— У нас убивство, — раптом владно відтяла вона. — І я можу викликати вас для допиту як прямого свідка.

Він обігнув стіл і став перед нею. Фрер був на голову вищий од неї, але, здається, це не справило на неї ніякого враження.

— Звісно, ви можете мене викликати. Та спершу вам потрібно буде здобути дозвіл ради професійної медичної асоціації. А вона вам його не дасть. І ви це знаєте не гірше, ніж я.

— Дарма ви так, — з докором сказала вона і знову заходилася міряти кроками кімнату. — Ми могли б поєднати наші зусилля. Адже обидві справи пов’язані поміж собою, тут і сумніватися нема чого. Хіба ви не готові зробити все, щоб дізнатися правду?

— До певної межі. Я хочу вилікувати пацієнта, а не запроторити його до в’язниці.

— У вас усе одно нічого не вийде. Не забувайте, що він мій головний підозрюваний.

— Ви погрожуєте мені?

Вона підійшла до нього, не кажучи ні слова і не виймаючи рук із кишень. Зараз вона поводилася точнісінько так, як і на початку їхньої зустрічі. Ладна була воювати з цілим світом. Він теж застромив руки в кишені. Шкірянка проти білого халата.

Мовчання тривало. І раптом йому набридла ця дурнувата гра.

— У вас усе?

— Не зовсім.

— Що ще?

— Я хочу поглянути на вашого звіра.

За годину, повернувшись на паркувальний майданчик біля шпиталю П’єра Жане, Анаїс проглядала повідомлення на мобільнику. Ле Коз телефонував тричі. Вона хутко набрала його номера.

— Ми з’ясували особу клієнта.

— Ім’я?

— Дюрюї Філіпп. Двадцять чотири роки. Безробітний. Без певного місця проживання. Дохляк.

Вона взяла записника і швидко все занотувала.

— Відомості достеменні?

— Цілком. Із дилерами в мене нічого не вийшло, та потім я опитав чотирьох аптекарів і врешті вийшов на таку собі Сільвію Жантій, адреса: Талянс, вулиця Камій-Пеллетан, будинок сімдесят чотири. У неї аптека на майдані Перемоги.

— Знаю, де вона. Далі.

— Відправив їй світлину на мобільник. І вона відразу впізнала хлопця, попри шви і ґулі. Упродовж останніх трьох місяців він регулярно заходив до неї по субутекс.

— Чудово.

— Це ще не все. Я зателефонував Джафарові. Жебраки з бульвару Віктора Гюґо теж його впізнали. Щоправда, знали вони його під прізвиськом Фіфі, та це таки той самий хлопчина. Гот. То з’являвся, то зникав. Міг по кілька тижнів пропадати бозна-де. За їхніми словами, останнім часом він мешкав у занедбаному будинку неподалік від вулиці Виноградників.

Вона відчинила дверцята авто і залізла досередини.

— Коли його бачили востаннє?

— Аптекарка — три тижні тому. Жебраки — два-три дні. І ніхто не знає, що він робив напередодні тієї днини, коли його забили.

— А друзі в нього були? Хтось такий, що міг би розповісти про нього більше?

— Ні. Дюрюї був сам. Якщо він не виходив на люди, то ніхто не знав, де він і що робить.

— Пса в нього не було?

— Був. Здоровезний собацюра. Він теж пропав. Напевне, убивця порішив і його.

— Перевір усе-таки в собачих притулках.

Анаїс подумала про спостережні камери. Треба розширити поле пошуку. Прочесати ретельно всеньке місто. На одній із плівок обов’язково буде Філіпп Дюрюї. Може, навіть у товаристві вбивці? Ох, ці мрії…

— А його лахи?

— Десь закопані, мабуть. Разом із псом.

Вона ще раз подумки уявила собі сцену вбивства. Спробувала детально відтворити все, що сталося. Вбивця не належав до волоцюг, він навіть знайомий не був із Дюрюї. Обрав майбутню жертву за декілька днів до злочину. Щось пообіцяв. Утерся до нього в довіру. Він знав, що той вживає героїн. Знав і те, що живе сам, то його легше буде закатрупити, щоб ніхто не похопився. І про пса знав, то надумав, як позбутися його.

Подробиці. П’ятниця 12 лютого. Наприклад, восьма вечора. На Бордо спадають сутінки. Темрява й імла. Може, убивця обрав той день через імлу. Або заздалегідь призначив день для вбивства, а негода виявилася для нього додатковим бонусом. Він знав, де шукати Філіппа Дюрюї. Запропонував йому пекельну дозу і припровадив до затишної місцини, де вже все було готове. Зокрема, знаряддя для швидкого знищення слідів. Пса, наплічника, вбрання. Надзвичайно організований злочинець. Залізні нерви. Профі у своєму ділі.

