— Нє, — відповів Біттербак. — Знав я одного сміливця, той хвалився своєю парою рукавичок, казав, що з мишачої шкіри вони. Але я не вірив!

Він розсміявся, наче все це було якимсь жартом, і відійшов від ґрат. Ми почули, як рипнуло під ним ліжко, коли він знову ліг.

А для миші це пролунало наче сигнал забиратися геть. Вона доїла те, що було в лапах, обнюхала залишки (здебільшого хліб із жовтими плямами просоченої гірчиці), а потім озирнулася на нас, наче хотіла запам’ятати наші обличчя на випадок, якщо знову здибаємося. Потім розвернулася й почухрала назад тим самим шляхом, яким прийшла, тільки цього разу не зупиняючись на огляд камер. Її поспіх нагадав мені Білого Кролика з «Аліси в Країні Див», і я усміхнувся. Біля дверей, що вели в гамівну кімнату, миша не зупинилась, а пірнула одразу під них. У гамівній кімнаті були м’які стіни, спеціально для людей, у яких трохи розм’як мозок. Ми тримали там прибиральне знаряддя, коли кімнату не потрібно було використовувати за призначенням, а ще — кілька книжок (здебільшого то були вестерни Кларенса Мадфорда, але одна, яку видавали на руки тільки в особливих випадках, містила щедро проілюстровану історію, в якій Попай, Блуто й навіть фанат гамбургерів Вімпі по черзі чпокали Олів Ойл). Ще там зберігалися предмети для творчості, разом з олівцями, які Делакруа пізніше застосує для доброї справи. Але він ще не був нашою проблемою; не забувайте, що це відбувалося раніше. А ще в гамівній кімнаті лежала сорочка, яку ніхто не бажав надівати, — біла, зроблена з подвійного прошитого полотна, з ґудзиками, застібками й пряжками вздовж спини. Ми всі знали, як умент закувати проблемне дитя в шори тієї сорочки. Вони нечасто бушували, наші загублені хлоп’ята, та коли вже розійдуться, то можна було не чекати, що ситуація владнається сама собою.

Брутал засунув руку в шухляду столу над отвором для колін і витяг звідти велику книгу в шкіряній палітурці зі словом «ВІДВІДУВАЧІ», витисненим сухозліткою спереду на обкладинці. Зазвичай та книга від початку одного місяця до іншого залишалася в шухляді. Коли до когось із в’язнів приходили відвідувачі (крім адвоката і священика), він ішов у кімнату біля великої їдальні, виділену спеціально для цієї мети. «Аркада», так ми її називали. Не знаю, чому.

— Ти що це, чорт забирай, надумав? — спитав Дін Стентон і подивився понад краєм окулярів на те, як Брутал розгортає книгу й урочисто перекидає сторінки з іменами та прізвищами відвідувачів, що роками приходили до людей, нині вже покійних.

— Виконую наказ дев’ятнадцять, — пояснив Брутал, знайшовши поточну сторінку. Потім узяв олівця й лизнув кінчик — неприємна звичка, від якої його ніяк не могли відучити, — і приготувався писати. У наказі дев’ятнадцять було сказано просто: «Кожен відвідувач блока Е має показати жовту перепустку від адміністрації й зареєструватися в журналі відвідувань».

— Він з глузду зсунувся, — сказав мені Дін.

— Перепустки він нам не показав, але так і бути, заплющу на це очі, — Брутал лизнув кінчик олівця ще раз, на удачу, і записав 21:49 у графу під заголовком «ЧАС ВХОДУ».

— Авжеж, чому ні, для мишей начальство робить поблажки, — сказав я.

— Звісно, робить, — погодився Брутал. — У мишей нема кишень.

Він озирнувся, щоб подивитися на годинник, що висів на стіні за столом, і вписав 22:01 в графу «ЧАС ВИХОДУ». Довший проміжок між цими двома цифрами називався «ІМ’Я ТА ПРІЗВИЩЕ ВІДВІДУВАЧА». Хвильку поміркувавши (мабуть, збирав докупи свої обмежені граматичні можливості, бо ідея в нього з’явилася ще раніше, я в цьому впевнений), Брутус Говелл ретельно написав «ПАРОПЛАВ ВІЛЛІ». Так у ті часи більшість людей називали Міккі Мауса. Це через той перший звуковий мультик, де він підкочував очі, вихляв стегнами й гудів у гудок у рубці пароплава.

— Ось так, — Брутал з виляском згорнув книгу й повернув її в шухляду, — все чудово й різнокольорово.

Я розсміявся, але Дін, який завжди до всього ставився серйозно, навіть коли розумів жарт, насупився й почав несамовито протирати окуляри.

