Самір усміхнувся Тамар і повернувся на кухню.

— Що ти їм сказала? — спитала Тамар. — Хлопцям з кухні? Що ти їм розповіла?

— Мовляв, ми щось таке з тобою святкуємо... постривай, що ж я справді сказала? А... мовляв, ти від’їжджаєш, надовго... Зараз побачиш, який сюрприз тобі приготували.

— Господи, як я нудьгуватиму.

— Це точно, такої їжі ти там не поїси.

— Тепер дивися. — Обличчя Тамар зробилося жорстким. — Ось конверт, у ньому листи, залишаю їх тобі. Вони вже з адресою і з марками.

Лея ображено насупилася.

— Господи, Леє, річ не в грошах! Просто я хотіла, щоб усе було готово.

— І ще хотіла все зробити сама, як завжди, — уточнила Лея і похитала головою, немов кажучи: «Що накажете робити з цим дівчиськом?»

— Кинь, Леє! Годі сперечатися. Щодо листів... ти ж пам’ятаєш, правда?

Лея закотила очі під лоба і забубоніла, як учень, вкотре змушений повторювати остогидле домашнє завдання:

— Щовівторка і щоп’ятниці. Ти їх пронумерувала?

— Тут, збоку, на круглих наклейках. Перш ніж піти...

— ...відліпити наклейку, — відрубала Лея. — Слухай, ти думаєш, що я ідіотка? Тупиця з базару? Еге ж?! — Вона демонстративно розсміялася. — Ось хто я?!

Тамар пустила цей випад повз вуха.

— Дуже важливо, щоб ти відсилала листи у правильному порядку, тому що я вигадала цілу історію і жартики про всяких людей, яких я зустрічаю... взагалі, всяку дурощ дебільну, але турбуватись вони не будуть, а значить, не заважатимуть. — Вона скривила губи в уїдливій посмішці. — Такий ось роман у листах з продовженням.

— Боже! Ти й це продумала? Всю голову, мабуть, заморочила.

І Лея кинула несхвальний погляд на голений череп Тамар.

— Взагалі-то, — вела далі Тамар, у душі подякувавши Леї за те, що та утрималася від коментарів з приводу її нової «зачіски», — листи мають приспати їх на місяць, цього часу мені вистачить. До середини серпня. І два тижні з цього місяця вони пробудуть за кордоном. Священна відпустка! — вона знову криво посміхнулася. — Цього року під девізом «життя має тривати незважаючи ні на що».

Вони з Леєю подивились одна на одну, зітхнули, знизали плечима — в цілковитій невірі, що таке можливо.

— Головне, щоб мені не заважали, щоб не стали мене шукати, — сказала Тамар.

— Навряд чи вони спроможуться на таке, — буркнула Лея.

Вона присунула до себе конверти і заворушила товстими губами, читаючи адресу та імена батьків Тамар.

— Тельма і Авнер... гарні вони підчепили імена, немов з якогось зоряного шоу...

— Моє життя останнім часом більше схоже на дешеву мильну оперу.

— Знаєш, одного разу я бачила на стіні напис... «Я уб’ю свою матусю, коли вона ще раз мене народить».

— Десь так, — розсміялася Тамар.

Самір і Авіва винесли з кухні великий таріль. Знявши сріблясту накривку, Тамар побачила, що навколо виноградної долми бордовими вишнями викладено її ім’я.

— Це від нас усіх, з любов’ю, — сказала Авіва, розрум’яніла від кухонного жару. — Щоб ти нас не забувала.

Їли вони мовчки. Обидві вдавали, що насолоджуються їжею, але апетиту не було ні в одної, ні в другої.

— Я ось що подумала, — нарешті заговорила Лея, відсовуючи тарілку. — Пам’ятаєш мій сарайчик для всякого барахла? За два кроки звідси. — (Тамар пам’ятала.) — Так от, я кину там матрац для тебе, і не здумай мені говорити «ні»! — (Тамар мовчала.) — Ключ заховаю під другим квітковим горщиком. Якщо тобі набридне ночувати на лавці в Парку Незалежності чи, скажімо... сервіс там буде недостатньо стильний, то ти приходь у сарайчик і виспись як біла людина, добре?

Тамар перебрала подумки можливі небезпеки. Хтось побачить, як вона входить у сарай, потім з’ясує, кому він належить... Лея, звісно, її не викаже, але один з кухонних працівників може похопитися через власну дурість, і тоді вони зрозуміють, хто вона така, і план зірветься. Лея з тривогою стежила за зморшками, що зібралися на чистому лобі Тамар. Що відбувається з дівчинкою останнім часом?