— Ти записав прізвище його лікаря? — поспиталася вона.

— Ох, забув! Так зрадів, що поталанило…

— Добре, облиш. Вишли мені повідомленням номер телефона аптеки. Сама дізнаюся.

— А мені що робити?

— Тепер, коли тобі відомо, хто вбитий, з’ясуй, що Дюрюї робив у Бордо. І в інших місцях.

— Це буде важкенько. Ці хлопці…

Анаїс відразу второпала, що він хоче сказати. Волоцюги — останні вільні бурлаки в сучасному суспільстві. У них немає ні кредитних карток, ні чекових книжок. Ні авт, ні мобільників. У світі, де можна простежити за кожним дзвінком, за кожною покупкою, за кожним кроком, лише вони не залишають жодного сліду.

— Таж він наркоман! Спробуй звернутися до НАСОІСН.

У Національній автоматизованій системі з обліку індивідуального споживання наркотиків зберігалася інформація про всі арешти на території Франції, що були пов’язані з дурманом. Абревіатура була дурнувата, але Анаїс давно вже не звертала уваги на логіку найменування поліційних підрозділів.

— Відбитки пальців нічого не дали, — доповів Ле Коз.

— Це свідчить лише про те, що технологія і точні науки — різні речі. Я певна, що Дюрюї вже не раз затримували. Перевір ще раз. Його бодай раз, але все ж таки клали до стаціонару. Через наркоманію і все інше. Може, він отримував соціальну допомогу? Зокрема, за картотекою їхньої асоціації. Одне слово, зроби цілковите розслідування.

— А з дилерами як?

Анаїс не вірила в той слід. Продавці дурману нічого не скажуть. І білий героїн продали вбивці не вони. У нього було окреме джерело.

— Забудь. Зосередься на адміністративних пошуках. Крім того, мені потрібен детальний звіт про фізичний стан Дюрюї. Зателефонуй Джафарові. Нехай трусоне соціальні мережі. Нічліжки. Асоціації. Нехай ще раз пройде занедбаними будинками і місцями, де кишить волоцюгами. І ще. Зв’яжися з Конантом. Нехай далі проглядає відеозаписи. Ми повинні знайти на плівках Дюрюї. І мені потрібен похвилинний графік його пересувань останніми днями перед смертю. Це найголовніше.

Анаїс закінчила розмову і рушила з місця. Їй хотілося хутчій від’їхати від божевільні, де все було просякнуте атмосферою ув’язнення і навіженства. За кілька хвилин вона дісталася до університетського містечка, що було розташоване неподалік від кварталу Таланс. Знову паркувальний майданчик. Зупинка. Вона перевірила повідомлення. Ле Коз надіслав номер телефона аптекарки. Анаїс негайно його набрала. У Сільвії Жантій не було під рукою журналу реєстрації — тієї неділі вона була вдома, — та вона згадала ім’я лікаря, що виписував рецепти тому хлопчині. Давід Тіо. Дільничний терапевт.

Ще один дзвінок. Слухавку взяла лікарева дружина. Як і щонеділі, той грав у гольфа в Лежі. Анаїс знала, де це. Увімкнула запалювання і подалася до Кешака, де було поле для гольфа.

Дорогою вона міркувала про того забудька, якого показав їй Фрер. До якогось певного висновку вона так і не дійшла. Зовні чолов’яга справляв враження силаня. Та загалом дуже скидався на юродивого. Із тих, які мухи не скривдять. Що ж, за те їй і платили, щоб вона не довіряла першому враженню. Одне було їй зрозуміле: здоровань не має ніякого стосунку до організованої злочинності і не торгує дурманом.

Пів на третю. Анаїс прямувала до Медока. Тепер вона згадувала свою зустріч із психіатром. Ласощі наостанок.

Матіас Фрер був типовий зразок понурого красеня. Риси обличчя правильні, а ось міміка! Міміка виказувала його внутрішній неспокій. Темні, аж чорні очі, які надійно берегли всі таємниці свого власника. Ще чорніша хвиляста чуприна. Просто-таки романтичний герой, нехай йому всячина! Убрання… До вбрання він байдужий. Халат пожмаканий, наче він спав у ньому. Хоч як не дивно, це тільки додавало йому сексуальності…