Тамар обернулася, щоб піти до себе в кімнату, і наскочила на групу хлопців і дівчат, які заступили їй шлях. Сміючись, вони пританцьовували перед нею, вклонялися, а один кучерявий курдупель з тріо акробатів почав благати:

— О мамма мія! Та я ж тебе досі взагалі не бачив, не знав, що ти існуєш! — У нього було трохи похмуре обличчя і злегка свистячий голос. — Але після того, як ти заспівала... та я зразу затащився! Залишся, побазаримо, га? Ну відкрий нам таємницю: хто ти така? Ну чого ти, га?

Тамар розсміялася: ні-ні!

Вуличний поет став перед нею навколішки:

Вона знов розсміялася: ні-ні!

Коли це вискочили дві дівчини — смагляві, таємничі красуні, дві близнючки-екстрасенси.

— Ти не проти хвилинку постояти тут між нами? Даси нам ручку? Одразу обом... Стривай, що таке?

Тамар затіпало. Тільки цього їй бракувало. Вона через силу усміхнулась, а вся компанія штовхалася довкола неї, кликала її, манила. Тамар розсунула їх і пішла геть. Їй треба було залишитися наодинці.

Через дві години до кімнати повернулася Шелі, збуджена, пропахла марихуаною. А можливо, і трохи під кайфом. У всякому разі, до кімнати вона увірвалася з шумом, заплуталася в сукні, розбудила Тамар, щоб та розстебнула їй застібку ззаду. Вибачилася, що вона в такому стані. Похвасталась, що лизнула марку. Сонна Тамар запитала навіщо. Шелі мало не луснула зо сміху.

— Ти вже місяць тут і ще не знаєш?

Ні італійської, ні дурнилійської.

— ЛСД. Кислота. Ось навіщо. Слухай, між нами, ти з цим чуваком? Із Шаєм?

— Що з ним? — Тамар миттю прокинулась.

— Та ти чого підстрибуєш? Я вже давно запримітила, що між вами щось є.

— Між нами?!

— Точно! Погляди. Весь час. Ти що думаєш, я не бачила? Ви разом як під кайфом. Ти хапаєшся за свою мармизу — і він за свою... Прямо танець такий! А сьогодні... ну, як ви зспівалися!

— Яз ним узагалі не знайома, — з перебільшеним обуренням сказала Тамар.

— Але, може, раніше, га? У попередньому втіленні? Май на увазі, я вірю у всяке таке.

— Ну, хіба що в попередньому втіленні, — погодилася Тамар.

— А бачила ямочку у нього? — аж умлівала Шелі. — Він тут, може, з рік, а я її вперше угледіла!

— Так, — шепнула Тамар. — Він милий.

— Тільки дивися не закохайся. Він хлопець кінчений. Увесь час під кайфом. Без цього діла ледве тягне.

Тамар постаралася обліпити тремтячі струни свого голосу бетоном і цементом.

— А чому його так пасуть? Чому за ним завжди ходить хто-небудь з оцих? Адже тільки за ним так стежать.

Шелі сиділа на ліжку в самих трусиках. Вона була абсолютно байдужа до своєї голизни і зовсім не соромилася свого великого кістлявого тіла. Вона розсміялася:

— Ну ти даєш! На тебе глянути — з місяця впала, а що потім з’ясовується? Все на вус мотаєш... Оті бульдоги? Це тому... він намагався кігті рвати.

— Кігті рвати? А я думала, що коли хто хоче піти... то може й піти... Хіба ні?

Шелі мовчала, зішкрібаючи ліловий лак на нігті правої ноги.

— Шелі!

Тиша.

— Шелі! Будь людиною, їй-богу!

— Гаразд, — нарешті зітхнула Шелі. — Хто так, середнячок, тому Пейсах запросто дозволяє звалити, якщо він йому всі борги повернув, ясна річ...

— Борги?

Тамар насторожилася, згадавши, що Шай говорив по телефону щось про гроші, які він тут заборгував.

— Ну, цей його записник геть увесь рахунками списаний. Скільки ми йому винні за житло, жрачку, електрику. Коли ти середнячок, так собі, і хочеш звідси звалити, то ти йому платиш, задобрюєш своїх предків, від яких злиняв, щоб розплатилися за тебе, стріляєш у приятелів, хапаєш у стареньких жінок на вулиці, у дітлахів, допоки виплатиш йому до копійки, і тоді він тебе не тримає, вільний. — Вона запалила, глибоко затягнулася. — Але якщо ти чогось вартуєш, то звідси так скоро не вилізеш. Адже цей Пейсах... у нього такі рахунки є — тебе й адвокат від нього не видере. Він тебе з того світу дістане. Були тут усякі історії...

