— А щодо його сексуальних стосунків, він часом не був зґвалтований?

— Нічого. Ніяких слідів сперми. Жодного ушкодження анального отвору.

— Що можна сказати про останні години його життя?

— Ми знаємо, що він їв. Крабові палички. Локшину з курятиною. Щось із «Макдональдзу». Одне слово, різний непотріб. Напевне, нишпорив у смітницях. Одне ми з’ясували достеменно: його остання вечеря супроводжувалася добрячою пиятикою. Рівень алкоголю в його крові становив 2,4 проміле. Це означає, що перед тим, як зробити собі смертельну ін’єкцію, він був п’яний мов чіп.

Анаїс пробувала уявити собі, як ці двоє, убивця і його жертва, сидять і вечеряють, запиваючи їжу пивом. Після вечері хлопчину чекала ще й добряча доза героїну. Ні, не так. Вона уявила іншу картину. Убивця зустрівся з хлопцем після того, як той справив бенкет. І запропонував йому вколотися «найліпшим на світі героїном»…

— А що ти можеш сказати мені про вбивцю?

— Та небагато. Тіло він не покалічив. Задовольнився тим, що надів йому на голову ту страшенну бичачу довбешку. Як на мене, він холоднокровний чоловік. Звик діяти методично. Принаймні всі свої дурнуваті задуми він здійснює старанно і послідовно.

— Чому ти кажеш «методично»?

— Я помітив одну подробицю. На крильцях носа, у кутиках вуст, над правою ключицею й обабіч пупа на тілі видніють крихітні дірочки.

— І що ж воно таке?

— Сліди від пірсингу. Убивця видалив увесь метал. Не знаю, нащо він утнув таке, та, вочевидь, не хотілося йому, щоб у тілі жертви залишалися металеві предмети. Психопат, нема чого й казати. Холодний, мов гадюка.

— Як, на твою думку, сталося вбивство?

— Ти забула давнє правило? Судмедексперт не має права висловлювати гіпотези.

Вона зітхнула. Лонґо страшенно кортіло висловити свою думку.

— Не вдавай із себе незайманку, добре?

Лікар глибоко вдихнув повітря і почав:

— Як на мене, злочин скоїли позавчора. Убивця здибав хлопчину десь надвечір. Або знав, де його шукати, або приліпився до першого-ліпшого волоцюги. Може, у шинку, може, під час пиятики, може, у відселеному будинку, а може, й узагалі надворі. Та він достеменно знав, що жертва його — наркоман. Звабив його пекельною дозою. Одвів у затишний закуток і наповнив шприца. Відразу перед цим чи, може, відразу після цього, виточив із нього певну кількість крові. Найпевніше, до уколу, щоб гемоглобін не просякнув героїном. Утім ми все одно не дізнаємося, нащо йому потрібна була та кров…

Анаїс подумки зазначила ще одну обставину. Жертва знала вбивцю. Попри ломку, наркоман не дасть себе колоти незнайомцеві, навіть страшенну ломку. Мінотавр довіряв своєму катові. Треба пошукати поміж дилерами. Або поміж людьми, з якими останнім часом водився цей хлопчина.

Друга важлива деталь. Грошей за дозу з нього не взяли. Бодай тому що в жертви не було змоги заплатити сто п’ятдесят євро за грам героїну.

— Дякую, Мішелю. Коли надішлеш мені звіт?

— Завтра вранці.

— Що-о?

— Сьогодні неділя. Цілу ніч я порався коло цього небіжчика. Отож, якщо ти не проти, мені хотілося б прикупити круасанів до сніданку моїм хлопцям.

Анаїс глянула на обличчя жертви, що немовби з клаптів було зшите. Вона збуде неділю з цим хлопчиною, що наче виліз із фільму жахів. Буде опитувати жебраків і наркодилерів. На очі навернулися сльози. Вішай слухавку.

— Надішли мені фотографію трупа.

— А що з головою робити?

— З якою головою?

— Бичачою. Куди її подіти?

— Склади на неї окремий звіт. Опиши, як саме вбивця її відрубав і видовбав.

— Худоба — не мій профіль, — зневажливо відказав Лонґо. — Тобі потрібен ветеринар. Або ж звернися в Париж, в училище, де готують різників.

— Ветеринара доведеться шукати тобі, — гостро відтяла вона. — Ця голова — частина твого трупа. Значить, це твоя робота.

— Та де ж мені знайти його в неділю? Це ж прірву часу треба згайнувати!

Вона уявила собі недільний обід лікаря в колі родини і, не стримавшись, жорстоко докинула:

— Та впораєшся сяк-так. Ми всі в одному човні.

