— Я заїду за вами.

— Покваптеся.

— Мені потрібно лишити тут розпорядження. Capito?[30]

— Він знову втече від нас!

— Не хвилюйтеся, — відказав Кроньє. — Ми попередимо «Грішників». Я знайомий із ними. В нас у Марселі є їхній відділ. Крім того, я зв’яжуся з поліцією в Ніцці…

— Тільки не влаштовуйте засідки перед Арбуром! Януш відчує пастку.

— Та невже! Знаєте, Ніцца — це своєрідний Форт-Нокс. Там камери на кожному кроці. Поліцаї на кожному розі. Йому не втекти, повірте мені. А зараз викличте когось із моїх людей. Нехай принесуть вам кави. Я заїду по вас за півгодини.

— Скільки часу треба буде, щоб дістатися до Ніцци?

— Година з чвертю, якщо їхати швидко. Гайда.

І він поклав слухавку. Анаїс так і зробила, як він сказав. Якийсь лейтенант випустив її й провів до їдальні для поліцаїв. Працівники обурено зиркали на неї. Вона перепрошувала і, принижено всміхаючись, намагалася пояснити все, та це мало допомогло — на неї й далі дивилися як на психопатку з Бордо, що з доброго дива кинулася на колег із кулаками. Вона сіла в куточку, вирішивши не звертати уваги на ворожі погляди.

Перший ковток кави справив таке враження, наче вона глитає рідку пітьму. Збудження заступила млява байдужість. Вона замислилася. Чи правильно робить вона, переслідуючи Матіаса Фрера? Бо якщо його заарештують, то звинуватять у вбивстві…

Уночі вона не лише вздовж і впоперек вивчила матеріали у справі Ікара. Вона дуже уважно ознайомилася з Янушевими нотатками. Від самого початку в неї з’явилося невиразне відчуття, що в них є щось дуже важливе. Фрер, він же Януш, не був ні облудник, ні маніпулятор. Він керувався найщирішими намірами.

Як і Патрік Бонфіс, він був «пасажир без багажу».

Нотатки, хоч і написані для особистого користування, не залишали місця для сумнівів. Вона вміла читати поміж рядками. Обидві особистості цієї людини сформувалися внаслідок психотичної втечі. Фрер, він же Януш, провадив слідство не лише шодо вбивства. Він шукав самого себе. Намагався проаналізувати кожну свою особистість, щоб дійти до первини, своєї справжньої особистості.

На сьогодні йому пощастило тільки встановити хронологічну послідовність подій останніх місяців. Із січня до теперішнього часу він був Матіасом Фрером. З кінця жовтня до кінця грудня — Віктором Янушем. А ким він був передніше? Він шукав відповідь на це запитання, і його гризла страшенна підозра. Це він убив Мінотавра? Ікара? Хто він — мисливець чи дичина? Чи те і те вкупі?

Мета, що її він перед собою поставив, виходила далеко за межі його можливостей. Досі йому таланило, як і кожному новачкові, але його могла наздогнати у будь-який момент якась заблукана куля або ті таємничі люди в чорному, яких він у своїх нотатках називав «чиновниками», натякаючи на їхню поведінку політичних хижаків.

Фрер згадував також про вуличну ватагу, що хотіла його забити в Марселі. Уперше в грудні, коли його затримали як учасника бійки, і вдруге 18 лютого. Він зумів зловити одного нападника і витрясти з нього інформацію. Зарізяк найняли ті ж таки вбивці в чорному. Треба терміново допитати цих розбишак із Бугенвілю. Вона обов’язково скаже про це Кроньє дорогою до Ніцци, вона…

— Анаїс!

Вона кинулася зі сну. Гладкий поліцай тряс її за плече. Вона й не помітила, як заснула простісінько в кріслі в їдальні. У прохилені двері видно було, як туди й сюди вештаються поліцаї. Зміна нічного чергування.

— Котра година?

— Двадцять на восьму.

Вона схопилася на ноги.

— Запізнюємося!

— Ми будемо там за годину. «Грішники» знають. Тамтешня поліція вже на місці.

— Я ж казала вам!..

— Наші люди в цивільному. Я добре їх знаю.

— Ви сказали їм, що Януш озброєний?

— Часом мені здається, ніби ви вважаєте мене бевзем. Чекаю вас у машині.

Анаїс піднялася до кабінету, взяла куртку і пішла до вбиральні. Підставила голову під теплу воду. У скронях гупало. Її нудило. Зате застуда минулася.

