Ці основоположні задуми я випробовував (завжди нерішуче) за останні двадцять-тридцять років по-різному. Я написав одну вдалу повість, де дія відбувається у в’язниці («Рита Гейворт і втеча з Шоушенку»), а потім уже наче й вирішив, що годі з мене, коли раптом виплив цей новий підхід до задуму. Мені він багато в чому подобався, але найбільше — за голос принципово порядного оповідача: скромний, чесний, можливо, трохи наївний, типово кінгівський оповідач, до нутра кісток. Отож я взявся до роботи, але боязко, раз у раз спиняючись. Більшу частину другого розділу було написано, коли над стадіоном Фенвей-Парк[6] задощило!

Коли подзвонив Ральф, я вже мав нотатник, заповнений сторінками «Зеленої милі», і усвідомлював, що пишу роман, тоді як мушу витрачати час на те, щоб розчистити стіл для вже написаної книги («Безнадія» — скоро ти її побачиш, Постійний читачу). На тому роздоріжжі, до якого я підійшов із «Милею», звичайно є лише дві можливості вибору: відкласти книжку (і, ймовірно, більше ніколи за неї не братися) або покинути все й рвонути до фіналу.

Ральф запропонував можливу третю альтернативу: історію, яку слід писати так, як і читати, — випусками. Елемент канатоходіння в ній мені теж сподобався: не впораєшся із завданням, не дійдеш до кінця, і враз мільйони читачів завиють на місяць, жадаючи твоєї крові. Ніхто не знає цього краще за мене, хіба що моя секретарка, Джуліанн Юґлі; щотижня ми отримуємо десятки сердитих листів із вимогами наступної книжки з циклу «Темна вежа» (терпіння, послідовники Роланда, ще рік чи два, і ваше чекання скінчиться, обіцяю). В одному з таких листів лежав полароїдний знімок: плюшевий ведмедик, закутий у ланцюги, а біля нього — анонімка, вирізана з газетних заголовків і обкладинок журналів. «НЕГАЙНО ВИДАЙТЕ НАСТУПНУ КНИГУ ТЕМНОЇ ВЕЖІ, АБО ЦЕЙ ВЕДМІДЬ ПОМРЕ». Я повісив її на стіну в кабінеті, щоб нагадувала про мою відповідальність, а також про те, як це прекрасно, коли людям справді не байдуже (трохи) до витворів чиєїсь уяви.

У будь-якому разі я вирішив публікувати «Зелену милю» низкою книжечок у м’якій обкладинці, на манір дев’ятнадцятого століття, і сподіваюся, ти прочитаєш її та розкажеш мені, (а) чи сподобалась тобі ця історія, (б) чи сподобалась тобі нечасто вживана, проте досить-таки кумедна система доставки. Завдяки їй, безперечно, писання просувалося швидше, хоча на цю мить (дощового вечора в жовтні 1995 року) історія ще далека від завершення, навіть у вигляді чернетки, і розв’язка ще під сумнівом. Але не знати, чим усе закінчиться, — це ж складова всіх веселощів. На цьому етапі я їду крізь густий туман, втиснувши педаль газу в підлогу.

Але насамперед хочу сказати от що: якщо тобі бодай наполовину буде так цікаво читати цю книжку, як мені писати, то вважай, ми обоє у виграші. Насолоджуйся… а ще — чом би не почитати вголос, разом із другом? Хай там як, а це допоможе скоротати час до того, як на газетній розкладці чи в місцевій книгарні з’явиться наступний випуск.

А тимчасом шануйтеся й будьте добрими одне до одного.

Стівен Кінг

Це сталося 1932 року, коли тюрма штату ще була в «Холодній горі». Електричний стілець там, звісно, був теж.

В’язні жартували над стільцем — так люди завжди глузують із тих страшних речей, від яких не вийде відкараскатись. Вони називали його Старим Іскруном і Великим Шарахом. Сипали дотепами про рахунки за електрику і про те, як начальник тюрми Мурз готуватиме собі тієї осені вечерю на День подяки, бо його жінка, Мелінда, надто хвора, щоб стояти коло плити.

Але для тих, кому насправді світило на той стілець сідати, весь гумор із ситуації вивітрювався вмить. За час своєї служби в «Холодній горі» я головував на сімдесяти восьми стратах (цієї цифри я не сплутаю ніколи, пам’ятатиму й на смертному ложі) й думаю, що до більшості тих людей правда остаточно доходила тільки тоді, коли їхні щиколотки приковували ременями до міцних ножищ «Старого Іскруна». Тієї миті на них сходило усвідомлення (видно було, як воно холодним жахом підіймається в їхніх очах), що їхні ноги скінчили свою кар’єру. У них ще текла кров, м’язи досі були міцними, та все одно їм настав кінець; вони більше ніколи не протупцяють ще одну милю сільською місцевістю й не затанцюють із дівчиною на гоцанках у клуні. До клієнтів Старого Іскруна усвідомлення неминучості їхньої смерті приходило через щиколотки й підіймалося вище. Була ще чорна шовкова торбинка, яку надівали їм на голови після того, як вони договорювали свої белькотливі та здебільшого беззв’язні останні слова. Вважалося, що це задля них, але я завжди думав, що насправді це для нас: щоб ми не бачили того жаского припливу переляку в їхніх очах, коли вони усвідомлювали, що помруть із зігнутими коліньми.