Анаїс зібрала у себе в кабінеті Ле Коза і решту членів слідчої групи. Поки вони надходили, вона окинула поглядом кімнату. Її відносно просторе лігво було розташоване на другому поверсі комісаріату. Одне велике вікно виходило на вулицю Франсуа-де-Сурді, друге, трохи менше, у коридор. Щоб уберегтися від нескромних поглядів, на цьому внутрішньому вікні була штора. Анаїс ніколи її не опускала — їй подобалося відчувати свою причетність до метушні в комісаріаті.

Поки що тут панувала незвична тиша. Тиша недільного ранку. Анаїс чула тільки невиразне шемрання на першому поверсі. Грюкали двері витверезника, випускаючи тимчасових мешканців. Згідно з рекомендацією прокуратури, вранці відправляли додому затриманих напередодні дрібних правопорушників — водіїв без прав, молодиків, яких зловили з кількома грамами героїну чи кокаїну, бешкетників, які зняли бучу на дискотеці. Жнива суботнього вечора…

Анаїс перевірила електронну пошту. Лонґо вже надіслав обіцяні світлини у форматі педееф. Вона відправила їх на принтер і вийшла в коридор по каву. Коли повернулася, на неї чекав уже цілий стос жахливих знімків.

Вона уважно розглянула численні татуювання жертви. Кельтський хрест, маорійський візерунок, гадюка у трояндовому вінку… Еге, у хлопчини були еклектичні уподобання. А ось і остання світлина: бичача голова на столі для розтинів, наче на прилавку в крамниці різника. Тільки жмуточка петрушки в носі бракує. Може, Лонґо вирішив виявити своєрідне почуття гумору або ж хотів подратувати її. Та вона не образилася. Та світлина здалася їй дуже корисною, бо служила доказом очевидного божевілля вбивці. Вона бачила перед собою втілення його шаленої, звірячої люті.

Широкі ніздрі, могутні роги, чорна шкура, наче обсмалена полум’ям спадковості. Очі, дві великі лискучі кулі, не втратили блиску, попри смерть, холод і довгий час на дні ремонтної ями.

Анаїс, так само навстоячки, відклала світлини набік і ковтнула трохи кави. У животі відразу ж забурчало. А певно, вона ж не їла кілька годин. А може, кілька днів? Решту ночі вона присвятила тому, що обдзвонила психлікарні та в’язниці, щоб поспитатися, чи не було поміж їхніми пацієнтами і в’язнями, які недавно вийшли на волю, таких, що захоплювалися грецькою міфологією чи каліченням худоби. Та розмовляти їй довелося лише із заспаними охоронцями. Нічого не вдієш, доведеться ще спробувати.

Зателефонувала вона й у Форт-Роні, де був розташований Інститут криміналістичних досліджень при національній жандармерії і зберігалися дані про всі злочини, які скоєні на території Франції. І знову намарне. У неділю, о п’ятій ранку, розмовляти там не було з ким.

Потім вона під’єдналася до мережі й заходилася вивчати міф про Мінотавра. Як і всі, вона пам’ятала його дуже загально, чимало подробиць стерлося з пам’яті й потребувало уточнення.

Історія ця розпочиналася з батька потвори, який звався Мінос. Син земної смертної жінки Європи і головного бога Зевса, він ріс при дворі критського царя, а потім сам став господарем острова. Щоб довести свою причетність до богів, Мінос звернувся до бога Посейдона з проханням створити для нього з морських бурунів прегарного бугая. Посейдон погодився, та взяв із Міноса клятву, що, здобувши бика, той принесе його в жертву йому ж таки, Посейдонові. Мінос не дотримався клятви. Бугай був такий гарний, що вражений Мінос не забив його і пустив у своє стадо. Посейдон розлютився і зробив так, що Міносова дружина, Пасіфая, відчула шалений потяг до того бугая. Вона зляглася з ним, і внаслідок цього на світ прийшло чудовисько з бичачою головою і людським тулубом — Мінотавр. Плід забороненої пристрасті треба було кудись заховати, і Мінос звелів своєму будівничому Дедалу спорудити лабіринт і там ув’язнив потвору.

Минув час, і, вигравши війну з Афінами, Мінос наклав на переможених страшну данину: кожного року вони зобов’язані були надсилати на острів семеро хлопців і семеро дівчат, яких з’їдав Мінотавр. Афінський цар чесно виконував умови угоди, аж якоїсь днини його син Тесей вирішив податися на Крит разом з іншими жертвами, щоб убити чудовисько. Завдяки допомозі однієї з доньок Міноса, Аріадни, він забив Мінотавра і знайшов вихід із лабіринту.