— Начальнику, я візьму його, — прогуркотів голос позаду мене. Голос Джона Коффі. Моторошно було почути його саме тоді, неначе він прочитав мої думки. — Ненадовго. Якщо Дел не проти.

Але Дел із помітною полегкістю кивнув.

— Так, Джоне, забрати його, доки весь цей дурниця не скінчитись — bien! А опісля… — Його погляд перекинувся на мене й Брутала. — Ви відвозити його у Флорида. В той Мишовілль.

— Так, скоріше за все, ми з Полом удвох повеземо, — сказав Брутал, стривожено поглядаючи на те, як Містер Джинґлз перестрибує з мого плеча на велетенську простягнену долоню Коффі. Зробив це мишак без найменших протестів чи спроб утекти; просто з готовністю подріботів угору рукою Джона Коффі, так само, як перейшов до мене на плече. — Візьмемо відгул, правда, Поле?

Я кивнув. Дел кивнув теж, його очі просяяли, а на губах заграла ледь помітна усмішка.

— Люди платити десять центів з душі, аби дивитися на нього. Два центи для дітлахи. Адже це правда, начальнику Говелл?

— Щира правда, Деле.

— Ви добрий людина, начальнику Говелл. І ви теж, начальнику Еджкомб. Ви кричати на мене час від час, oui, але тільки коли треба. Ви всі добрі люди, крім той Персі. Я жалкувати, що не стрітися з вами десь-інде. Mauvais temps, mauvaise chance[57].

— Деле, я маю тобі дещо сказати, — звернувся я до нього. — Це просто слова, але я маю їх вимовити перед тим, як ми підемо. Нічого особливого, але це мій обов’язок. Згода?

— Oui, monsieur, — погодився він і востаннє глянув на Містера Джинґлза, що примостився на широчезному плечі Джона Коффі. — Au revoir, mon ami[58], — сказав він і розплакався сильніше. — Je t’aime, mon petit[59].

І він послав миші повітряний цілунок. Це мало бути кумедно, той поцілунок у повітрі, чи, може, просто абсурдно, але не було. На мить ми з Діном зустрілися поглядами, та потім я не витримав і подивився вбік. А Дін дивився вглиб коридору й дивно всміхався. Мені здається, він був на межі сліз. Що ж до мене, то я сказав те, що мав сказати, починаючи зі слів «як представник суду», а коли закінчив, то Делакруа востаннє вийшов зі своєї камери.

— Друже, зачекай секунду, — і Брутал перевірив маківку Делакруа, до якої мав прилягати шолом. Потім кивнув мені й поплескав Дела по плечу. — Чітко, як в аптеці. Можемо йти.

Так Едуард Делакруа востаннє вирушив у дорогу Зеленою милею. Його щоками струменіли цівки поту, змішаного зі слізьми, а в небі над головою гуркотів грім. Брутал ішов ліворуч від засудженого до страти, я — праворуч, замикав ходу Дін.

Шустер сидів у моєму кабінеті. В кутках несли варту наглядачі Рінґґолд і Беттл. Шустер підвів погляд на Дела, усміхнувся і звернувся до нього французькою. Для мого вуха вона прозвучала неприродно, але сотворила диво. Дел усміхнувся у відповідь, а тоді підійшов до Шустера й обійняв. Рінґґолд і Беттл напружились, але я підняв до них руку й похитав головою.

Шустер слухав потік здавлених від сліз французьких слів Дела, кивав так, наче все чудово розуміє, і погладжував його по спині. Але, глянувши на мене через плече коротуна, він зізнався:

— Я і чверті того, що він каже, не розумію.

— Я думаю, це не має значення, — прогуркотів Брутал.

— Теж так думаю, синку, — усміхнувся у відповідь Шустер. З усіх священиків він був найкращий. Я допіру зрозумів, що не знаю, якою виявилась його подальша доля. Сподіваюся, він зберіг свою віру, хай там що спіткало його на шляху.

Він власним прикладом показав Делакруа, що треба стати на коліна, і склав долоні. Делакруа зробив так само.

— Not’ Père, qui êtes aux cieux, — розпочав Шустер, і Делакруа підхопив. Співочою кейдженською французькою вони проказали «Отче наш» аж до слів «mais déliverez-nous du mal, ainsi soit-il»[60]. На той час Делові сльози майже висохли й вигляд у нього був спокійний. Далі були ще вірші з Біблії (англійською), і серед них — незмінно популярний про тихі води. А коли закінчили, Шустер почав підводитися, але Дел узяв його за рукав сорочки й щось промовив французькою. Насупившись, Шустер уважно слухав. Потім відповів. Дел сказав ще щось і подивився на нього з надією.

