— Ходімо, Дінко!

Але плечі Асафові раптом поникли, і будь-яке натхнення полишило його.

«Треба подзвонити Носорогу, — думав він, мляво плентаючись за Дінкою. — А то все стає аж надто заплутаним. І Сергій сказав про якусь мафію. Що за мафія, звідки це раптом мафія, я більше не можу длубатися в цьому сам, — думав Асаф. — Узагалі не треба було в це влізати».

Коли вони підійшли до низини, зарослої солодким кропом, Дінка зупинилась. І Асаф знову побачив, як це з нею відбувається: немов якийсь невидимий метелик запаху, що розносився у повітрі, опустився раптом на кінчик її носа і одразу ж злетів, указуючи новий напрямок.

Дінка різко повернула праворуч, кинулася бігом, зупинилася, вичікувально дивлячись на Асафа, енергійно замахала хвостом. Якби вона підняла зараз табличку з написом «Йди за мною», і то навряд чи було б ясніше.

Звивиста стежка перейшла в доріжку з добре підігнаних каменів. Обабіч росли гранатові, лимонні та фігові дереба, великі кактуси-сабри. Поряд протікав струмочок, і це було так гарно, — майже неймовірно, що така краса може існувати тут, а за кілька метрів звідси серед куп лайна лежать двоє підлітків.

Крізь густий чагарник зблиснула маленька водойма, відкрившись, як добре око, синьо-зелена в сонячному світлі. На її поверхні тремтіли дрібні брижі, і кришталево чиста вода, піднімаючись, переливалася у струмочок, побіля якого Асаф тільки що пройшов.

Дінка радісно загавкала. Поглянула на Асафа, на озерце, знову на Асафа. І знову загавкала.

— Дінко, — сказав Асаф. — Зараз у мене немає сили розгадувати загадки. Тобі доведеться пояснити.

Він ступив крок до крайки озерця, на гладенькі камені, що облямовували берег. Може, подумав він, тут є щось таке, що належить Тамар. І раптом злякався: може, Тамар... там.

Асаф обережно заглянув у воду. Страх малював йому жахіття, що таїлось на дні. Але на дні не було нічого і нікого.

Тоді він почав шукати в кущах. Розсовував гілки, перевіряв, заглядав. Знайшов два старих шприци, обривки газети, рушник, зогнилі кавунові шкурки. А Дінка все стрибала кругом нього, плуталася в ногах, двічі ледве не звалила у воду і весь час гавкала — з таким піднесенням, ніби хотіла витягнути з похмурого стану, в який він занурився.

Асаф став перед собакою навколішки, і вони опинилися ніс до носа. Дінка гавкнула, він схопив собачу голову двома руками, з удаваним відчаєм зазирнув їй в очі і вигукнув:

— Що? Що? Ну що?

Дінка відсунулась, вивільнила голову, відскочила аж до води, глянула на Асафа, ніби кажучи: «Ну, якщо ти не розумієш натяків...» — і стрибнула у воду.

Могутній сплеск обдав Асафа з ніг до голови. Дінка на мить зникла під водою, але зразу й випірнула. Вона пливла озерцем різкими квапливими рухами, із стурбованим і зосередженим виразом на морді, що свідчив: плавання для собак — важка праця.

«Так ти цього хотіла? Щоб і я приєднався? А раптом хтось побачить мене?» — подумав Асаф і сам собі відповів: «Ну хто побачить, обидва Сергії сплять, ледве рухаються, а тут така краса, та й мені, правду кажучи, не завадить прочистити мізки». Він роздягся до трусів і стрибнув у воду.

Холод обпік його тіло, і він з криком вискочив з води, втягнувши в легені все повітря з цієї долини, знову пірнув, торкнувшись рукою гальки на дні, і знову випірнув, щоб увібрати ще трохи сонця.

Дінка плавала біля нього колами, і він відчував, як їй шкода, що в неї немає інших способів виявити своє захоплення. Хвіст шльопав по воді, обдаючи його крижаними бризками, і Асаф, чия мама завжди запевняла, що він, як ніхто, володіє методикою реабілітації, а він і гадки не мав, про що це вона, потопив Дінку, а та випірнула й буцнула його у груди, і вони ганялися один за одним по периметру озерця і по його діаметру, й Асаф хапнув з берега камінь і кинув його у воду, і Дінка пірнула і принесла камінець у зубах, пихкаючи й відпирхуючись, і вони обнялися, як два брати, що не бачилися тридцять років.

