— А щоб ти скис, опудало здоровецьке, як вони робити з ним? — верещав Делакруа. Я чув і попискування Містера Джинґлза, наче він теж хотів знати.

Прибіг Персі. Мокра сорочка прилипла до його тіла внаслідок борюкання з краном, обличчя аж світилося від збудження. За ним прийшов Дін, з намистом брунатних синців довкола шиї і значно менш схвильований.

— Підйом, Дикий Білле, — сказав я і смикнув Вортона, ставлячи його на ноги. — Ніжками туп-туп.

— Не називай мене так! — пронизливо завищав Вортон, і ми вперше побачили справжні почуття, а не камуфляжні плями розумної звірини. — Дикий Білл Гікок[39] не був рейнджером! Ніколи не йшов на ведмедя з мисливським ножем! Село копівське, його якась п’янига в спину мочканула, бо сидів сракою до дверей!

— Твою ж наліво, урок історії! — вигукнув Брутал і штурхонув Вортона, виганяючи з камери. — Оце ж ніколи не знаєш, що тебе тут-во жде, доки на зміну не прийдеш, знаєш тіки, що буде гарно. Але ж стільки гарних людей кругом, то воно якось і логічно наче. А знаєш що? Вже зовсім скоро ти сам станеш історією, Дикий Білле. А поки що охолонь трохи. У нас є для тебе спеціальна кімнатка. Охолоджувальна.

Вортон видав розлючений нерозбірливий викрик і кинувся на Брутала, навіть попри те, що був надійно закутий у сорочку, з руками, зав’язаними за спиною. Персі потягнувся до свого кийка — фірмове рішення Ветмора на всі випадки життя, — але Дін поклав руку йому на зап’ястя. Персі зиркнув на нього здивовано, мало не обурено, неначе хотів сказати, що після всього заподіяного вже хто-хто, а Дін не мав би йому перешкоджати.

Брутал штовхнув Вортона вперед. Я зловив його і штурхонув до Гаррі, а вже той надав йому прискорення по Зеленій милі, повз зловтішного Делакруа й відчуженого Коффі. Вортон швидко перебирав ногами, біжучи, щоб не впасти долілиць, і всю дорогу плювався прокльонами, як електрод зварювальника — іскрами. Ми закинули його в останню камеру праворуч, поки Дін, Гаррі та Персі (який уперше за весь час не скаржився на те, що його несправедливо експлуатують) витягали весь непотріб із гамівної. Доки вони були зайняті, я перекинувся кількома словами з Вортоном.

— Вважаєш себе крутим, — сказав я, — і, може, так воно і є, синку, але тут твоя крутизна як до сраки карі очі. Часи, коли ти залякував людей, у минулому. Будеш із нами по-доброму, ми будемо по-доброму з тобою. А будеш робити нам проблеми, все одно врешті сконаєш, тільки перед тим ми тебе обстругаємо, як олівець.

— Вам буде в кайф глядіти, як я конаю, — хрипко проговорив Вортон. Він силкувався скинути з себе гамівну сорочку, хоч не міг не знати, що користі з його борюкань не буде жодної, і обличчя в нього було червоне, як помідор. — Але, пока не здохну, я зроблю ваше життя нестерпним.

І він, як сердитий бабуїн, вишкірив до мене зуби.

— Якщо це все, чого ти хочеш, зробити наше життя нестерпним, то можеш уже видихати, бо ти свого добився, — сказав Брутал. — Але нам буде абсолютно наплювати, Вортоне, якщо весь час до кінця свого терміну на Милі ти просидиш у кімнаті з м’якими стінами. І цю шизосорочку з тебе ніхто не зніматиме, поки від браку циркуляції крові руки не загангренять і не відваляться. — Він зробив паузу. — Ти знаєш, сюди взагалі мало хто заходить. А якщо ти думаєш, що комусь не насрати на все, що з тобою тут відбувається, так чи інакше, то краще подумай ще раз. Для всього світу ти вже мертвий злочинець.

Вортон уважно дивився на Брутала, і барва потроху полишала його щоки.

— Зніміть з мене це, — прохально сказав він. Занадто психічно здоровим і розумним тоном, щоб йому можна було повірити. — Я буду послушним. Мамою клянуся.

У дверях камери виник Гаррі. Кінець коридору скидався тепер на гаражний розпродаж, але щойно ми розпочинали, то швидко наводили лад. Уже ж не вперше; процедуру ми знали.

— Готово, — повідомив Гаррі.

Брутал ухопив за виступ під полотном на місці правого ліктя Вортона й ривком поставив його на ноги.

