— Те, що тут відбувається, тут і залишається, — тихо промовив Дін. — За це можеш не хвилюватися.

Персі озирнувся через плече на камеру Делакруа. Брутал ще тільки замикав двері, а зсередини (ми всі це чули дуже виразно) линуло гигикання француза. Персі почорнів на виду, як грозова хмара. Я думав, чи не сказати йому, що в житті ти жнеш те, що посіяв, та потім вирішив, що для проповідей час невдалий.

— А з ним… — почав він, але так і не закінчив. Просто пішов, похиливши голову, на склад, пошукати суху пару штанів.

— Такий він красотунчик, — замріяним голосом промовив Вортон. Гаррі наказав йому завалити нахрін хавальник, поки не загримів у гамівну кімнату просто з, трясця йому, принципу. Вортон склав руки на грудях, заплющив очі й начебто поринув у сон.

Ніч перед стратою Делакруа видалася ще спекотнішою й задушливішою, ніж доти. Коли я відмічав свій прихід на роботу о шостій, термометр за вікном приміщення для чергових в адміністрації показував вісімдесят один градус[47]. Ви тільки уявіть — вісімдесят один градус у кінці жовтня. А десь на заході погримувало, як у липні. Того дня в місті я зустрів чоловіка зі своєї церкви, і він на повному серйозі спитав, чи не вважаю я таку дивну не по сезону погоду ознакою Кінця часів. Я впевнено відповів, що не вважаю, але в голові промайнула думка про те, що для Едуарда Делакруа Кінець часів, безперечно, настав. Тут уже без жодних сумнівів.

У дверях, що вели на прогулянкове подвір’я, стояв Білл Додж, пив каву й пихкав цигаркою. Уздрівши мене, він привітався:

— О, подивіться, хто тут у нас. Пол Еджкомб, великий, як життя, і вдвічі за нього потворніший.

— Як минув день, Біллі?

— Усе в ажурі.

— А Делакруа?

— Нормально. Він наче й розуміє, що все станеться завтра, а наче й не розуміє. Як і всі вони, коли підходить для них пора, ти ж знаєш.

Я кивнув.

— А Вортон що?

Білл розсміявся.

— Та комедіант. Порівняно з ним Джек Бенні[48] — пісний квакер. Він сказав Рольфу Веттермарку, що їв полуничне варення з дірки його дружини.

— А що Рольф?

— Відповів, що він неодружений. Що Вортон, певно, свою маму на увазі мав.

Я гучно розреготався. Чорнуха, але смішна. До того ж приємно було мати змогу сміятися без відчуття, що низько в животі хтось чиркає сірниками. Білл посміявся разом зі мною й вихлюпнув рештки кави на подвір’я, порожнє, якщо не брати до уваги кількох шурхотливих активістів, які в цій тюрмі вже років із тисячу ногами шаркали.

Десь віддалік пробурчав грім, і на потемнілому небі над нашими головами спалахнула розмита блискавка. Білл стривожено подивився вгору, і його сміх згас.

— От що я тобі скажу, — промовив він. — Не подобається мені ця погода. Таке відчуття, ніби щось має статися. Щось погане.

І щодо цього він не помилився. Погане сталося десь за чверть десята того вечора. Коли Персі вбив Містера Джинґлза.

Спочатку здавалося, що, попри спеку, нічка буде навіть непоганою. Джон Коффі, як завше, сидів тихо, Дикий Білл прикидався М’яким Біллом, а Делакруа перебував у непоганому гуморі як на людину, що трохи більш як за двадцять чотири години мала призначену здибанку зі Старим Іскруном.

Він справді розумів, принаймні на якомусь найпримітивнішому рівні, що на нього чекає; на останній обід він замовив чилі й через мене передав спеціальні вказівки для кухні. «Сказати їм не жаліти пекучий совс[49], — проінструктував він. — Такий, жчо хапати за горло і казати «здоров». Зелений совс, не якийся там лагідний. Від той зелений живіт крутити як хрін зна жчо, я з унітаза не злазити назтупний день. Але цей раз такої проблеми не бути, n’est-ce pas?[50]»

Більшість із них переймаються своїми безсмертними душами з якимось маразматичним шаленством. Однак Делакруа ледь не відмахнувся від мого запитання про те, якої духовної втіхи він хоче в останні години життя. Якщо «той дядько» Шустер згодився для Великого Вождя Біттербака, думав Дел, то і для нього Шустер згодиться. Ні, його найбільше цікавило (як ви вже, певно, здогадалися), що буде з Містером Джинґлзом після того, як він, Делакруа, вирушить на той світ. Я звик проводити довгі години зі страченцями в ніч перед їхнім останнім маршем. Але то була перша ніч, коли я провів ті довгі години, роздумуючи над долею миші.

