Що ж до того, про що ми з Бруталом домовилися тієї ночі в гамівній кімнаті, то все саме так і вийшло. Наче ми урочисто заприсяглися на тих крихітних скалочках розмальованого дерева. Жоден із нас більше не взяв участі в страті. Джон Коффі був останнім.

Будинок для літніх людей, де я креслю риски над своїми останніми жмутами літер «т» і розставляю крапки над останніми купками «і», зветься «Сосни Джорджії». Від нього приблизно шістдесят миль до Атланти і двісті світлових років до життя, яким його знає більшість людей… скажімо так, людей віком до вісімдесяти. Ви, той, хто це читає, будьте обережні, щоб і вас таке місце не спіткало в майбутньому. Життя тут не жорстоке здебільшого: є кабельне ТБ, годують добре (хоча пожувати ти годен збіса мало), — але по-своєму це така сама вбивча пляшка для комах, якою був блок Е в «Холодній горі».

Тут навіть є один тип, який трохи нагадує мені Персі Ветмора, котрого взяли працювати на Зелену милю, бо він був родичем губернатора штату. Я сумніваюся, що цей, тутешній, з якимсь великим цабе породичався, хоч вигляд він робить саме такий. Бред Долан, так його звуть. Він завжди зачісує своє волосся, як Персі колись, і в задніх кишенях у нього завжди стирчить щось почитати. У Персі то були журнали на зразок «Арґосі» та «Чоловічих пригод»; у Бреда — книжечки в паперових обкладинках, «Чорнушні анекдоти» й «Гидкі анекдоти». Він вічно чіпляється до людей із питаннями, чому француз перейшов дорогу, скільки поляків треба, щоб вкрутити лампочку, чи скільки людей нестиме домовину на похороні в Гарлемі. Як і Персі, Бред — недоумок, який смішними вважає тільки лихі жарти.

Нещодавно мені навіть здалося розумним те, що сказав Бред, хоч я не схильний приписувати це йому; як у прислів’ї мовиться, навіть зупинений годинник двічі на день показує правильний час. «Ти, Полику, щасливчик, що в тебе Альцгеймера нема», — ось що він сказав. Терпіти не можу, коли він зве мене «Поликом». Але він не вгамовується; я вже втомився просити його, щоб перестав. Є також інші вислови (не зовсім прислів’я), які можна застосувати до Бреда Долана. Один із них — «Можна привести коня до водопою, але не можна змусити його напитися». А інший — «Як свиню не вбирай, а в ресторан не поведеш». Тупоголовістю він теж схожий на Персі.

Свою ремарку про Альцгеймера він видав, коли мив підлогу на сонячній терасі, де я саме переглядав уже написані сторінки. Їх багацько, а коли я закінчу, то буде набагато більше.

— Той Альцгеймер, знаєш, що воно таке?

— Ні, — відповів я, — але не сумніваюся, що ви мені розкажете, Бреде.

— То СНІД, тільки для старих, — сказав він і розреготався, «хака-хака-хака-хак!», як після тих своїх ідіотських анекдотів.

Але я не розсміявся, бо сказане зачепило мене за живе. Не те щоб у мене був Альцгеймер; хоча тут, у «Соснах Джорджії», цього видовища вдосталь, дивись досхочу, але я маю звичайні старечі проблеми з пам’яттю. Здається, я більше плутаюся з часом, ніж із подіями. Передивляюся дотепер написане й думаю, що пам’ятаю всі події 32-го року. Але їх порядок у моїй голові часом перемішується. Однак, якщо буду уважний, то, мабуть, зможу все залагодити. Більш-менш.

Джон Коффі прибув у блок Е та на Зелену милю в жовтні того року, засуджений до страти за вбивство дев’ятирічних близнючок Деттерик. Це моя основна віха. Якщо не губити її з очей, я з усім упораюся. Вільям «Дикий Білл» Вортон прийшов після Коффі; Делакруа — до нього. Так само, як і мишеня, те, яке Брутус Говелл (для друзів Брутал) назвав Пароплавом Віллі, а Делакруа потім перейменував на Містера Джинґлза.

Називайте її як хочете, а миша прийшла першою, ще до Дела. Вона показалася ще влітку, коли в нас на Зеленій милі було двоє інших ув’язнених: Вождь, Арлен Біттербак, і През, Артур Фландерс.

Та миша. Та бісова миша. Делакруа любив її, але Персі Ветмор, звісно, ні.

