Вистежувати по слідах не вмів жоден із них — вони були збирачами, а не мисливцями, чоловіками, які йдуть у ліс на єнота й оленя не тому, що їм дуже хочеться, а тому, що від них цього сподіваються. А подвір’я перед будинком було втоптаним клаптем землі, який вкривали безладно переплутані найрізноманітніші сліди. Клаус із сином обійшли хлів і одразу ж побачили, чому Баузер (поганий кусака, та добрий гавкотун) не здійняв тривоги. Пес лежав, наполовину вивалившись із буди, збитої з дощок, які лишилися від спорудження хліва (над вигнутою діркою спереду була табличка зі словом «Баузер», акуратно виведеним фарбою, — я бачив фотографію в газеті), і голова в нього була розвернута майже на сто вісімдесят градусів. Щоб зробити таке з великою твариною, треба бути силачем, сказав потім обвинувач присяжним на суді над Джоном Коффі… і довго та виразно подивився на одоробло, що сиділо на місці звинувачуваного, опустивши додолу очі, в новісінькому казенному комбінезоні, що сам по собі скидався на вирок. Біля собаки Клаус і Гові знайшли шматок вареної сосиски. Гіпотеза (цілком розумна, я в цьому не сумніваюся) була така, що Коффі спершу привабив пса гостинцем, а потім, коли Баузер доїдав останній шматок, простягнув руки й одним потужним порухом зап’ястків зламав псові шию.

За хлівом простягався північний вигін Деттериків, де того дня не пастимуться корови. Пасовище було мокре від ранкової роси, і на ньому, по діагоналі на північний захід, чітко виднілася протоптана людськими ногами стежина.

Навіть у тому своєму напівістеричному стані Клаус Деттерик завагався, перш ніж нею рушити. Не від страху перед людиною чи людьми, які викрали його доньок; то був страх згаяти час і піти шляхом, яким викрадач прийшов… піти в протилежному напрямку, тоді як дорога була кожна секунда.

Дилему розв’язав Гові. З куща, що ріс біля краю заднього подвір’я, він зняв клаптик жовтої бавовняної тканини. Цей самий клаптик Клаусу показали, коли він сидів на місці для свідків, і він розплакався, бо впізнав у ньому шматок трусиків, у яких спала його донька Кеті. А за двадцять ярдів далі, на вистромленій гілці ялівцю, вони знайшли клапоть блідо-зеленої тканини, що нагадував сорочечку, в яку була одягнена Кора, коли цілувала маму з татом на добраніч.

Деттерики, батько й син, припустили ледве не бігом, тримаючи зброю перед собою, наче солдати під важким обстрілом на спірній землі. Якщо мене й дивує котрась із подій того дня, то ось вона — як тому хлопчикові, що відчайдушно квапився, аби не відстати від батька (коли батько міг будь-якої хвилі взагалі лишити його далеко позад себе), вдалося ні разу не впасти й не всадити кулю Клаусові Деттерику в спину.

На фермі був телефон (для сусідів — ще одна ознака того, що в такі важкі часи Деттерики не бідують), і Марджорі через Центральну обдзвонила якомога більше телефонізованих сусідів, розповіла їм про лихо, що вдарило, мов грім серед ясного неба, знаючи, що всі дзвінки камінцями, вкинутими в тихий став, викличуть брижі на воді. А потім підняла слухавку востаннє й промовила слова, що стали фірмовим знаком ранніх телефонних мереж того часу, принаймні на сільському Півдні: «Алло, Центральна, ви на лінії?»

Центральна була на лінії, але кілька секунд не могла вимовити й слова, так збурило почуте ту достойну жінку. Зрештою вона вичавила з себе: «Так, мем, місіс Деттерик, я на лінії, о Господоньку Ісусе, я тут молюся, аби тільки з вашими дівчатками все було гаразд…»

— Так, дякую, — сказала Марджорі. — Але попросіть Господа зачекати, доки ви зв’яжете мене з офісом старшого шерифа округу в Тефтоні.

Старший шериф округу Трапінґус був старим чоловіком із червоним від частого зловживання віскі носом, черевом завбільшки з балію й кучмою сивого волосся, такого тонкого, що нагадувало йоржик для прочищення труб. Я добре його знав; багато разів він навідувався в «Холодну гору», щоб провести «своїх хлопців», як він їх називав, у велику далечінь. Свідки страти сідали на ті самі складані стільці, на яких могли раз чи два сидіти й ви: на похоронах, церковних обідах чи фермерському бінго (ми самі такі стільчики позичали в асоціації фермерів «Містичний зв’язок № 44»), і щоразу, коли шериф Гомер Крайбус сідав, я очікував сухого тріску, що сигналізував би про колапс. Я боявся цього дня й сподівався на нього — усе водночас. Але цей день так і не настав. Невдовзі (через одне літо після викрадення дівчат Деттерик, не більше) з ним стався серцевий напад, у його ж кабінеті, очевидно, під час траху з сімнадцятирічною Дафне Шартлефф. Поголос про це не вщухав іще довго, бо шериф так хизувався дружиною й шістьма синами, усім їх показував гордовито, коли надходили вибори. У ті часи для тих, хто хотів на когось балотуватися, побутувала приказка: «Або ти баптист, або ти за бортом». Але, знаєте, люди люблять лицемірів — свояк свояка здалеку бачить. Та й потім, збіса ж приємно, коли когось упіймають зі спущеними штаньми й піднятим прутнем, і це не ти.

