Тамар знову гірко посміхнулася. Останнім часом цей світ просто змушував її дивитися на себе із здивуванням, потім — з обуренням, а під кінець — у цілковитому відчаї. Але великі очі їй забезпечило зовсім інше — поголений череп.

Вона швидко перегортала — то вперед, то назад. Трохи всміхалася, злегка зітхала. Як вдало, що вона вирішила почитати щоденник, перш ніж вирушити в дорогу. Тамар побачила себе саму так детально, немов хтось показав їй цілий фільм, змонтований з окремих кадрів — окремих днів її колишнього життя.

Все-таки пора. Лея чекає її у своєму ресторанчику, де вони домовилися зустрітися за прощальною трапезою — на таємній вечері. Але Тамар усе ніяк не могла наважитись. Тільки б не виходити знову на вулицю, назустріч чужим поглядам! Як усі вони на неї витріщаються з тієї хвилини, як вона поголила голову! Тут вона, принаймні, у безпеці, наодинці з собою, під захистом цих фанерних стінок. Ось їй уже чотирнадцять, вона тоді почала писати дзеркальним шифром усе те, що особливо хотіла приховати: «Бідолашна мама, вона так хотіла народити дочку, щоб посвячувати її у все, жити у згоді з нею, звіряти їй жіночі таємниці і як це здорово бути жінкою, просто подарунок. І що вона отримала? Мене».

Мама. Тато. Вона зажмурилась, відштовхнула їх, і вони знову зникли. «У житті бувають такі моменти, коли кожен залишається наодинці з собою», — сказав тато під час останньої сутички. Досить, хай забираються. Коли все закінчиться, вона зможе подумати і про них. «По-моєму, все вирішено, — сказав батько, — і я більше й пальцем не ворухну», — і поглянув на неї з удаваною байдужістю, тільки права брова його сіпалася безупинно, немов жила окремим життям. Повільно, із зусиллям Тамар витіснила батьків із свідомості. Не до них зараз. Вони тільки позбавляють сили й рішучості. Поки вони для неї не існують. Тамар гарячково схопила навмання інший зошит, приблизно півторарічної давності. Тоді у її життя ввійшли Ідан і Аді, й усе почало змінюватися на краще. Так вона, принаймні, думала. Вона читала і не вірила, що подібні дурниці захоплювали її всього кілька місяців тому: Ідан сказав це, Ідан сказав те. Зробив собі стрижку «Франц-Йозеф» і покликав її, а не Аді, наглядати за цирульником, «бо ти більш ділова», і вона не знала, комплімент це чи образа, і була вражена, що хтось вважає її діловою. А поїздка на фестиваль до Араду — хтось украв рюкзак з їхніми гаманцями, і в них залишилося десять шекелів на всіх. Ідан узявся керувати: у паперовій крамниці купив квитанційну книжечку за дев’ять шекелів, а потім послав їх з Аді збирати пожертвування для «Товариства проти озонової дірки». І те радісне запаморочення, яке вона тоді відчувала від цього шахрайства, і яку вони влаштували обжиралівку, і в них ще залишилося досить грошей, щоб купити травки, і вона курнула, але нічого не відчула, а Ідан і Аді буквально бісилися і все галдикали про дикий кайф, а повертаючись назад, в автобусі, Аді з Іданом сиділи двома рядами попереду і всю дорогу обидва істерично реготали.

І серед усіх цих дурниць розсипані тут і там дрібні зауваження мимохідь, короткі повідомлення про речі, що не здавалися їй тоді важливими, спершу ледве чутні, але поступово, наростаючи, вони перетворилися на крик: мама і тато виявили, що афганський стінний килим, який стояв скрученим у комірчині, зник; вони негайно звільнили домробітницю, що пропрацювала у них сім років. Слідом пропало кілька сотень доларів з батькової шухляди, і тоді звільнили садівника-араба. А потім трапилася історія з машиною, лічильник якої намотав не одну сотню кілометрів, поки батьки були за кордоном. Й інші тіні снували будинком, і ніхто не наважувався спрямувати на них яскраве світло.

У двері кабінки затарабанили. Прибиральниця. Кричить, що вона сидить там уже цілу годину. Тамар різко вигукнула у відповідь, що сидітиме тут скільки захоче. Від цього грубого втручання вона ледве не задихнулася.