Персі зненавидів її з першого погляду.

Миша повернулася через три дні після того, як Персі вперше погнався за нею по Зеленій милі. Дін Стентон і Білл Додж обговорювали політику… а в ті часи це означало, що обговорювали вони Рузвельта й Гувера — Герберта, не Дж. Едґара. Вони хряцали крекерами «Рітц» із коробки, яку Дін прикупив у старого Ту-Ту десь із годину тому. Персі стояв у дверях кабінету, тренуючись спритно витягати свого обожнюваного кийка, і наслухав. Він витягав палицю з того смішного вручну змайстрованого чохла, який десь роздобув, потім робив нею оберт (чи то пак намагався; найчастіше вона просто гепалася б у нього на підлогу, якби не сирицевий шнурок, яким була прив’язана до зап’ястка). Потім знову ховав у чохол. Я тієї ночі був вихідний, але наступного вечора отримав повний звіт від Діна.

Миша прийшла Зеленою милею точнісінько так само, як і раніше: підстрибом просуваючись уперед, потім зупинялася й зазирала в порожні камери. А за хвильку знову плигала, нітрохи не засмучена, немов наперед знала, що пошуки будуть довгими, і була морально готова.

Президент цього разу не спав, стояв біля дверей камери. Той хлопець був жевжиком ще тим. Навіть у тюремній робі примудрявся мати франтуватий вигляд. Ми за самою його зовнішністю визначили, що він не створений для Старого Іскруна, і вцілили в яблучко. Менш ніж за тиждень після другої гонитви Персі за мишею Презу пом’якшили вирок до пожиттєвого й він влився в загальну популяцію тюрми.

— Слухайте! — вигукнув він. — Та тут миша! Хлопці, та що у вас за шарага тут така?

Він наче підсміювався, та Дін сказав, що в його голосі лунали нотки обурення, ніби звинувачення в убивстві не стерло з його душі приналежності до міжнародної освітньої організації «Ківаніс». Він був регіональним головою установи під назвою «Асоціація ріелторів Середнього Півдня» і вважав себе розумнішим за інших. Думав, що зможе викинути напівмаразматичного батька з вікна третього поверху й отримати виплату в подвійному обсязі за пожиттєвим страховим полісом. Тут він прорахувався, та, мабуть, не сильно.

— Заткайся, мугирило, — гаркнув Персі, але скоріше на автоматі. Він не зводив очей із миші. Перед тим уже сховав було кийка й витяг журнал, але тепер кинув журнал на стіл чергового і знову вийняв палицю. І недбало почав постукувати нею по кісточках пальців лівої руки.

— Охрініти, — зачудовано промовив Білл Додж. — Я ще тут мишей не бачив.

— Ой, та вона симпатюлька, — озвався Дін. — І зовсім не боїться.

— А ти як знаєш?

— Та приходила вже недавно. Он Персі бачив. Брутал її назвав Пароплавом Віллі.

Персі на це тільки посміхнувся глузливо, але нічого не сказав. Лише почав швидше постукувати кийком по тильному боці долоні.

— Ану дивіться, — сказав Дін. — Вона вже підходила аж сюди, до столу. Хочу побачити, чи ще раз підійде.

Миша наблизилася, обходячи десятою дорогою Преза, наче їй не подобався запах нашого батьковбивці. Вона зазирнула у дві порожні камери, навіть збігла нагору одним із голих ліжок без матраців, обнюхала, а потім повернулася на Зелену милю. А Персі все стояв і стояв, постукував і постукував, не балакав, на диво, хотів, щоб миша пошкодувала про своє повернення. Хотів її провчити.

— Добре, що вам, хлопці, не треба садовити її на Іскруна, — мимоволі зацікавившись, прокоментував Білл. — Бо це ж здохнути можна, поки на ній усе позастібуєш і шолома вдінеш.

Персі все ще мовчав, але дуже повільно взяв і затиснув кийка пальцями — так хтось міг би тримати добру сигару.

Миша спинилася на тому ж місці, що й раніше, не більш як за три фути від столу чергового, і подивилася на Діна поглядом звинувачуваного перед судом присяжних. Мигцем глянувши на Білла, вона знову звернула всю увагу на Діна. Персі миша наче й не помітила.

— Хоробрий маленький задрипанець, не відняти, — сказав Білл і трохи підвищив голос: — Гей! Гей! Пароплаве Віллі!