Той хлопець із зламаними пальцями, подумала Тамар.

— Ну, а хлопець з гітарою, цей Шай, він чогось вартий, так?

— Вона мені тут лапшу на вуха вішає: «Хлопець з гітарою!» — підморгнула Шелі, але, побачивши її обличчя, враз перестала шкіритися. — Він кльовий пацан. Кращий за всіх. Він справді крутий, навіть зараз, ти ж сама чула! Але тут не так давно таке діло було... він намагався свиснути пейсахівську тачку, нову «міцубісі».

— Щоб утекти?

— Спробуй зрозумій, з ним усе — лише шу-шу-шу. Патякають, що він врізався в стінку, в якусь там огорожу, і розквасив цю «міцубісі», тож тепер він в’язень Сіону, поки не відмажеться. — Шелі випустила довгу цівку диму. — На тому світі, це вже точно.

Тамар лежала, втупившись очима у стелю. Хто знає, де вона була в день тієї аварії? Просто неймовірно, що в той момент, коли Шай врізався машиною в стіну, вона сиділа, скажімо, з Іданом і Аді в кафе «Арома» і голосно висмоктувала через соломинку каву-глясе.

— Знаєш, що я подумала, коли ти співала? — м’яко сказала Шелі. — Що у тебе, все у тебе йде зсередини. З самісінького нутра. Нє, ну правда, я на тебе вже давно дивлюся, і я в тебе врубилася: у тебе... все, що ти робиш або говориш, навіть як ти дивишся, все це — ти сама на всі сто. А я — ні, ти глянь на мене: концерт за заявками! Ні, кинь! Глянь — я роблю Ріту, я роблю Вітні Г’юстон і Захаву Бен, кого завгодно роблю, тільки б не себе. — Вона хвильку помовчала. — Навіть те, що я тут... це не моє життя. — Її голос ураз зірвався. — У мене ніде не записано, що я ось так кінчу, в цій ямі, що мені дах знесе по повній...

Вона раптом розревілася. Тамар, здивована таким стрімким переходом від сміху до ридань, підскочила до неї, почала гладити жорстке фарбоване волосся.

— Шелі, — прошепотіла Тамар.

Але та перервала її:

— І ось ще глянь: навіть ім’я, еге ж? — Вона голосно висякалась. — Це мамочка мене так обізвала, щоб кожної хвилини нагадувати мені, що я не своя, що я — її[58]. Розумієш?

Тамар гладила її, обіймала, шепотіла, що вона ще й як своя власна, що таких щедрих і добрих ще пошукати. Але Шелі не хотіла слухати.

— Добре, що це з нами? — несподівано сказала вона. — Може, зробимо такий столик, як у Йосі Саяса[59], для збору підписів? Отже, домовились: ти й думати забула в нього закохуватися. Тут є кілька кандидатів у тисячу разів кращих, можеш мені повірити. Деяких я на собі спробувала.

— Не хвилюйся, — усміхнулась Тамар. — Я в нього не закохана. Я з ним тільки співаю.

— Еге ж, — розсміялася Шелі крізь сльози. — Це називається «співати».

— Якби у мене тут була подушка, я б у тебе шпурнула!

Тамар чекала у відповідь розгонистого сміху, але спершу настала коротка пауза, а потім Шелі повчально сказала:

— Усякі подушки — це ніби матусина смаженя. Вилучено із словника.

Після чого впала на матрац і заснула.

Тамар не могла спати. Не через те, що почула про Шая, і не через те, що дізналася про кабальну систему Пейсаха. Ні, різонула її невинна фраза: «Я вже давно запримітила, що між вами щось є», нагадала про те, чого вона була позбавлена і від чого сама втекла, і її серце стислося від болю, це саме серце по-справжньому боліло, так хотілося їй у цю хвилину, щоб був на світі хтось один-єдиний, може, навіть хлопець, так-так, хлопець, не шістдесятидворічна черниця і не Лея, а хлопець десь її віку, щоб можна було сказати про нього і про неї: «Я вже давно запримітила, що між вами щось є».

— Викинь ти з голови на фіг цього твого Ідана-Шмідана! — одразу ж промовила у неї в голові Лея, мовби тільки й чекала слушного моменту. — Забудь про нього, та й квит! Він мізинця твого не вартий.