— Якщо хтось побачить, тобі перепаде. — Повагавшись, він додав: — Хтось не той. — Знову повагався, короткозоро оглянувся навколо, немов очікував побачити, як на стінах виростають вуха, і тільки тоді закінчив: — Наприклад, хтось такий, як Персі Поцілуй-Мене-В-Зад-І-Вйо-До-Раю Ветмор.

— Ха, — сказав Брутал. — Того дня, коли Персі Ветмор вмоститься своїми вузькими булками за цим столом, я подам рапорт на звільнення.

— Тобі й не доведеться, — запевнив його Дін. — Тебе звільнять за жартики в книзі відвідувань. Якщо Персі нашепоче що треба кому треба. А він може. Ти ж знаєш.

Брутал сердито зиркнув на нього, але промовчав. Мені подумалося, що тієї ж ночі він витре все, що написав. А якщо не витре, це зроблю я.

Наступного вечора, зводивши спершу Біттербака, а тоді Президента до блока Д у душ для в’язнів після того, як звичайних мешканців тюрми позамикали, Брутал спитав мене, чи не слід нам пошукати Пароплава Віллі в гамівній кімнаті.

— Та, мабуть, варто, — погодився я. Напередодні ввечері ми порядно посміялися через ту мишку, але я розумів, що коли ми з Бруталом знайдемо її там, у гамівній кімнаті (а особливо якщо знайдемо гніздо, яке вона влаштувала собі в повстяних стінах), ми її приплеснемо. Краще вбити розвідника, навіть якщо він такий кумедний, ніж потім жити з паломниками. А ще, мабуть, не варто й казати, що жоден із нас не бридився вбивством якоїсь миші. Вбивати щурів було, зрештою, нашим прямим обов’язком, за який нам платила держава.

Але ми не знайшли Пароплава Віллі (якого згодом перейменують на Містера Джинґлза): ані в повстяному стінному гнізді, ані за різним мотлохом, який ми повитягали заради пошуків у коридор. Мотлоху було чималенько, більше, ніж я думав, бо гамівною кімнатою ми не користувалися вже бозна-скільки. З появою Вільяма Вортона це зміниться, але, звісно, тоді ми ще про це не знали. Щасливчики.

— Куди вона поділася? — зрештою спитав Брутал, стираючи з шиї піт великою синьою банданою. — Ні дірки, ні тріщинки… є оце, але… — Він показав на зливний отвір у підлозі. Під решіткою, крізь яку могла пролізти миша, була густа сталева сітка, куди навіть муха б не просочилася. — Як вона сюди потрапила? Як утекла?

— Не знаю, — відповів я.

— Але ж вона сюди забігла, правда? Тобто ми всі втрьох її бачили.

— Угу, прямо під двері. Трохи мусила протискатися, але пролізла.

— Йой, — сказав Брутал, і від такого гевала це слівце прозвучало дивно. — Добре, що зеки не можуть такими крихітними стати, правда ж?

— Ще б пак. — Я востаннє пробіг поглядом уздовж повстяних стін, шукаючи дірку, тріщину, що завгодно. Але нічого не було. — Все. Ходімо.

Пароплав Віллі знову показався через три вечори, коли за столом чергового сидів Гаррі Тервілліґер. Персі теж був на чергуванні — й погнався за мишею по Милі з тією самою шваброю, яку подумував використати Дін. Гризун легко уникнув Персі, прослизнувши повним переможцем у шпарину між підлогою та дверима гамівної кімнати. Матюкаючись на повен голос, Персі відімкнув ті двері й знову повитягав усю хрінь. Дивитися на це було смішно і страшно водночас, розповідав потім Гаррі. Персі присягався, що зловить кляту мишу й відірве їй заражену довбешку. Але, звісно, не зловив. Спітнілий і скуйовджений, з полами сорочки, що вибилися зі штанів і висіли ззаду, він повернувся до столу чергового за півгодини, відгорнув п’ятірнею волосся з очей і сказав Гаррі (який протягом усього гармидеру незворушно читав книжку), що він приклеїть на двері внизу ізоляційну стрічку; це владнає справу з гризунами, проголосив він.

— Персі, роби, як вважаєш за потрібне, — сказав Гаррі, перегортаючи сторінку ковбойського роману, який читав. Він подумав, що Персі забуде перекрити шпарку під тими дверима, й не помилився.

Наприкінці тієї зими, коли описані події вже були в минулому, Брутал підійшов до мене однієї ночі, коли нас було тільки двоє, блок Е тимчасово стояв порожній, а решту наглядачів на якийсь час розподілили по інших корпусах. Персі вже був у Браяр-Ріджі.