Чорнильні тіні розпливаються по підлозі, і ніхто не спроможний точно визначити їхні обриси, ніби ці тіні вийшли з моєї пам’яті.

Я здійснив усе, що хотів: переступив лінію заборони, подарував безсмертя Майї: прислухайтеся, з протилежного кутка лабораторії долинає її ритмічне дихання — сьогодні вона перемкнула себе на кисневе. Мій друг і ровесник Юрко, якому завтра виповниться триста років, поведе ракету До сузір’я Фенікс, звідки надійшли сигнали.

А ось переді мною фото Майї та Юрка, коли їм було по Двадцять. Що в них лишилося від тих, двадцятирічних? І взагалі — чи можна їх вважати тими ж самими істотами, чи це просто умова гри?

Кажу собі: але ж людина у п’ять, у двадцять і у сімдесят років тільки умовно має одне і те ж ім’я. І не тіло, яке Щосекунди змінюється, не наші серця, руки, ноги, обличчя, а лише збереження особистості, пам’яті, досвіду може вважатися одним життям. А якщо це справді так, то я, істота, котра перемогла смерть і відступила перед життям, все ж таки вважаюся переможцем.

Перший етап досліду, що тривав понад два сторіччя, завершився. Я пишу на грані кристала — це і лабораторний журнал, і водночас моя біографія-висновок:

“Щоб підкорити природу, необхідно…”

Двері відчинилися, увійшла світловолоса дівчина, а за нею Григорій Петрович.

— Ось вам ще одна, — сказав він, і, перш ніж закінчив фразу, дівчина нечутно, ніби ступаючи на носках, пройшла через усю кімнату і зупинилася переді мною. Я подумав, що в неї не дуже приємна хода, мабуть, занадто швидка і нечутна, і дівчина виникатиме як привид, де треба і де не треба. Але хода — не аргумент для того, щоб відмовляти в роботі, і я сказав:

— Допоможете біля мікротома. Справитесь?

— Так, — поспіхом сказала вона і кілька разів хитнула головою. — В університеті ми…

Я махнув рукою, вказуючи на її місце, і пішов до свого кабінету. За моєю спиною один по одному двічі пролунав виразний дзенькіт розбитого скла.

Я обернувся, і дівчина зіщулилася від моєї вибачальної посмішки. Я ще раз подумав, що вона ходить надто швидко для тісного приміщення, заставленого скляним посудом.

— Повільніше ходити ви не зумієте, — зітхнув я. — Але принаймні щільніше притискайте лікті.

Вигляд у неї був досить винуватий, але я не жалів її, передчуваючи, що з нею лиха ми ще наберемося.

Зачинившись у кабінеті, я розкрив пачку іноземних журналів, що тільки-но надійшли. Серед них лежав і проспект нового альманаху, який збирався випускати англійський видавець. Він повідомляв, що в альманасі опублікує гіпотези і теорії, які досі не друкувалися, оскільки були визнані маячними, а також роботи на зразок “вічного двигуна”. Цим він має на меті, по-перше, виловити “серед маячних гіпотез настільки маячні, щоб вони були ще й правильними”, і, по-друге, звеселити вчену публіку.

Я подзвонив двічі, і за кілька хвилин до кабінету увійшов мій заступник і однокашник Юрко.

— Глянь, — я тицьнув йому проспект.

За дверима пролунав жалібний дзенькіт скла, але ми вдали, ніби не чуємо його, хоча мене й пересмикнуло. За кілька хвилин дзенькіт повторився, і я знав, що це розбилася остання велика колба, названа нами “люсьена”. Такі колби були гостродефіцитними.

— Ми закінчили електрофорез. ДНК[1] з тимуса не дає контрольних змін, — сказав Юрко, натякаючи на те, що сьогодні “люсьєни” будуть вже не дуже потрібні. Він хотів мене заспокоїти.

— Гаразд, — сказав я розпачливо, і Юрко все зрозумів. — Ти, як і раніше, сподіваєшся, що ми знайдемо “стрілки годинника”?

— Або кидаємо роботу? — весело підхопив він і зразу ж став серйозним, майже суворим. — Звичайно, простіш відповісти: ми старіємо тому, що живемо. Та коли розібратися, то ми старіємо в тій самій мірі, в якій нагромаджуються зміни в ДНК наших клітин. Але чому ми акумулюємо життя до двадцяти семи років, зберігаємо рівновагу між тридцятьма і сорока п’ятьма і котимося під укіс після п’ятдесяти п’яти? Хіба всі ці питання вже з’ясовані? І хіба є їм інше пояснення, крім годинника?