На порозі дільниці вона з утіхою вдихнула холодного повітря. Кроньє вже сидів за кермом. Вона роззирнулася: інших авт не видно. Ніякої кавалерійської атаки. Ніякої важкої артилерії. Вони поїдуть туди вдвох. Ця ідея їй сподобалася.

Вона попрямувала до авта, коли ж це в кишені задзеленчав телефон. Вона спробувала дістати його, впустила додолу і нагнулася, щоб узяти.

— Алло!

— Це Ле Коз.

Те ім’я прозвучало для неї, наче вітання з іншої планети.

— Я з приводу «Метиса».

— Що?

Анаїс ніяк не могла зміркуватися. Кроньє вже запустив двигуна.

— Уночі бачився з цим журналістом. З Патріком Коскасом. Він копав глибше, ніж інші.

— Що копав? Про що ти?

— Про «Метиса», про що ж іще!

— Слухай, я страшенно поспішаю, — процідила вона крізь зуби.

— Він розповів мені приголомшливі речі. Як він каже, «Метис» ніколи не поривав із військовими.

— Ми можемо побалакати про це згодом?

— Ні, не можемо. Коскас каже, що концерн провадить хімічні досліди в царині створення препаратів психотропної дії, які вкрай пригнічують людську волю. Щось на кшталт сироватки правди.

— Якщо крім цих байок, у тебе нічого нема, то зателефонуй пізніше, гаразд?

— Анаїс, це ще не все.

Вона здригнулася. Ле Коз ніколи не називав її на ім’я. І це звернення її не потішило. Навпаки, воно перелякало її.

— Коскас роздобув перелік акціонерів.

Кроньє вже розвертався. Анаїс побігла.

— Я зателефоную тобі! Зараз і справді не можу…

— І в тому списку я знайшов одне знайоме прізвище.

Вона завмерла, вже відчиняючи дверцята авта.

— Чиє?

— Твого батька.

— Мушу вас попередити, що в нього негаразд із головою.

Жан Мішель очікував Януша біля ґанку притулку Арбура. Будинок помітно вирізнявся на тлі решти споруд проспекту Республіки. Сучасний дім, помальований сонячними тонами. Темно-жовтий. Світло-жовтий. Яскраво-жовтий. Трохи дивно, як на місце, куди приходять умирати. Та ще більше здивувала Януша поведінка «розкаяного грішника», що зустрів його. Він страшенно нервував. Невже він про щось здогадався? Може, читав ранкові газети і бачив його світлину на першій сторінці? Гаразд. Хоч як воно там є, відступати вже запізно.

Януш подався за своїм проводирем до холу, де на стіні висіла біла табличка з червоним хрестом і написом «МОЛИТИСЯ. ДІЯТИ. ЛЮБИТИ». Вони мовчки попрямували по східцях нагору. Януш ніс із собою портфеля з паперами. Повертатися до готелю він не збирався. Простуючи за «грішником», він уважно розглядав його. Він очікував побачити дідугана з білою бородою, убраного в рясу з каптуром і підперезаного мотузком. Жан Мішель був спортивного вигляду чоловік років п’ятдесяти у светрі та джинсах, коротко підстрижений, в окулярах із металевою оправою.

Вони звернули до напівтемного коридора, куди світло промикалося тільки крізь вузьке віконце під стелею. Сіра лінолеумна підлога в них під ногами лисніла, наче річка. У будинку стояла гнітюча тиша. На голих стінах не висіло ні плакатів, ні табличок. Нічим не пахло. Ніщо не вказувало на призначення цих приміщень. Якби сюди забрів випадковий чоловік, то подумав би, що потрапив до відділу соціального забезпечення чи до податкової інспекції.

Жан Мішель зупинився біля одних дверей і обернувся до відвідувача. Він стояв на світлі, взявшись у боки, і в його позі було щось владне. Наче для Януша настав день Страшного суду.

— З огляду на його стан, я даю вам десять хвилин.

Януш мовчки вклонився. Мимоволі він пройнявся якоюсь побожністю. Жан Мішель постукав у двері. Ніхто не відгукнувся. Тоді він дістав в’язку ключів.

— Певне, він на балконі, — сказав він, одмикаючи двері. — Він полюбляє там сидіти.

Вони увійшли до приміщення — типового помешкання-студії, осяяного вранішнім сонцем. Рипів під ногами розсохлий паркет. На обклеєних світлими шпалерами стінах не було ні картин, ні фотографій. Ліворуч був куточок, де видніла стерильно чиста кухня.