— Уперед, Дикий Біллі. І думай про хороше. У тебе буде як мінімум двадцять чотири години, щоб зарубати собі на носі — ніколи не сиди спиною до дверей і завжди скидай тузи та вісімки.

— Зніміть з мене це, — повторив Вортон. Його очиці перебігали з Брутала на Гаррі й на мене, і червінню знову наливалися щоки. — Я буду послушним… кажу вам, я усвоїв урок. Я… я… уммммаааах!..

Зненацька він повалився на підлогу, половина тіла опинилася в камері, а інша половина — на пошарпаному лінолеумі Зеленої милі. Його ноги смикалися, тіло вигиналося.

— Господи, у нього епілепсія, — прошепотів Персі.

— Ага, а моя сестра — вавилонська шльондра, — скептично відказав Брутал. — По суботах вихиляє стегнами перед Мойсеєм у довгій білій вуалі.

Нахилившись, він узяв Вортона під одну пахву, а я — під іншу. Дикий Білл тріпотів між нами двома, як упіймана на гачок риба. Нести його тіло, слухаючи, як він постогнує в одну дірку й пердить в іншу, було одним з найнеприємніших досвідів мого життя.

Я підвів погляд і на мить зустрівся очима з Джоном Коффі. Вони в нього були налиті кров’ю, темні щоки блищали від вологи. Він знову плакав. Я згадав Гаммерсміта, його кусючий жест рукою, і здригнувся. А потім знову звернув усю свою увагу на Вортона.

У повстяну кімнату ми його закинули, як мішок з картоплею, і дивились, як він звивається в гамівній сорочці біля зливного отвору, який ми колись перевіряли, шукаючи мишу, що почала своє життя в блоці Е під іменем Пароплав Віллі.

— Мені наплювати, якщо він язика проковтне чи ще щось і здохне, — хрипким, шорстким голосом промовив Дін, — але, хлопці, подумайте про бюрократичну тяганину з паперами! Вона буде нескінченною.

— Папери — це ще що, подумайте про дисциплінарне слухання, — похмуро ввернув Гаррі. — Нас попруть із цієї клятої роботи. Поїдемо горошок у Міссісіпі збирати. Ви ж знаєте, що таке Міссісіпі. Це по-індіанському означає «гузно».

— Та не здохне він, і язика не проковтне, — запевнив нас Брутал. — Коли відчинимо ці двері завтра, він буде в повному ажурі. Даю вам слово.

Так воно й вийшло. Людина, яку ми наступного вечора о дев’ятій відвели назад у камеру, була тихою, блідою і вочевидь упокореною. Він ішов із похиленою головою, не спробував ні на кого напасти, коли з нього зняли гамівну сорочку, і лише подивився на мене апатично, коли я повідомив, що наступного разу все буде абсолютно так само, і хай краще спитає сам у себе, скільки часу він хоче провести, дзюрячи собі в штани й обідаючи дитячим пюре з ложечки.

— Начальнику, я буду слухняним, я вивчив урок, — тихесеньким смиренним голоском прошепотів він у відповідь, коли ми завели його в камеру. Брутал глянув на мене й підморгнув.

Надвечір наступного дня Вільям Вортон, який був самим Малюком Біллі, а не тим селом Диким Біллом Гікоком, купив собі в Старого Ту-Ту «Місячний пиріг». Вортону суворо заборонили брати участь у такій торгівлі, але, здається, я вже казав, що денна зміна складалася з «літунів», тому оборудку було провернуто. Сам Ту прекрасно знав, що не можна, але для нього візок завжди був можливістю підзаробити грошенят, а грошенята не пахнуть, і таке інше.

Увечері, коли Брутал робив обхід, Вортон стояв біля дверей камери. Він дочекався, коли Брутал на нього гляне, а тоді натиснув долонями на випнуті, як у хом’яка, щоки й вистрелив товстим і на диво довжелезним струменем шоколадного місива Бруталу в обличчя. Він засунув був собі в пащеку цілий «Місячний пиріг», тримав його там, поки не розтане, а потім скористався ним, як жувальним тютюном.

Із шоколадною «борідкою» Вортон повалився на ліжко, дриґав ногами, заходився верескучим сміхом і тицяв пальцем у Брутала, обличчю якого дісталося значно більше, ніж борідка.

— Маленький чорний Самбо[40]. Таксер, таксер, як ся майети? — Вортон тримався за живіт і реготав. — Ех, жалько, шо не какашки! От жалько! Було б у мене трохи каках…