— У якому кількісні нагромадження руху секундної стрілки зумовлюють переміщення хвилинної, а переміщення хвилинної — стрибок годинної. І все це відбувається за законами зміни біологічної доби, — підхопив я.

На жаль, ні він, ні я не сказали один одному нічого нового у нашому традиційному переклику позицій. Ми влаштовували його періодично, щоб з’ясувати, чи не виникло у когось із нас нових гіпотез чи бодай спостережень, які могли б стати поштовхом до них. А відтак знову поверталися до дослідів, до пошуків стрілок у наймініатюрнішому і найскладнішому годиннику — в клітині. Ми шукали секундні стрілки там, де контролюється процес від однієї поділки до іншої: синтез білка, синтез нуклеїнової кислоти.

Ми провадили досліди на молекулярному рівні і замінювали мікроелементи, окремі амінокислоти в білку, вибивали і знову вставляли нуклеотиди. Завдання полягало у тому, щоб знайти “секундні і хвилинні стрілки” — механізми, що відповідають за появу перших якісних змін у спадковому кресленні, за яким кожного разу відтворюється клітина, — змін настільки великих, щоб вони були помітні в її діяльності, і настільки малих, щоб уже змінена клітина Ще залишалася “сама собою”. Це “ювелірні” пошуки, і поки що вони не мали успіхів. Потрібні були нові гіпотези, та як ми не намагалися віднайти їх у своїй уяві — все надаремно.

— Сьогодні кінчаємо роботу — і годинку на лижах, добре? — запропонував Юрко.

Звісно, це був непоганий варіант. Я кивнув.

Ми не дочекалися п’яти і пішли з роботи. Я знав, що мені телефонуватимуть з Палацу культури хіміків, однак якщо чесно виконувати всі обов’язки, а серед них і значну кількість громадських доручень, то лижі треба було б заховати в комірчину і забути про них раз і назавжди.

Сніжок ледь порипував — і це було ніби подарунком нашої сльотавої, майже південної зими. Легенька пороша клубочилась і спалахувала в сонячному промінні різнобарвними лелітками. Повітря незвично свіже. До роботи в лабораторії я ніколи так гостро не відчував пронизливо чистого лісового аромату. Його можна вдихати або зразу — глибоко, шумно і весело, або повільно — смакуючи, відчуваючи, як він розтікається п’янкою силою по всьому тілі.

Нам обом подобалося ходити на лижах розгонистим кроком, мовчки, несподівано наздоганяти один одного, зрідка задоволено вигукуючи:

— Днинка яка!

Або:

— А здорово, правда?

Ми вибралися на невисокий довгий схил гори із звивистими, виблискуючими сивавою сталлю лижнями, що розходились урізнобіч, ніби рейки від вузлової станції. Ми вже збиралися помчати вниз, як почули знайомі голоси. Це були хлопці з нашої лабораторії. Я мигцем глянув на годинника — чверть на шосту. Значить, вони скористалися з нашої відсутності і пішли з лабораторії щонайменше за сорок хвилин до кінця робочого дня.

Я смикнув Юрка за рукав, і ми, заховавшись у заростях, побачили “дезертирів”: спритного гостроносого Віктора, котрий відзначався хорошою пам’яттю, в тому числі і на величезну кількість анекдотів; вродливого, схожого на експоната з журналу мод Миколу, якого у вічі всі називали Пилом, а позаочі — Нуликом. Я не здивувався, що пішли ці двоє. Але з ними був і лобатий відлюдник Петько Авдюхов. І в центрі цієї трійки легко ковзала на лижах розшаріла новенька, яку старанно опікували наші кавалери. Вона ледь-ледь торкалася палицями снігу і зразу ж рвучко набирала швидкість.

Як тільки побачив її, зрозумів: це вона зманила з лабораторії хлопців. До Віті і Нулика їй не довелося докладати особливих зусиль, але Петро… Я згадав усе: жалібний дзенькіт скла, розбиті “люсьєни”, надто швидку і нечутну ходу. Холодна лють закипала в мені. Ну, стривай же!

Я відштовхнувся палицями і, стрілою промчавшись схилом, загальмував лівою лижею, круто завернув, здіймаючи снігову куряву, й опинився перед ними.