— Поле, дякую тобі за небайдужість. А зараз поговорімо про Персі Ветмора.

Я застогнав і накрив очі долонями.

— Мені сьогодні вранці був дзвінок зі столиці штату, — рівним тоном повідомив начальник в’язниці. — І ти можеш собі уявити, який сердитий був той дзвінок. Поле, губернатор такий одружений, що майже розчинився, якщо ти розумієш, про що я. А в його дружини є брат, а у брата — єдина дитина. І ця дитина — Персі Ветмор. Учора ввечері Персі зателефонував татові, а тато Персі зателефонував тітці Персі. Далі розказувати чи ти сам додумаєш?

— Ні, — сказав я. — Персі наскаржився. Наче шкільна ябеда, яка доповіла вчительці, що Джек і Джилл лизалися в роздягальні.

— Угу, — погодився Мурз, — якось так і було.

— Ти ж знаєш, що Персі зробив з Делакруа, коли того привезли? — спитав я. — Своїм клятим пекановим кийком?

— Так, але…

— І ти знаєш, як він любить водити ним по ґратах, просто щоб усіх доводити до сказу. Він злий і дурний, і я не знаю, скільки ще зможу його терпіти. Отаке.

Ми з Гелом були знайомі п’ять років. Сила-силенна часу для чоловіків, які добре один з одним ладнають, особливо коли частина роботи — міняти життя на смерть. Я хочу сказати, він зрозумів, що я маю на увазі. Звільнятись я не збирався; за стінами тюрми пантрувала Велика депресія — мов небезпечний злочинець, якого не посадиш у клітку, як наших підопічних. Кращі за мене чоловіки подалися на заробітки, чіпляючись за товарні вагони знизу, під дном. Я був щасливчиком і добре це розумів. Діти виросли, закладна на будинок, той двохсотфунтовий блок мармуру, вже два роки як не тисла мені на груди. Але чоловікові треба щось їсти, і його дружині теж. А ще ми звикли надсилати доньці з зятем двадцять баксів, коли могли собі це дозволити (а часом і коли не могли, якщо в листах Джейн звучав особливо страшний відчай). Її чоловік був учителем історії, втратив роботу, а якщо таке не розцінювати як чистий відчай у ті часи, тоді це слово взагалі не має значення. Тож ні, людина не могла відмовитися від стабільної зарплати, такої, як моя… холоднокровно не могла, себто. Але моя кров тієї осені холодною не була. Температура надворі трималася не за сезоном висока, а інфекція, що причаїлася й кишіла в мене всередині, підкручувала ручку термостата ще більше. А коли чоловік опиняється в такій ситуації, то що ж, іноді його кулак виходить з-під контролю. А зацідивши людині зі зв’язками, такій, як Персі, один раз, ти вже можеш не стримуватись і гамселити її далі, бо вороття не буде.

— Потерпи, — тихо мовив Мурз. — Я тебе покликав, щоб це сказати. Я дізнався від авторитетної людини, власне, від тої людини, яка сьогодні вранці мені дзвонила, що Персі подав заяву на перехід у Браяр і її приймуть.

— Браяр, — повторив я. Браяр-Рідж, одна з двох лікарень штату. — Що цей хлопець робить? Пустився в турне державними установами?

— Це адміністративна посада. Платня там краща, а робота — перекладати папірці, а не тягати лікарняні ліжка в розпал спекотного дня. — Він скоса до мене посміхнувся. — Знаєш, Поле, а ти міг би вже його здихатися, якби не відправив у щитову з Ван Хеєм, коли була черга Вождя.

Раптом його слова здалися мені такими дивними, що я гадки не мав, до чого він хилить. Або не хотів ту гадку мати.

— А куди я ще міг його відправити? — спитав я. — Господи, та він і в блоці не знає, що робити! Поставити його в активну команду страти разом з іншими…

Я не договорив. Не міг договорити. Потенціал косяків здавався нескінченним.

— Незважаючи на це, для тебе ж буде краще, якщо поставиш його на Делакруа. Звісно, якщо хочеш його позбутися.

Я дивився на нього, від подиву опустивши щелепу додолу. Але зрештою спромігся-таки її підібрати, щоб можна було говорити.

— Ти про що взагалі? Він хоче подивитися страту зблизька, з того місця, де добре чутно запах підсмажених яєць?

Мурз знизав плечима. Погляд його очей, що з такою ніжністю дивилися, коли він говорив про дружину, раптом став жорстким і твердим, як кремінь.

— Яйця Делакруа підсмажаться незалежно від того, буде Ветмор у команді чи ні, — відзначив він. — Правильно?