Обернувшись до мене, Шустер пояснив:

— Містере Еджкомб, він хоче проказати ще одну молитву. Але віра не дозволяє мені розділити її з ним. Ви дозволите?

Я глянув на годинник, що висів на стіні, й побачив, що до півночі лишається сімнадцять хвилин.

— Так, — кивнув у відповідь, — але треба швидше. Ви ж знаєте, у нас графік.

— Так. Знаю. — Він повернувся до Делакруа й кивком показав йому згоду.

Дел заплющив очі, неначе для молитви, але кілька секунд мовчав. Зморшка прорізала його лоб, і я відчував, що він шукає щось на задвірках пам’яті. Так людина порпається в себе на маленькому горищі, шукаючи там річ, якою не користувалася (чи якої не потребувала) вже довгий-довгий час. Я знову зиркнув на годинник і хотів був уже щось сказати — та й сказав би, якби Брутал не смикнув мене за рукав і не похитав головою.

І зрештою Дел почав: тихо, але швидко заговорив тією кейдженською, такою округлою, м’якою і дотикальною, як груди молодої жінки:

— Marie! Je vous salue, Marie, oui, pleine de grâce; le Seigneur est avec vous; vous êtes bénie entre toutes les femmes, et mon cher Jésus, le fruit de vos entrailles, est béni. — Він знову плакав, але навряд чи сам це розумів. — Sainte Marie, O ma mère, Mère de Dieu, priez pour moi, priez pour nous, pauv’ pécheurs, maint’ant et à l’heure… l’heure de notre mort. L’heure de mon mort. — Глибоко, з тремтінням, він вдихнув повітря. — Ainsi soit-il[61].

Коли Дел зводився на ноги, крізь єдине вікно кабінету сяйнула блискавка й залила все навколо коротким синьо-білим світлом. Усі здригнулися й зіщулилися, крім самого Дела; він досі здавався поглинутим старою молитвою. Простягнув руку, не дивлячись, куди тягнеться. Брутал узяв її й коротко потиснув. Делакруа глянув на нього і злегка всміхнувся.

— Nous voyons… — почав він і затнувся. Зробивши над собою свідоме зусилля, він знову перейшов на англійську. — Можемо йти, начальнику Говелл, начальнику Еджкомб. Я в мирі з Богом.

— Це добре, — сказав я, а сам подумав про те, чи в мирі з Богом почуватиметься Дел за двадцять хвилин, коли стоятиме вже по той бік електрики. Я сподівався, що його останню молитву було почуто й Діва Марія молиться за нього всім серцем і душею. Тому що Едуард Делакруа, ґвалтівник і вбивця, тієї миті потребував усіх молитов, до яких тільки міг дотягтися. Надворі знову шарахнув грім. — Ходімо, Деле. Вже недалеко.

— Добре, начальнику, взе добре. Бо я більше не боятися.

Так він сказав, але в його очах я побачив, що ні «Отче наш», ні «Богородице Діво» не порятували його від страху — він брехав. На той час, коли вони опиняються в кінці зеленого лінолеуму й пірнають крізь маленькі дверцята, майже всі тремтять від страху.

— Деле, внизу спинися, — сказав я тихим голосом, коли він заходив. Але цієї поради я міг йому й не давати. Біля підніжжя сходів він спинився, ще б пак, став мов укопаний, і причиною було те, що на платформі француз побачив Персі Ветмора — з відерцем і губкою біля ноги й телефоном, що з’єднував із губернатором і висів у полі видимості за правим стегном Персі.

— Non, — тихим голосом нажахано мовив Дел. — Non, non, тільки не він!

— Іди, — сказав Брутал. — Дивися тільки на мене й на Пола. Просто забудь, що він тут є.

— Але…

Люди вже обертали голови, щоб подивитися на нас, але, трохи просунувшись уперед, я зміг непомітно взяти Делакруа за лівий лікоть.

— Спокійно, — промовив я так тихо, що почути мене міг тільки Дел (та ще, може, Брутал). — Про тебе ці люди запам’ятають лише те, як ти пішов, тому дай їм можливість побачити, як гідно ти поводишся.