Десь ближче пролунав тріск і дзенькнуло, коли розбилася шибка, крізь яку до кімнати зазирав місяць. Картина на стіні — із зображенням кліпера, що мандрував одним із морів світу, — впала з гачка й грюкнулася об підлогу; скло розбилося на друзки.

Мої ніздрі вловили якийсь гарячий запах, і я побачив, що з-під ковдри, якою була вкрита Мелінда, курить дим. В одному місці ковдра швидко чорніла — біля тріпотливого горбка, що був правою ногою Меллі. Рухаючись, наче сновида, я скинув зі свого плеча руку Мурза і зробив крок до тумбочки. На ній стояла склянка з водою, оточена трьома-чотирма флаконами пігулок, що перекинулися під час струсу. Я взяв склянку й вихлюпнув воду на обвуглене місце. Воно засичало.

Коффі продовжував цілувати її, міцно, інтимно, вдихаючи і вдихаючи. Виставлену вбік руку він досі не опустив, іншу тримав на ліжку, спираючись на неї для рівноваги безмежно важкого тіла. Пальці були розчепірені; та рука нагадувала мені коричневу морську зірку.

Раптом Меліндина спина вигнулася дугою. Її рука злетіла в повітря, пальці стискалися й розтискалися спазматично. Ноги забарабанили по ліжку. А тоді щось пронизливо закричало. Знову ж таки, я це не вигадав; інші чоловіки теж чули. Бруталові здалося, що виє вовк чи койот, що втрапив лапою в пастку. Я подумав, що це нагадує крик орла. У ті часи їх можна було почути тихими ранками, коли вони ширяли у туманній височині, непорушно розпросторивши крила.

На будинок налетів порив вітру і струсонув ним удруге — і це, знаєте, було дивно, адже доти ніякого вітру й близько не спостерігалося.

Джон Коффі відхилився від Мелінди, і я побачив, що її обличчя розгладилося. Правий кутик рота більше не провисав. Очі набули нормальної форми, і жінка немовби помолодшала на десять років. Секунду-дві він із захватом дивився на неї. А потім закашлявся. Повернув голову, щоб не кашляти їй в обличчя, втратив рівновагу (це було неважко; зі своїми габаритами він балансував на краєчку ліжка: однією сідницею на ньому, однією висячи в повітрі) і повалився на підлогу. Маси його тіла було досить, щоб від цього падіння будинок струсонуло втретє. Він приземлився на коліна й похилив голову, кашляючи так, як могла би кашляти людина з останньою стадією туберкульозу.

Я подумав: «Ось зараз будуть жуки. Він викашляє їх, і цього разу хмара буде велетенською».

Але він не викашляв. Тільки продовжував кашляти, важко, з блювотними покликами, майже не знаходячи часу між загостреннями, щоб хапнути трохи повітря. Темно-шоколадна шкіра швидко сіріла. Стривожений, Брутал підійшов до нього, опустився поряд на коліно й поклав руку на широку спину, яку стрясали спазми. Бруталові рухи неначе зняли закляття — Мурз рушив до ліжка дружини й опустився на те місце, де перед тим сидів Коффі. Присутності велетня, який кашляв і задихався, він мовби й не помічав. Хоч Коффі стояв навколішки біля самих його ніг, Мурз бачив тільки дружину, яка вражено дивилася на свого чоловіка. Вона була схожа на дзеркало, з якого щойно стерли шар бруду.

— Джоне! — заволав Брутал. — Виблюй! Виблюй усе, як раніше!

Але Джон і далі здавлено кашляв. Його очі були мокрі — не від сліз, а від напруги. Слина розліталася з рота віялом дрібних бризок, але більше нічого не виходило.

Брутал кілька разів погупав його по спині кулаком — і озирнувся на мене.

— Він задихається! Його душить те, що він з неї висмоктав!

Я рушив уперед. Та не встиг і двох кроків ступити, як Джон навколішки поповз від мене геть і забився в куток кімнати, все так само надривно кашляючи й тягнучи повітря. Він притулився лобом до шпалер — дикі червоні троянди розрослися на садовій стіні — і зі звуком, від якого все переверталося всередині, хакнув так, наче хотів виблювати внутрішню стінку горла. «Якщо після чогось ті жуки й мусять з’явитися, то тепер», — пам’ятаю, подумав я. Але вони не показувалися. А втім, напад кашлю, здавалося, трохи стишився.

— Начальнику, зі мною все добре, — не відриваючи лоба від диких троянд, промовив Джон. Очі залишалися заплющеними. Я не певен, звідки він знав, що я стою за спиною, але він вочевидь про це знав. — Чесно-чесно. Подивіться, як там жіночка.