— Так вона сюди приходила? — спитав Асаф, притискаючись обличчям до собачої морди. — Це — те саме місце, куди вона приходить побути наодинці? І ви тут розмовляєте? Чи вона була лише раз, коли питалася цих двох... Сергіїв? Ей, а де камінь?

Вона була собакою, а він — хлопчиськом. У них не було високорозвиненої спільної мови, але у глибині душі Асаф відчував, що це купання — дарунок, який Дінка вирішила йому піднести, і, можливо, у своєму собачому мозку вона надумала таким чином віддячити йому за те, що він не припиняє шукати її Тамар.

Потім, заплющивши очі, Асаф лежав горілиць, а сонце пронизувало своїм сяйвом його зажмурені повіки. «Є така, — міркував він у приємній напівдрімоті, — одна-єдина на світі. Цікаво, що вона про мене подумає, коли ми зустрінемось?»

Так він і лежав, танучи в сонячних мареннях. Він пам’ятав, що є якийсь неприємний факт, але зумів своїм звичаєм засунути його подалі — на все свій час, нікуди цей факт не втече. Асаф знову спробував уявити, яка з себе Тамар, з’єднавши в уяві все, що дізнався про неї від Теодори і від детектива. Почув, як Дінка з пихтінням вилазить з води, за мить вона вже обтрушувалася, знову обдавши його дощем бризок.

Холод нагадав: Тамар шукала якогось хлопця. «А ти що думав? — процідив гіркий внутрішній голос. — Що вона тебе чекатиме? Така, як вона, і хвилини не залишиться сама. Ясно, що їй проходу не дають. І в неї ж не просто бойфренд, а якийсь гітарист». І Асаф одразу ж побачив його немов наяву: красунчик з усмішкою кіноактора, такий собі двійник Рої, дотепник, нахаба, уміє розсмішити дівчат і всіх зводить з розуму своєю гітарою.

«О’кей, — сказав Асаф собі, не розплющуючи очей, намагаючись не піддаватися ревнощам, що розпалилися раптом усередині. — О’кей, значить, у неї є хлопець, ну то й що? Яке мені діло до її хлопця? Адже я шукаю її для того, щоб віддати їй Дінку. Хлопець не хлопець, та плювати мені».

Він пірнув і залишався під водою скільки міг, сподіваючись остудити закипілу в його крові отруту. Що з ним коїться? Чому йому так боляче від того, що в неї є хлопець? І Асаф з гіркотою відповів собі: мабуть, так уже влаштовано життя, він шукає її, а вона — когось іншого. Носорогу потрібна Реллі, а Реллі потрібний американець. Чому не можна легенько стукнути по цьому світу, отак збоку, як по скриньці з дріб’язком, з усякими цвяхами і шурупами, щоб усе стало на місце? Вже починаючи задихатися, схоплений холодом так, що навіть новий біль стиснувся усередині, Асаф випірнув на поверхню, дозволяючи сонцю втішити себе.

І сонце зігріло йому живіт і приголубило груди. Думки знову розтеклися м’якими хвилями. А може, він і зовсім шукатиме її і шукатиме — тижнями безперервно, місяцями, навіть роками? І ось, припустімо, через двадцять років він її знайде, постукає в двері де-небудь у районі фешенебельних вілл, і воротар відчинить і запитає: то як про вас доповісти? А він відповість, мовляв, у мене дещо є для Тамар. У вас? — здивується слуга. Та що у вас спільного з Тамар? Тамар не приймає першого стрічного, кожна хвилина її життя присвячена роздумам про добро і зло, про свободу вибору, а крім того, вона зараз у поганому гуморі, позаяк нещодавно розлучилася з чоловіком, з тим самим прославленим гітаристом...

— Бачив, яку біксу сюди принесло?

— Ну признайся, у тебе на неї встав?

— Це відколи сюди пидівки швендяють?

Асаф розплющив очі і побачив біля самої води трьох хлопців.

— Доброго ранку, лапулю! Добре виспалася?

Він став на ноги, вода доходила йому до шиї. Було холодно. Асаф попрямував до берега, але один з хлопців непоквапливо, навіть накульгуючи, рушив до того місця, де Асаф хотів вилізти, і, коли той сперся об берег, придавив йому пальці черевиком. Асаф кинувся до другого берега, чудово розуміючи безнадійність свого маневру. Дінка стояла на віддалі й несамовито гавкала, бо один з хлопців, на вигляд найстарший, схопивши її за ошийник, так притиснув до ноги, що вона не могла ні повернути голову, ні вкусити його, ані поворухнутися.