Та все ж сарайчик — гарна ідея, подумала Тамар. Навіть дуже гарна. Треба буде лише як слід перевірити, чи немає стеження. І нітрохи не завадить, якщо вона виспиться і стане хоч трохи схожа на людину. Вона усміхнулася. Обличчя її полагідніло, зморшки розгладились.

— Приходь, мамі, відіспись! — зраділа Лея. — Там і кран з раковиною є — помиєшся. От тільки туалету катма...

— Я вже якось влаштуюся.

— Ох, приємно, що я хоч чимось можу допомогти!

Лея знала, що відтепер кожного ранку щонайперше поспішатиме в сарай — глянути, чи не ночувала Тамар. І не забути підбадьорливих записочок залишити там, і...

— Тільки пообіцяй, — зажадала Тамар, помітивши в очах Леї вологий блиск, — що, коли ти побачиш мене на вулиці, байдуже, працюю я чи просто сиджу в якому-небудь кутку, ти до мене не підійдеш. Навіть виду не подаси, що впізнала мене. Обіцяєш?

— Ох, сувора ж ти, мати! — заметушилася Лея. — Та якщо вже сказала, то сказала. Тільки поясни-но мені, як я пройду мимо, щоб тебе не обійняти? Щоб не принести тобі чогось там Попоїсти? А що, коли Ноа буде зі мною? Як її стримаю, вона ж бо тебе впізнає.

— Не впізнає.

— Ага, — тихо сказала Лея. — Точно не впізнає.

— Маю геть страхітливий вигляд, еге ж?

— Ти... («Ти така гола, що в мене серце крається», — хотіла сказати Лея.) — Для мене ти завжди красуня, — сказала вона зрештою. — Моя мама говорила: «Хто вродливий — хоч черевика на фізіономію надінь, однаково не зіпсує».

Тамар вдячно посміхнулася і ласкаво стиснула руку Леї. На жаль, мама Леї не мала на увазі свою дочку.

— Але я сама не знаю, як стримаюсь, коли побачу Ноа, — сказала вона. — Адже я вперше розлучаюся з нею так надовго.

— Я тобі принесла її фотку.

— Леє... я нічого не можу взяти туди.

Тамар узяла фотографію, обличчя полагідніло, навіть розпливлося — немов акварельний малюнок.

— Сонечко... якби ж я тільки могла її взяти! Я б її сто разів на день цілувала, ти ж знаєш.

Самір почав прибирати тарілки, виговорюючи за те, що не доїли, і злякано поглядаючи на лисину Тамар. Вони не зважали на нього.

— У дитячому садку, — розповідала Лея, — їх розпитували про братів і сестер, і як думаєш, кого назвала Ноа?

— Мабуть... мене... — усміхнулась Тамар, опускаючи всередину, як вино в келих, цю крапельку гордості.

Вони ще довго розглядали портрет крихітної, немов із слонової кістки виточеної, дівчинки з трохи розкосими очима. Тамар чудово пам’ятала слова Леї про те, що раніше, у тому світі, де вона жила приблизно років до тридцяти, у своєму минулому житті, вона й жінкою-то не була.

— Ставилися до мене там з повагою, — розповідала Лея. — Але як до хлопця, а не як до жінки. Та й у мене ніяких жіночих почуттів не було. Анічогісінько. І так-от з дитинства й тяглося, я ні справжньою дівчинкою не була, ні дівчиною справжньою, ні жінкою, ні матір’ю. Нічого від жінки в мені не було. І лише зараз, у сорок п’ять... а все Ноа.

За одним столиком розпалювався скандал: сивоголовий червонопикий гладун кричав на Саміра за те, що вино недостатньо охолоджене. Лея схопилася і кинулася туди, мов левиця, що захищає своє левеня.

— А ви хто така? — процідив гладун. — Я вимагаю хазяїна ресторану!

Лея схрестила дебелі руки на грудях:

— Я і є хазяїн. Що таке?

— Сміятися з мене надумали?! Ви?

Тамар пощулилася від образи, завданої Леї.

— А чого ж, — абсолютно спокійно сказала Лея. Тільки губи її побіліли та на щоці виразніше виступили довгі шрами. — Може, і хазяїна ресторану ви бажаєте холоднішого?

Гладун ще дужче почервонів, погляд у нього зробився каламутним. Повнотіла дамочка, що сиділа з ним поруч, уся обвішана золотими прикрасами, заспокійливо поплескала його по долоні. Зробивши зусилля, Лея опанувала себе і послала Саміра на кухню поміняти вино, сказавши, що нова пляшка — за рахунок закладу. Гладун ще трохи побурчав і замовк.

— Ну й свинюка, — сказала Тамар, коли Лея повернулася.

— Я його знаю, — відповіла Лея. — Якесь цабе в армії, генерал чи щось таке. Думає — у нього вся країна витягнеться в струнку... Завжди скандалить, навмисне наривається.