— Так, але він може накосячити. Взагалі, Геле, він майже напевно накосячить. Перед тридцятьма чи більше свідками… репортерами аж із самої Луїзіани…

— Ви з Брутусом Говеллом потурбуєтеся про те, щоб не накосячив, — сказав Мурз. — А якщо це все-таки станеться, то йому все впишуть у справу, і цей запис лишатиметься там ще довго по тому, як зникнуть його політичні зв’язки. Ти це розумієш?

Я розумів. Це викликало в мене страх і нудоту, але я розумів.

— Він, може, й на Коффі забажає лишитися. Але якщо нам пощастить, то від Делакруа він отримає все, що йому треба. Тільки ти обов’язково постав його в команду страти.

Я планував знову запхати Персі в щитову, а потім відправити в тунель, супроводжувати каталку, яка відвезе Делакруа до труповозки, припаркованої через дорогу від тюрми. Але всі ці плани я без найменшого вагання викинув через плече. І кивнув. Мені вистачало кебети, щоб зрозуміти, в яку авантюру я вплутуюся. Але було байдуже. Я б самого диявола за носа вщипнув, якби це допомогло спекатися Персі Ветмора. Нехай візьме участь у страті, надіне шолом, а потім подивиться крізь ґрати й накаже Ван Хею давати другу; хай подивиться, як французик осідлає блискавку, яку він, Персі Ветмор, випустив із пляшки. Хай зловить свій гиденький кайфик, якщо його так тішить убивство, санкціоноване державою. А тоді хай переводиться у Браяр-Рідж, де в нього буде власний кабінет і вентилятор, щоб його охолоджував. А якщо його дядько за шлюбом вилетить з посади після наступного голосування на виборах і йому доведеться спізнати, що таке праця в жорстокому, загартованому світі під невблаганним палючим сонцем, де не всі поганці сидять, замкнені за ґратами, а часом і тобі самому можуть по пиці з’їздити, що ж, тим краще.

— Гаразд, — сказав я, підводячись. — Я поставлю його на Делакруа. А доти підтримуватиму мир.

— Добре, — Гел і собі встав. — До речі, як твоя проблема?

Він делікатно вказав пальцем на мій пах.

— Та наче вже краще трохи.

— Це добре. — Він провів мене до дверей. — А до речі, що там Коффі? З ним проблеми будуть?

— Не думаю. Поки що він сумирний, наче мертвий півень. Дивний він, очі в нього дивні, але тихий. Але ми будемо тримати руку на його пульсі. Про це не хвилюйся.

— Ти, звісно, в курсі, що він скоїв.

— Так.

Він вивів мене в приймальню, де стара міс Ханна лупила по клавішах свого «Андервуда», як, здавалося, і щодня з кінця останнього льодовикового періоду. Ішов я з легкою душею. Загалом було таке відчуття, що я легко відбувся. І приємно було знати, що зрештою в мене є шанс пережити Персі.

— Відправ Мелінді цілий кошик моєї любові, — сказав я. — Але не купуй собі зайвого ящика хвилювань. Зрештою ще може виявитися, що там нічого такого, просто мігрень.

— Авжеж, — сказав він, і губи під зболеними очима розтяглися в усмішці. Це поєднання було замало не упирячим, чорт забирай.

Що ж до мене, то я подався до себе в блок Е, щоб розпочати новий день. Там чекали папери (прочитати й написати), підлоги (вимити), їжа (подати), графік чергувань на наступний тиждень (скласти) — сотні справ, про які треба було подбати. Але найбільше там було чекання — у в’язниці його завжди багато, так багато, що не переробиш. Чекання на час, коли Едуард Делакруа піде Зеленою милею, чекання, коли з’явиться Вільям Вортон з його вишкіром і татуюванням «Малюк Біллі», але понад усе — чекання, коли ж Персі Ветмор нарешті забереться геть з мого життя.

Миша Делакруа була однією з Божих загадок. До того літа я ще ні разу не бачив у блоці Е жодної миші, і більше не бачив жодної після тієї осені, коли Делакруа покинув наше товариство однієї спекотної грозової ночі в жовтні — покинув таким невимовно страшним робом, що я насилу наважуюся це все пригадувати. Делакруа стверджував, що це він видресирував ту мишу, яка розпочала своє життя серед нас під кличкою Пароплав Віллі. Але насправді, думаю, було якраз навпаки. Дін Стентон теж так вважав, і Брутал. Вони обидва були на чергуванні тієї ночі, коли миша з’явилася вперше. І, як сказав Брутал, «миша вже прийшла напівручна. І вдвічі розумніша за того кейджена, який вважав себе її власником».