Із сумнівом глянувши на нього, я повернувся до ліжка. Гел гладив Меліндине чоло, і я побачив дивовижу: трохи її волосся — небагато, але частково — знову стало чорним.

— Що сталося? — спитала в чоловіка Мелінда. Буквально на очах колір повертався до її щік. Вона мала такий вигляд, наче вкрала кілька троянд із тих шпалер. — Як я тут опинилася? Ми збиралися до лікарні в Індіанолі, адже так? Лікар хотів просвітити мені голову рентгенівськими променями й зробити знімки мозку.

— Ш-ш-ш, — мовив Гел. — Ш-ш-ш, дорогесенька, зараз це все неважливо.

— Але я не розумію! — мало не заголосила вона. — Ми спинилися біля придорожньої ятки… ти купив мені букетик квітів… а далі… я тут. Усе темно! Геле, ти повечеряв? Чому я в гостьовій? Мені зробили рентген? — Її погляд ковзнув по Гаррі, практично не помітивши його (гадаю, що від шоку), і зупинився на мені. — Поле? Мені зробили рентген?

— Так, — кивнув я. — На ньому все чисто.

— Пухлини не знайшли?

— Ні, — відповів я. — Сказали, що тепер голова, скоріше за все, перестане боліти.

Поряд з Меліндою розплакався Гел.

Вона посунулася вперед і поцілувала його в скроню. А тоді її погляд перекинувся в куток.

— А що це за негр? І чому він у кутку?

Повернувшись, я побачив, що Джон силкується зіп’ястися на ноги. Брутал допоміг йому, і з фінальним ривком гігант спромігся підвестися. Але стояв він і досі обличчям до стіни, наче малий неслух, якого поставили в куток. Та все кашляв поривчасто, але спазми вже потроху вщухали.

— Джоне, — покликав я. — Повернися, здорованю, поглянь на цю жінку.

Дуже поволі він розвернувся. Шкіра обличчя в нього досі була попелясто-сіра, він здавався на десять років старшим, наче людина, що колись була могутньою, та врешті програла тривалу битву із занепадом. Його очі були опущені на тюремні шльопанці, і вигляд у нього був такий, наче його рукам бракує капелюха, щоб його повикручувати.

— Хто ви? — знову спитала Мелінда. — Як вас звати?

— Джон Коффі, мем, — відповів він, на що вона миттю відгукнулася:

— Але пишеться не так, як напій.

Гел біля неї аж скинувся від тривоги. Мелінда відчула це й заспокійливо погладила його по руці, не зводячи очей із темношкірого чоловіка.

— Ви мені снилися, — тихим зачудованим голосом промовила вона. — Снилося, що ви блукаєте в темряві, і я блукала теж. Ми знайшли одне одного.

Джон Коффі нічого не сказав.

— Ми знайшли одне одного в темряві, — повторила вона. — Геле, ану встань, ти не даєш мені поворухнутися.

Мурз підвівся і з подивом та недовірою спостерігав, як вона відкидає ковдру.

— Меллі, не можна…

— Ой, не будь дурником, — перебила вона і звісила з ліжка ноги. — Авжеж, можна.

Вона розрівняла нічну сорочку, потягнулася й стала на ноги.

— Господи, — прошепотів Гел. — Святий Боже на небесах, ви подивіться на неї.

Вона підійшла до Джона Коффі. Трохи далі стояв Брутал і дивився на неї з німотним благоговінням. Перший крок Мелінда зробила, накульгуючи, з другим кроком лише на дещицю допомогла своїй правій нозі, а далі навіть цього ледь помітного сліду немічності в її ході не стало. Я згадав, як Брутал простягнув розмальовану котушку Делакруа й сказав: «Кинь її. Хочу глянути, як він бігає». Містер Джинґлз трохи шкутильгав, але вже наступної ночі — тієї ночі, коли Дел пройшовся Милею, — миша бігала, як зазвичай.

Меллі оповила Джона руками і пригорнула. Кілька секунд Коффі просто стояв, дозволяв себе обіймати. А тоді підняв руку й погладив жінку по голові. З безмежною лагідністю. Обличчя в нього було незмінно сіре. Я подумав, що в нього страхітливо хворий вигляд.

Мелінда відступила від нього; її обличчя було звернене до нього.

— Дякую вам.

— Прошу, будь ласка, мем.

Вона повернулася обличчям до Гела й пішла до нього. А він її обійняв.