Останній зошит її приголомшив — там було все, в усіх подробицях і абсолютно відкрито. Її план, печера, списки необхідного, можливі й несподівані небезпеки. Цей зошит напевно треба заховати, знищити. Не можна залишати навіть у тайнику. Тамар перегорнула сторінки. Ось він, той момент, до якого вона ще дозволяла собі що-небудь відчувати, — короткочасна нічна зустріч біля «Ріф-Раф» з кучерявим хлопчиною, у нього ще був такий м’який погляд, і він показав їй зламані пальці й утік, ніби й вона могла зробити з ним щось подібне. Після цього вона стала зовсім панцирною, майже припинила розмовляти, почала писати, як службовка секретної військової частини: завдання, проблеми, небезпеки. Що зроблено і що ще належить зробити.

Тамар закрила зошит. Її погляд уперся в якесь сороміцтво на дверях. Якби вона могла взяти щоденник туди! Не можна. Але що вона робитиме без щоденника? Як зрозуміє себе, коли не писатиме? Затерплими пальцями Тамар одірвала перший аркуш і кинула його в унітаз між ногами. А за ним ще аркуш, і ще. Хвилинку, а це що тут таке? «Колись я страшенно багато плакала і була сповнена надій. А тепер я багато сміюсь і відчуваю лише розпач». У каналізацію! «А я, напевно, завжди закохуватимусь у когось, хто кохає когось іншого. Чому? А ось так. Тому що я майстриня влізати у безнадійні ситуації. Кожен у чомусь майстер». В унітаз. «Моє мистецтво? Ти що, не знала? Вмирати кожної хвилини». В унітаз, в унітаз!

Тамар підвелася, трохи постояла. У голові паморочилось. Залишалися сторінки найостанніших днів. Нескінченні сперечання з батьками, її репетування і благання, й жахливе усвідомлення того, що вони справді не можуть нічого вдіяти, ані допомогти їй, ані завадити податися туди, що вони просто спустошені й паралізовані бідою, яка позбавила їх самих себе. Від її батьків залишилися тільки зовнішні оболонки, і зараз лише вона може щось змінити — якщо їй не забракне рішучості.

Але там, куди вона збирається пробратися, її ж почнуть розглядати як під мікроскопом, перевірятимуть, ритимуться в речах, рознюхуватимуть, хто вона. Хто я? Що від мене лишилося? Тамар спустила воду і провела поглядом клаптики, змивані в небуття. Нічого.

Без щоденника і без Дінки. Сама.

Тамар швидко змішалася з натовпом, що запруджував автовокзал. Вона ловила своє відображення у ресторанній вітрині, у віконці продавця сосисок, в очах людей. Спостерігала, як, побачивши її, люди міцно стискали губи. До вчорашнього дня на неї кидали зовсім інші погляди. До вчорашнього дня вона навіть заохочувала ці погляди, тому що було в цьому якесь підморгування, якийсь легкий виклик — вона неначе провокувала світ навколо себе. Тамар знала: це зухвалість занадто соромливих. Налякана зухвалість, задавлена, що вихоплюється назовні, немов відрижка, яку неможливо стримати. Як та прозора блузка, що її вона надягла на вечірку з нагоди закінчення навчального року. Або страхітливі червоні туфлі — туфлі Дороті з «Чарівника з країни Оз», — які вона наділа на урочистий концерт в академії. І всі ці перепади в одежі — від повного пофігізму (Аліна якось нагримала на неї, що забороняє їй одягатися «в цей одяг з Бней-Брака[9]») до сплесків стильності та навіть розкоші: її фіолетовий період, жовтий, чорний...

Великий рюкзак Тамар здала до камери схову, залишивши собі маленький заплічник. Відтепер він буде її будинком. Хлопець з камери схову подивився на неї так само, як той цирульник, і постарався не торкнутися її пальців, бирку з номером гидливо кинув на стійку. Тамар узяла номерок.

Ну ось, цього вона не передбачила: куди тепер покласти цю штуку? Вона відчула майже злорадство, коли зрозуміла, що не все їй вдалося передбачити і запланувати. А що ти скажеш, коли її у тебе знайдуть? А коли хто-небудь з них забере рюкзак з камери схову й застромить свого носа у гаманець і щоденники? Тупиця, мегаломанка вбога!

Тамар вийшла на вулицю. Їй подобалося чихвостити себе — хай шкура загартується перед тим, що на неї чекає. Але хто знає, що ще трапиться такого, чого вона й уявити не могла? Що ще уготувало їй життя і як ще воно її підставить за своїм звичаєм?