У «Холодній горі» не було камери смертників. Був лише блок Е, окремий від інших чотирьох корпусів і приблизно на три чверті від них менший; цегляний, а не дерев’яний, під жахливим голим металевим дахом, що оком маячного хворого несамовито виблискував під літнім сонцем. Шість камер усередині, по три на кожному боці широкого центрального проходу, кожна майже вдвічі більша за камери в інших чотирьох корпусах. Усі — одиночні. Розкішне житло як на в’язницю (особливо в тридцяті роки), але його мешканці з радістю помінялися б на камеру в будь-якому з інших чотирьох блоків. Повірте, вони б помінялися.

За всі роки моєї служби головним наглядачем цього блоку жодного разу не траплялося так, щоб усі шість камер були зайняті одночасно, — дяка Богові за маленькі дива. Щонайбільше разом сходилося четверо, білих і чорних (у «Холодній горі» між ходячими мерцями сегрегації не чинили), і то був шматочок пекла. Одна була жінка, Беверлі Маккол. Чорна, як виновий туз, і прекрасна, як гріх, на який вам не стало духу наважитись. Вона шість років мирилася з тим, що чоловік її духопелить, але жодного зайвого дня не побажала терпіти, коли він плигнув у гречку. Того ж вечора, коли дізналася, що він зраджує, вона стала в очікуванні безталанного Лестера Маккола, відомого своїм друзякам (а ще, напевно, коханці, зв’язок із якою був украй коротким) під прізвиськом Різун, на горішньому майданчику сходів, що вели до помешкання над його цирульнею. Вона дочекалася, коли він наполовину скине пальто, а тоді випустила його зрадливі кишки на двоколірні туфлі. Зробила це однією з Різунових власних бритв. За дві ночі до того, як її мали всадовити на Старого Іскруна, вона покликала мене у свою камеру й сказала, що до неї уві сні приходив африканський дух-батько. Він наказав їй зректися рабського імені й померти під прізвищем вільної — Матуомі. Таке було її прохання: щоб смертний вирок їй зачитали на прізвище Беверлі Матуомі. (А імені дух-батько їй чи то не назвав, чи то вона його не розчула.) Я сказав: «Так, згода, гаразд». Якщо за роки служби головним вертухаєм я чогось і навчився, то це без крайньої потреби ніколи не відмовляти страченцям. Хоча у випадку Беверлі Матуомі це погоди не робило. Наступного дня близько третьої по обіді зателефонував губернатор і повідомив про пом’якшення її вироку — Беверлі перевели в пенітенціарний заклад для жінок «Трав’яниста долина». Сама пенітенція, і нуль потенції, жартували ми в ті часи. І, скажу я вам, я був дуже радий, що кругленька дупця Бев поверне ліворуч, а не праворуч, коли опиниться поряд зі столом чергового.

За тридцять п’ять років чи десь так (не менше тридцяти п’яти минуло, напевно) я побачив це ім’я на сторінці некрологів у газеті, під фотографією чорношкірої жінки з худорлявим обличчям, обрамленим хмарою сивого волосся, в окулярах зі стразами в кутиках. То була Беверлі. Останні десять років вона прожила на волі, повідомляв некролог, і практично власними силами рятувала бібліотеку маленького містечка Рейнз-Фоллз. Також вона вчителювала в недільній школі, і в тій тихій глушині її дуже любили. «БІБЛІОТЕКАРКА ПОМЕРЛА ВІД СЕРЦЕВОГО НАПАДУ» — таким був заголовок. А під ним дрібнішим шрифтом, ледве не запізнілою думкою: «Більше двадцяти років відсиділа у в’язниці». Лише очі, широко розплющені, несамовиті за скельцями окулярів зі стразами в кутиках, були ті самі. Очі жінки, яка навіть у сімдесят із гаком років без вагань би витягла бритву із синього слоїка з дезінфекційним розчином, якби потреба видалася нагальною. Убивцю ви впізнаєте, навіть коли вона доживає віку старенькою бібліотекаркою в сонному малому містечку. Принаймні, якщо стільки ж часу проведете, наглядаючи за вбивцями, як я. Лише одного разу я засумнівався в слушності своєї роботи. Мабуть, тому я зараз і пишу ці рядки.