Делакруа зважував сценарій за сценарієм, терпляче прокручував різні можливості у своєму туманному розумі. І весь час, поки висловлював думки вголос, бажаючи забезпечити своєму ручному мишеняті щонайкраще майбутнє (так, неначе воно було дитиною, яку треба вивчити в університеті), він кидав розфарбовану котушку до стіни. Щоразу Містер Джинґлз підстрибом летів за нею, ловив і котив до Делових ніг. За якийсь час це почало діяти мені на нерви — спочатку клацання котушки об кам’яну стіну, потім дрібненьке цокотіння лапок Містера Джинґлза. Бо за якісь півтори години цей трюк, попри всю свою мімімішність, приїдався. Але здавалося, що Містер Джинґлз від нього не втомлюється ніколи. Час від часу він робив паузу, щоб освіжитися ковтком води з кавового блюдця, яке Делакруа тримав спеціально для цієї потреби, чи похряцати рожевим уламком м’ятного льодяника, а потім з новими силами кидався в бій. Кілька разів на язиці в мене крутилося сказати Делакруа, щоб перепочив, і щоразу я нагадував собі, що в нього є тільки ця ніч і завтрашній день для гри в котушку з Містером Джинґлзом. І все. Однак ближче до кінця нашої розмови ставало дедалі важче втримати цю думку. Ви ж знаєте, як це — коли повторюваний шум доводить до сказу й невдовзі твої нерви спалахують вогнем. Я вже збирався висловитися, коли щось змусило мене озирнутися через плече на двері. Біля ґрат своєї камери на протилежному боці коридору стояв Джон Коффі. Він похитав головою: вправо, вліво, назад у центр. Так, наче прочитав мої думки й радив не поспішати.

Я пообіцяв подбати, щоб Містера Джинґлза відвезли до тітки Делакруа, старої діви, яка надіслала йому той мішок із цукерками. Розмальована котушка може поїхати разом із ним, і навіть його «хатка» — ми зберемо пожертви і змусимо Старого Ту відмовитися від претензій на коробку з-під «Корони». Ні, відказав Делакруа після деяких роздумів (за цей час він устиг щонайменше п’ять разів жбурнути котушку об стіну, а Містер Джинґлз або штовхав її носом назад, або котив лапками), цього не досить. Тітка Ерміон занадто стара, жвавість Містера Джинґлза буде для неї неприйнятною. І що, коли Містер Джинґлз переживе її? Що тоді з ним буде? Ні, ні, тітка Ерміон не годиться.

«Що ж, а припустімо, його візьме один з нас?» — спитав я. Хтось із наглядачів. Ми можемо тримати його тут, у блоці Е. Ні, відповів Делакруа. Він був дуже вдячний мені за турботу, certainement[51], але Містер Джинґлз — така миша, що прагне свободи. А він, Едуард Делакруа, знав про це тому, що Містер Джинґлз (ви правильно вгадали) нашепотів цю інформацію йому на вухо.

— Гаразд, — сказав я, — один з нас забере його додому, Деле. Може, Дін. У нього синочок, йому сподобається ручна мишка.

Від жаху, який пройняв Делакруа на саму цю думку, француз аж побілів. Такий гризун-геній, як Містер Джинґлз, опиниться в руках у малої дитини? Як, на le bon Dieu[52], можна очікувати, що мала дитина буде його належним чином тренувати, не кажучи вже про те, щоб навчати новим трюкам? А якщо той хлопець награється й забуватиме годувати його два-три дні поспіль? І Делакруа, який підсмажив живцем шістьох людей, замітаючи сліди свого першого злочину, здригнувся з делікатною огидою запеклого антивівісекціоніста.

Гаразд, сказав я, заберу його собі (обіцяти їм усе, пам’ятаєте? В останні дві доби обіцяти їм будь-що). Як Делу така ідея?