Дуже повільно Коффі кивнув. Але своїх невимовно страшних ляльок не відпустив, і далі тримав їх на зігнутих руках. Їхні підборіддя були опущені на груди, так, що не видно було облич, — милість Господня, одна з небагатьох, якими Він вважатиме за потрібне обдарувати людей того дня.

— У вас є ім’я? — спитав Мак-Ґі.

— Джон Коффі, — відповів той хрипким від сліз голосом. — Коффі, як напій, тільки пишеться інакше.

Мак-Ґі кивнув, а потім показав великим пальцем на нагрудну кишеню комбінезона Коффі, з якої щось випиналося. Мак-Ґі здалося, що там може лежати зброя, — хоча такому громаддю, як Коффі, не потрібна була зброя, щоб накоїти великого лиха, якби він вирішив зірватися.

— Що там усередині, Джоне Коффі? Щось вогнепальне? Пістолет?

— Ні, сер, — відказав Коффі своїм хрипким голосом. І ті дивні очі — по вінця налиті слізьми, на поверхні зболені, та відсторонені й на диво спокійні під сподом, наче справжній Джон Коффі перебував десь-інде, вдивлявся в якийсь інший краєвид, де замордовані маленькі дівчатка не вартували того, щоб через них здіймати бучу, — не полишали очей заступника шерифа Мак-Ґі. — Це лише мій підобідок.

— О, це ж треба. Підобідок? — перепитав Мак-Ґі, і Коффі кивнув та сказав: «Так, сер», а його очі плакали і з носа висіли довгі шмарклі. — А де ж такі, як ти, Джоне Коффі, беруть собі підобідок?

Він спитав це, силуючи себе зберігати спокій, хоча на той час уже чув запах дівчат і бачив мух, які сідали й куштували хоботками мокрі місця на них. Найгіршим було їхнє волосся, скаже він пізніше… у жодній газеті цього не написали; це вважалося надто чорнушним для читання в колі сім’ї. Ні, про це я почув від репортера, який ту статтю написав. Містера Гаммерсміта. Я знайшов його пізніше, бо на той час Джон Коффі перетворився для мене на якусь одержимість.

Так от, Мак-Ґі розказав цьому Гаммерсміту, що їхнє біляве волосся більше не було білявим. Воно стало бурим. Кров стікала з нього їхніми щічками донизу, наче фарба під час невдалого фарбування. І не треба було бути лікарем, аби зрозуміти, що їхні черепи розтрощили, зіштовхнувши разом силою тих могутніх ручищ. Мабуть, вони плакали. Мабуть, він хотів, щоб вони замовкли. Якщо дівчаткам пощастило, це сталося до зґвалтування.

Дивлячись на це все, людині було важко думати. Навіть людині, так рішуче налаштованій виконати свій обов’язок, як заступник шерифа Мак-Ґі. А необдуманість учинків могла призвести до помилок чи навіть подальшого кровопролиття. Мак-Ґі глибоко вдихнув повітря й заспокоїв себе. Спробував, принаймні.

— Я, сер, того вже направду й не пам’ятаю, хай мені грець, — здушеним від сліз голосом промовив Коффі, — але то підобідок, так, семмічі і, ма’ть, огірочок.

— Я не відмовлюся сам подивитись, якщо ти не проти, — сказав Мак-Ґі. — Не рухайся, Джоне Коффі. Не рухайся, хлопче, бо на тебе стільки гвинтівок дивляться, що тільки пальцем смикни — зрешетять усього вище пояса.

Коффі дивився на протилежний берег річки й не рухався, доки Мак-Ґі обережно засунув руку в нагрудну кишеню його комбінезона й витяг звідтіля щось загорнуте в газету й перевите м’ясницьким мотузком. Мак-Ґі розірвав мотузку й розгорнув пакунок, хоча вже зрозумів, що Коффі не обдурив. То справді був його підобідок — сендвіч із беконом і помідором, конвертик із варенням усередині. А ще — солоний огірок, загорнутий окремо, у сторінку з коміксом, якого Джон Коффі ніколи б не зміг прочитати. Сосисок не було. Сосиски з підобідку Джона Коффі отримав Баузер.

Мак-Ґі передав згорток через плече одному з чоловіків, не зводячи очей із Коффі. Він сидів навпочіпки й був надто близько, аби бодай на секунду втратити пильність. Обід, знову щільно загорнутий і для певності перев’язаний, зрештою опинився в Бобо Марчанта, а той поклав його собі в наплічник, до смаколиків для собак (і не здивуюсь, якщо наживки для риболовлі). Як доказ у суді його не представляли — правосуддя в цих краях швидке, але за псуванням сендвічів із беконом і помідором воно все одно не встигає. Натомість були його фотознімки.

