— Що ще?

— Каже, що він муляр. Родом із Оданжа. Тепер ніби працює на будові в Кап-Ферре. Я, звісно, перевірив…

— Далі, будь ласка.

— Ще він розповів, що його батьки мешкали в якомусь глухому селі біля Аркашона, та населеного пункту з такою назвою нема.

— З якою назвою?

Фрер стомлено зітхнув.

— Марсак.

— А що він каже про те, що з ним сталося?

— Нічого. Він геть нічого про те не пам’ятає.

— Чому він уночі опинився на вокзалі?

— Те саме. Він не може нічого згадати.

Вона так само дивилась у записника, та він відчував, що крізь опущені вії вона нишком розглядає його.

— Які шанси на те, що найближчим часом він щось згадає про цю ніч?

— Ці спогади повернуться до нього останніми. Будь-який шок передовсім вражає короткочасну пам’ять. Я цілком певен того, що зараз він і про давніше минуле має хибну уяву. Все, що він начебто згадує, цілковита вигадка. Ім’я, місце народження, фах. А ви не могли б сказати, що конкретно вас цікавить?

— Вибачте, я нічого не можу вам сказати.

Матіас Фрер згорнув руки на грудях і засмучено сказав:

— Поліція не дуже прагне до співпраці. Якби ви самі сповістили мене про щось нове, це дуже допомогло б мені в подальшій роботі, дало б напрямок пошуку…

Він замовк, бо Анаїс Шатле, що вже встигла підійти до вікна, голосно зареготалася. Потім, знай регочучи, обернулася до нього. Виявляється, в її обличчя був ще один секрет. У неї дрібні зуби, наче в дикого звіряти, укриті сяйливою емаллю.

— Що це так звеселило вас?

— Люди, які граються он там. Коли одному з них надходить черга кидати кулю, інші ховаються за деревами.

— Це Стен. Шизофренія. Він плутає петанк із боулінгом.

Анаїс Шатле похитала головою.

— Не уявляю собі, як вам оце вдається…

— Що вдається?

— Самому не зсунутися з глузду із цими… схибнутими.

— Либонь, як і вам. До всього звикаєш.

Працівниця поліції знову заходилася вештатися кабінетом, стукаючи фломастером по палітурці записника. Видно було, що вона чимдуж намагається здаватися стріляним горобцем, та всі її зусилля справляли протилежний ефект, лише підкреслюючи її разючу жіночість.

— Зробімо так. Або ви розповідаєте мені, що сталося, або я більше не відповідаю на ваші запитання.

Вона вмить зупинилась і втупилася в обличчя психіатра. У неї були великі карі очі, і в їхній глибині сяяв золотавий пломінець.

— Уночі знайшли труп, — безпристрасно відказала вона. — На вокзалі Сен-Жан. За двісті метрів од мастильні, де залізничники знайшли вашого забудька. І це робить його ідеальним підозрюваним.

Фрер підвівся. Якщо війна, то рівними потугами.

— Минулої ночі він спокійнісінько спав у мене у відділенні. І я можу засвідчити це.

— Жертву забили попередньої ночі. Удень стояла імла, і тіла ніхто не бачив. Тобто о тій порі, коли ваш пацієнт ще міг користуватися цілковитою свободою пересування. Ще й надто, він був на місці злочину.

— Де саме знайшли тіло? На коліях?

Вона якось невизначено всміхнулася йому — чи то солодко, чи то кисло.

— У ремонтній ямі. Біля старих ремонтних майстерень.

У кімнаті запала тиша. Фрера здивував власний спокій. Звістка про вбивство його не приголомшила. У ньому навіть цікавість не прокинулася. Набагато дужче цікавив його колір обличчя працівниці судової поліції. Він уявив собі перегородку з рисового паперу, крізь яку просягає таємничий вогник: либонь, за нею дрібними крочками тихенько ходить японочка в білих шкарпетках із лампою в руках…

Він струснув головою. Анаїс Шатле стояла біля його столу, наче давала в такий спосіб дозвіл розглядати її скільки влізе. Так жінки підставляють обличчя і тіло лагідному сонячному промінню.

І раптом дівчина теж стрепенулася, скидаючи із себе навіяння.

— Жертва померла від передозування героїном.

— То це не вбивство?

— Убивство героїном. У вас є героїн?

— Нема і не було ніколи. Ми використовуємо опіати. Морфін. Синтетичні препарати. А героїн — ніколи. Він не лікує. Та й він незаконний, правда ж?

Анаїс мляво махнула рукою — як дуже захотіти, то цей порух міг означати й відповідь.

