали дуже повільно, і німці погрожували вбити тих дванадцять чоловік. І пристрілювали величезну батарею гармат по місту. Наступного дня сповістили, що заручників звільнили, проте з’ясувалося, що мер не заплатив достатньо грошей, і чотирьох знов ув’язнили, в тому числі Азера. Після трьох днів невизначеності німці нарешті визнали, що їхні вимоги було виконано, і усіх членів ради відпустили. Але окуповане місто стало іншим.

Ізабель швидко перейшла до іншої частини історії. Розповідь відображала не найкращу участь фігурантів.

Усім чоловікам призивного віку наказали готуватися до депортації. Багато хто скористався можливість) втекти з міста, але тисячі чоловіків здалися добровільно. Німців спантеличила така покірність. Вони не мали можливості дати раду зі стількома чоловіками. Майже всіх відпустили, крім п’ятиста добровільних полонених, яких вони вивели з міста. Коли німці дійшли до Лонго, ті, хто був трохи сміливіший, збагнули, що насправді їм нічого не заважає втекти, і тихо повернулися додому. У Перонні тих, хто не зміг домовитися, посадили в автівки, реквізовані у французів, та вивезли у Німеччину. Азер вважав своїм обов’язком залишитися з чоловіками Ам’єна і тому пішов з ними. Зважаючи на вік, йому кілька разів неформально пропонували повернутися, але він був непохитний у своєму намірі бути зі скривдженими жителями свого міста.

Для Ізабель місто стало зовсім іншим, хай ця окупація і принесла свободу для неї у дім на бульварі Гангу.

Німецькі офіцери були церемонні та добродушні. Молодий пруссак Макс приділяв особливо багато уваги дворічній доньці Ізабель. Він гуляв з дівчинкою в саду, бавився з нею; переконав інших офіцерів, що турбота про дитину дає підстави звільнити Ізабель від обов’язку обслуговувати їхні потреби, про які спокійно може подбати армійська обслуга. Їй, на Максове прохання, також дозволили залишити собі найкращу кімнату.

Коли вона розповідала цю історію Стівенові, вона не згадувала про дочку. Саме заради неї вона переїхала спочатку до Руана, а потім до Ам’єна: дитина потребувала дому та сім’ї. Вона ніяк не могла примусити себе розказати Стівенові про дівчинку — хоча це була його донька. Вона тримала свою вагітність у таємниці, а також примусила Жанну пообіцяти нічого не розповідати. Ізабель вважала, що коли він дізнається про дитину, то стосунки між ними стануть боліснішими та складнішими.

З тієї ж причини, чому вона приховала факт існування дочки, жінка розповіла Стівенові про Макса. Їй здавалося, що так все спроститься і Стівен зрозуміє, що це кінець.

Окупація тривала лише кілька днів, але цього короткого відрізку війни вистачило для Ізабель, аби закохатися у солдата, котрий грав з її маленькою дочкою та опікувався її комфортом. Він був не тільки дуже привітним, а й винахідливим, надійним та веселим. Уперше в житті вона відчула, що зустріла когось, з ким могла би бути щасливою за будь-яких умов у будь-якій країні. Його головною метою був її добробут, і вона знала, що коли відповість йому такою ж вірністю, то жодні умови, зміни та навіть війни не зможуть зруйнувати їхнього простого, відособленого задоволення. У порівнянні з її пристрастю до Стівена почуття до Макса були доволі спокійними, але не поверхневими; вони мали глибокий зміст і вселяли упевненість у тому, що нарешті вона зможе стати такою жінкою, якою завжди хотіла, без обмежень та обману; що у неї буде таке життя, яке забезпечить спокій та підтримку дитині.

Макс був дуже вдячний та схвильований їхніми стосунками, він вважав їх найбільшим успіхом. Стриману Ізабель здивувало, що Макс і не сподівався на взаємність своїх почуттів. Його невір’я змінилося легкістю і яскравістю часу, проведеного разом. Лиш одне затьмарювало думки Ізабель, коли вона лежала вночі без сну: національність Макса. В такі моменти вона вважала себе зрадницею, часто згадувала чоловіка і ще частіше думала про свою країну та інших людей. Вона не розуміла, чому її переслідувала така дивна доля, коли сама собі вона здавалася простою істотою, маленькою дівчинкою, яка так хотіла любові й уваги та прагнула звичайних людських емоцій, коли жила у батьківському домі. Чому ж її прості бажання перетворили її на таку навіжену парію?


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: