— Будь ласка, поводьтеся дуже тихо, коли ми будемо йти через внутрішній двір. Я не хочу, щоб консьєржка знала, що у мене ночує чоловік.

Стівен уперше розсміявся.

— О господи, вже мені ці дівчата Формантьє! Що б на це сказав ваш батько, га?

— Та тихіше ж, — Жанна зраділа його сміхові.

Вечір був спекотним, і вони поверталися, коли ще навіть не стемніло. На одному майданчику, оточеному платанами, грали музиканти, кафе почали запалювати ліхтарі.

Стівен перетинав брукований двір з особливою обережністю, щоб не створити жодного звуку, поки вони не опинилися в безпеці Жанниних кімнат.

— Я підготувала вам постіль на дивані у кутку. Ви б хотіли вже лягти чи ще посидимо та трохи поговоримо? У мене бренді, можна сісти на балконі — але доведеться розмовляти тихо.

Вони сіли на плетені стільці, котрі стояли на вузькій смужці балкону. Звідси було видно сухуватий сад.

— Знаєте, що я хочу з вами зробити? — звернулась до нього Жанна. — Розсмішити. Це і буде моїм головним завданням. Я вижену цю вашу англосаксонську похмурість. Ви будете сміятися та радіти, як справжній французький мужик.

Стівен посміхнувся.

— Тоді я буду розповідати якісь байки і плескати себе по стегнах, як норманський фермер.

— І не будете думати про війну. І про тих, хто загинув.

— Не буду, — він одним духом махнув бренді зі своєї склянки.

Вона знов узяла його руку.

— У мене буде будиночок з садом, де я посаджу кущі троянд та інші різні квіти. Можливо, на одному з дерев я повішу гойдалку для дітей — не моїх, а тих, хто приїздитиме в гості. В домі будуть високі вікна, а з кухні буде смачно пахнути їжею. У вітальні я поставлю фрезії та фіалки. А на стінах висітимуть картини Міллета, Курбе та інших великих художників.

— Я обов’язково до вас завітаю. І, може, навіть поживу у вас. Увесь Руан буде просто шокований.

— А в неділю ми поїдемо кататися на човні. У суботу — в оперу. Вечерятимемо в ресторані на головній площі. Двічі на рік я влаштовуватиму вечірки у себе вдома — буде багато свічок, а напої нашим друзям розноситимуть на срібних тацях слуги — ми їх наймемо для цього. А потім будуть танці і...

— Ніяких танців.

— Ну добре, танців не буде. Але будуть музики. Може, струнний квартет або скрипач-циган. А якщо хто захоче потанцювати, вони зможуть піти в іншу кімнату. Можливо, навіть співака запросимо.

— Може, вам навіть вдасться запросити Берара.

— Хороша ідея. Нехай співає німецькі пісні, яких він навчився від коменданта та його дружини. Про ці вечірки усі говоритимуть! Тільки я не знаю, чим ми їх оплатимо.

— А я що-небудь винайду і зароблю багато грошей. А ваш батько залишить вам у спадок свої мільйони.

Вони випили ще бренді, і в Жанни запаморочилося в голові, хоча Стівен залишався абсолютно тверезим. Стало прохолодно, і вони повернулися до кімнати. Стівен сказав, що вже хотів би лягти спати, тому Жанна показала йому його ліжко та принесла глечик з водою.

У своїй спальні Жанна почала роздягатися. Розмова зі Стівеном підняла їй настрій, хоча вона й розуміла, що він просто хотів її потішити. Тим не менше початок покладено. Її халат висів за дверима, і жінка, гола, пройшла, щоб узяти його. Відчинивши двері, вона помітила Стівена — він був босий, у сорочці.

Побачивши її, він відступив назад.

— Вибачте, я просто шукав ванну кімнату.

Жанна схопила рушник зі стільця та спробувала пристойно у нього загорнутися.

Стівен відвернувся та попростував назад у вітальню.

— Стійте, це нічого. Верніться, — зупинила вона його.

Жанна поклала рушник на місце та залишилася стояти. Світло було вимкнене, але восени ночі світлі.

— Підійдіть, я хочу обійняти вас, — запросила вона. На її обличчі засвітилася посмішка.

Стівен повільно увійшов до кімнати. Довге струнке тіло Жанни привітно стояло, чекаючи його. Вона розвела бліді руки — і відкрилися її округлі груди, котрі в неясному світлі здавалися дивовижними квітами на її тілі. Стівен підійшов ближче та став перед нею на коліна, притискаючись головою до неї збоку, трохи нижче ребер.