Він був не просто лицеміром, а лицеміром некомпетентним, із тих, що фотографуються з кішечкою якоїсь дами, тоді як хтось інший (наприклад, заступник шерифа Роб Мак-Ґі) ризикував зламати собі ключицю, доки ліз на дерево, де сиділа пані Кішечка, і зносив її додолу.

Хвилини зо дві Мак-Ґі слухав белькотіння Марджорі Деттерик, потім увірвав потік її слів чотирма-п’ятьма запитаннями — швидкими й точними, мов ті удари, такі непомітні й сильні, що кров рине ще до того, як відчуєш різкий біль. А коли почув відповіді, сказав:

— Я дзвоню Бобо Марчанту. В нього є собаки. Місіс Деттерик, ви будьте вдома. Як прийдуть чоловік і син, то і їх утримуйте вдома. Хоч спробуйте.

Чоловік і син тим часом пройшли стежкою викрадача три милі на північний захід, але там його слід полишив відкрите поле й заглибився в сосновий бір, тож вони його втратили. Як я вже казав, вони були фермерами, а не мисливцями, а вже на той час знали, що йдуть за звіром. Дорогою вони знайшли жовту маєчку, що була до пари трусикам Кет, та ще один шматок Кориної сорочечки. Обидва предмети були мокрі від крові, та ні Клаус, ні Гові більше не поспішали так, як від самого початку; на той час у їхні гарячі сподівання вже просочувалася холодна певність і важкою крижаною водою стікала донизу.

Вони кинулися в ліс, шукаючи знаків. Не знайшли жодного, побігли в інше місце — з тим самим неуспіхом. Потім у третє. Цього разу знайшли краплини крові, віялом розбризканої по глиці ладанної сосни. Вони трохи пройшли в напрямку, в якому вказувала кров, а потім знову почали безладно метатися. На той час стрілки годинника вже підібралися до дев’ятої ранку, і десь позаду лунали крики чоловіків і гавкіт собак. Доки шериф Крайбус тільки допив би першу чашку кави, підсолодженої бренді, Роб Мак-Ґі зібрав аматорський загін. О чверть на десяту вони приєдналися до Клауса та Гові Деттериків. Ці двоє у відчаї тупцяли на узліссі. Невдовзі чоловіки знову вирушили навздогін за викрадачем — тепер їх вели собаки Бобо. Мак-Ґі дозволив Клаусу й Гові піти з ними, бо ті однаково б не повернулися, навіть якби він їм наказав, хоч і страшенно боялися того, що могли побачити. Мак-Ґі напевно це розумів. Але розрядити зброю він їх примусив. Решта вчинили так само, пояснив Мак-Ґі; так безпечніше. Та тільки він їм не сказав (інші так само промовчали), що лише Деттериків попросили здати набої помічникові шерифа. У тому своєму розгубленому стані, бажаючи лише одного — пройти весь кошмар до кінця й покінчити з ним, — вони підкорилися. Коли Роб Мак-Ґі змусив Деттериків розрядити гвинтівки й віддати йому набої, він, імовірно, врятував Джонові Коффі його жалюгідну подобу життя.

Гавкаючи й дзявкаючи, собаки потягли їх через дві милі соснового підліска, весь час у тому самому напрямку — строго на північний захід. З лісу загін вийшов на берег річки Трапінґус, яка в тому місці була широка й текла повільно, несучи свої води на південний схід крізь низькі лісисті пагорби, де родини з прізвищами Робінетт і Дюплессі досі робили собі овочерізки й випльовували гнилі зуби, орючи землю; сільська глушина, де чоловіки були схильні брати до рук змій у неділю вранці[14] та злягатися зі своїми доньками в неділю вночі. Знав я ті родини. Більшість час від часу надсилала Іскрунові харч. Чоловікам із загону було видно, як на протилежному березі річки зблискує на сталевих рейках Південної залізниці червневе сонце. Приблизно за милю вниз течією праворуч від них через кам’яновугільний басейн Вест-Грін було перекинуто залізничний міст.