— Ви з’ясували особу жертви? — запитав Фрер.

— Ні.

— Це жінка?

— Чоловік. Точніше, молодий хлопець.

— А на місці злочину… маю на увазі, в тій ямі… щось незвичайне було там?

— Убитий був голий. І вбивця надів на нього бичачу голову.

Цього разу Матіас не був байдужий. Він наче справді побачив те жахливе видовисько. Рейки. Імла. Голе тіло на дні ями. І чорна бичача довбешка. Мінотавр. Анаїс зиркала на нього, пильнуючи за кожним порухом.

Щоб замаскувати свою ніяковість, Фрер заговорив гучніше:

— То що ви хочете від мене?

— Почути вашу думку про цього… пацієнта.

Він уявив собі того велетня, що втратив пам’ять. Ковбойський капелюх. Шкіряні чоботи. Поведінка здорованя з мультиків.

— Він геть нешкідливий. Присягаюся.

— Коли його знайшли, в руках у нього були закривавлені предмети.

— Але ж вашу жертву забили не розвідним ключем, еге ж? І не телефонним довідником?

— Кров на них збігається з кров’ю жертви.

— Перша група, позитивний резус. Найпоширеніша група крові…

Фрер замовк на півслові. Здогадався, куди манить його ця поліцайка.

— Та добре, — сказав він. — Не треба ловити мене на слові. Ви й самі знаєте, що він не вбивця. Що ж тоді вас цікавить?

— Я нічого не знаю напевно. Крім того, є ще одна можливість. Він був на місці злочину тоді, коли вбивця кидав тіло в яму. І міг щось бачити. — Вона трохи помовчала, потім сказала: — Можливо, шок, який викликав амнезію, спричинило те, що він побачив тієї ночі.

Матіас збагнув — насправді він від першої ж хвилини це відчував — що перед ним неабиякий детектив, набагато вищий од пересічного рівня.

— Можна мені з ним порозмовляти? — запитала вона.

— Ні, це передчасно. Він ще не зовсім отямився.

Вона зиркнула на нього через плече. Оце дівчина! Не збагнеш, як треба з нею розмовляти. То балакає нечемно, то поводиться немов пустотливе дівча!

— А чом би вам не сказати правди?

Фрер насупився.

— Що ви маєте на увазі?

— Адже ви поставили цьому чоловікові точний діагноз.

— Звідки ви знаєте?

— Мисливський інстинкт.

Він зареготав.

— Нехай буде по-вашому. Ходімо зі мною.

Архів був розташований за шість корпусів од відділення Анрі Ея. Вони прямували шпитальним двориськом, що було осяяне сонцем. Надворі підморозило. Сірі доріжки. Будинки з випуклими покрівлями. Пальми. Була недільна днина, і, попри холоднечу, їм весь час зустрічалися люди, які вийшли погуляти, — гуртами до кількох душ, що оточували одного, з поведінки якого можна було відразу здогадатися, що саме його і прийшла відвідати рідня. Анаїс Шатле відверто розглядала відвідувачів і відвідуваних. Траплялися й одинаки. Літня жінка, що колисала ляльку, якою їй служила пляшка з-під мінеральної води. Юнак, який тримав у пазурястих пальцях цигарку і щось голосно доводив сам собі. Дідуган, що молився під деревом і гладив долонями свою бороду.

— І чого у вас тут тільки не побачиш…

Дівчина не вдавала, ніби не звертає уваги на дивацтва пацієнтів, і йому це сподобалося. Зазвичай відвідувачі вважали своїм обов’язком робити кислі гримаси. Либонь, щоб заховати за ними власний страх і ніяковість. Анаїс теж боялася, та воліла дивитися небезпеці у вічі.

— У вас буває таке, що хворі тікають звідси?

— Тепер їх називають клієнтами.

— Як ото в таксі?

— Еге ж, — усміхнувся він. — Тільки звідси далеко не заїдеш.

— То бувають у вас втечі чи не бувають?

— Ніколи. Спеціалізовані клініки діють за зворотним принципом.

— Не зрозуміла.

Фрер показав їй на наступну доріжку, і вони попрямували далі. Сонце вже підбилося височенько, осяваючи все довкола яскравим промінням, що відганяло похмурі думки.

— Упродовж останніх п’ятдесяти років психіатрія працює під гаслом відчинених дверей. Завдяки нейролептикам більшість пацієнтів дістала змогу стати майже такою ж, як і решта людей. Принаймні вони можуть повернутися в родину або жити окремо під наглядом лікаря. Та багато хто воліє не покидати клініки, бо тут вони почуваються в безпеці. Вони бояться зовнішнього світу.