— Що тут сталося, Джоне Коффі? — низьким серйозним тоном спитав Мак-Ґі. — Розкажеш мені?

І Коффі сказав Мак-Ґі та іншим майже те саме, що й потім мені; то були останні слова, які прокурор промовив, звертаючись до присяжних у суді над Коффі.

— Було вже не помогти, — промовив Джон Коффі, тримаючи на руках замордованих, зґвалтованих дівчаток. По його щоках знову заструменіли сльози. — Я пробував усе повернути, але було запізно!

— Хлопче, тебе заарештовано за вбивство, — сказав Мак-Ґі. І плюнув Джону Коффі в обличчя.

Присяжні радилися сорок п’ять хвилин. Рівно стільки, щоб самим підобідати. Дивно, як їм узагалі шматок у горло поліз.

Ви ж розумієте, що про все це я довідався не за один той спекотний день у жовтні, сидячи в тюремній бібліотеці, яку скоро мали перевозити, з однієї підшивки старих газет, складених у парі ящиків з-під апельсинів «Помона». Але я довідався достатньо, щоб тієї ночі від мене втік сон. О другій встала дружина. Вона знайшла мене на кухні (я пив маслянку й курив самокрутку з тютюном «Баґлер») і спитала, що таке, а я збрехав їй — і то був один із небагатьох разів, коли я їй брехав, за весь наш довгий шлюб. Я сказав, що знову погризся з Персі Ветмором. То, звісно, була правда, але не через це дружина знайшла мене на кухні так пізно. Звичайно я був здатен залишити все, пов’язане з Персі, на роботі.

— Так, забудь оте гниле яблуко, ходімо в ліжко, — сказала вона. — В мене є те, що поможе тобі заснути. Можеш брати досхочу.

— Це добре, але краще не треба, — відповів я. — Щось у мене коїться з сечовиком, не хочу, щоб тобі передалося.

Вона вигнула брову.

— З сечовиком, треба ж таке. Скажи краще, що не з тією вуличною дівчиною закрутив останнього разу, коли був у Батон-Ружі.

Я ніколи не був у Батон-Ружі, а вуличних дівчат і пальцем не торкався, і ми обоє це добре знали.

— Це просто звичайний уретрит. Мама колись казала, що до хлопців він чіпляється, коли вони до північного вітру ходять.

— А ще твоя мати сиділа весь день удома, коли розсипле сіль, — зауважила моя дружина. — Доктор Седлер…

— Е ні, — здійняв руку я. — Він змусить мене пити сульфу, а я від неї блюватиму в кожному кутку кабінету вже до кінця тижня. Воно саме мине, але до того часу краще нам триматися подалі від грального майданчика.

Вона поцілувала мене в лоб одразу над лівою бровою, від чого в мене завжди бігли по тілу мурашки… і Дженіс добре це знала.

— Бідося-котик. Наче того гада Персі Ветмора не досить. Приходь у ліжечко.

Я так і зробив. Але спершу вийшов на задній ґанок відлити (а перед тим перевірив напрямок вітру, послинивши палець, — батьківські настанови дитинства ніколи не лишаються без уваги, хай би якими дурними вони насправді були). Пісяти надворі — одна з радощів сільського життя, яку так і не оспівали у своїх віршах поети. Але тієї ночі то був не мед; рідина, що з мене витікала, була пекуча, наче цівка підпаленої вугільної нафти. Однак, за моїми відчуттями, удень було наче гірше, а два-три дні тому — точно гірше. У мене зажевріла надія на те, що, може, я почав одужувати. Та ніколи ще надія не була такою марною. Ніхто мені не сказав, що часом та бактерія залазить усередину, туди, де мокро й тепло, і перечікує день-два перед тим, як знову вшкварити. Я б здивувався, якби таке почув. А ще більше здивувався б, якби почув, що мине якихось п’ятнадцять-двадцять років — і з’являться пігулки, які можна випити й за рекордний час вигнати цю інфекцію зі свого тіла… від цих пігулок тобі може бути трохи млосно чи в кишках почнуться танці, але майже ніколи ти від них не блюватимеш так, як від сірчаних таблеток доктора Седлера. Тоді, у 32-му, не було на те ради — ти міг тільки чекати й намагатися не звертати уваги на відчуття, ніби хтось тобі в пісюн налив вугільної нафти, а потім підніс запаленого сірника.

Я докурив цигарку, пішов у спальню й нарешті заснув. А снилися мені дівчатка з сором’язливими усмішками й закривавленим волоссям.