Вона сподівалася, що він і досі у доброму гуморі.

Він обійняв її за стегна. Волосся між її ногами було чорне, м’яке та довге. Він на мить притис до нього щоку, а потім знову притулився до талії.

Вона почула його схлипування.

— Ізабель, — промовив він. — Ізабель.

Повернення Стівена до його роти стало для солдатів святом. Серед них ширилися обережні сподівання, що їх наступна атака стане останньою. Після подій на Анкрі й атаки на каналі за Стівеном закріпилася репутація людини, що виживає за будь-яких умов. Навіть новобранці, котрі прийшли на фронт під час його відсутності, знали, що він як щасливий знак. Про чаклунство, яким він займався у своєму бліндажі, ходили перебільшені чутки.

Іноді в їхню траншею приходили інженери та тунельники для ремонтних робіт. Довгий тунель під нейтральною територією теж періодично перевіряли та ремонтували. У кінці цього тунелю був небезпечний, але корисний пункт підслуховування — дуже близько до німецьких окопів. Вочевидь, ворог про нього й досі не знав. Солдатам тут вдавалося почути навіть розмови німців на передовій — вони говорили про відступ.

Німецький обстріл підпорядковувався певному режимові. Вони точно цілились у тил, так що на передовій було досить безпечно. По обіді у них була перерва на годину. Британці у своєму обстрілі теж притримувались цих формальностей, тому першого дня Стівен мав чудову можливість спокійно пообідати. Райлі розігрів для нього консервовану тушонку, до якої додав свіжої капусти — і де тільки знайшов?

Надвечір до нього завітав Картрайт, командир інженерної роти. Серед піхотинців у нього була репутація слабкої людини, крім того він постійно на все скаржився та завзято сперечався.

— Як ви знаєте. — почав він, — ми з вами маємо допомагати один одному, та поки ось це «ти — мені, я — тобі» занадто активно проходить.

У нього було бліде обличчя зі впалим підборіддям; він вживав багато виразів та приказок зі сподіванням, що вони додадуть його аргументам ваги.

— Так ось, я отримав наказ відправити своїх людей на розширення посту підслуховування в кінці головного ходу. Та, здавалося б, на здоров’я, але мій останній патруль каже, що вони чують, як ворог копає прямо над ними.

— Зрозуміло. Так ви хочете, щоб я теж відправив туди солдатів разом з вашими?

— Так. І я думаю, ви уповноважені це зробити.

— Я думав, що тунелі більше не будуть рити.

— Та з нашими милими боші ніколи не знаєш, як воно буде, правда?

— Я так не вважаю. Гадаю, це зайве, проте...

— Думаю, беручи до уваги вашу тривалу відсутність, ви захочете на власні очі подивитися, що тут до чого. Врешті-решт, усе це робиться для захисту ваших людей.

— Ви нічим не кращий за Уїра. І чого ви постійно нас тягнете під землю?

— Бо ми тут копаємо вам хороші траншеї та бліндажі, — Картрайт жестом вказав на обшиті деревиною стіни та полички над його ліжком. — Ви ж не думаєте, що ваші солдати могли б усе це для вас зробити?

— Ну добре, — погодився Стівен. — Я спущуся та подивлюся. Але я не можу піти більше ніж на годину. Тому одному з ваших доведеться мене супроводити потім нагору.

— Це не проблема. Спускаємося завтра опівдні.

У світлі осіннього сонця добре було видно почорнілі розщеплені пеньки — усе, що лишилося від дерев. Солдати юрбилися біла входу в тунель на чи не вперше помірно сухих дошках траншеї. Джек Фаєрбрейс, Еване та Джонс були серед шести досвідчених тунельників, які видали їм каски, ліхтарі та дихальні апарати «Прото». Картрайт звернувся до Джека:

— Фаєрбрейсе, після інспектування роботи капітаном Рейзфордом ви супроводите його нагору.

— А ви хіба не йдете? — здивувався Стівен, ховаючи електричний ліхтарик у кишеню.

— Ми обоє там не потрібні, — відповів Картрайт.

Стівен глянув на небо над головою — прозоре, блідо-блакитне, з кількома хмарками далеко у височині. Вхід у тунель закрився за ними брезентом та занурив їх у темряву.