Оліва тоді була, і зараз продовжує залишатися, місцем, де співіснують два окремі світи. З одного боку, там можна зустріти чарівних літніх пань, «пані над панями», як сказала би бабуся, елегантних стареньких добродіїв і студентів, котрі силкувалися виглядати як молоді шановані інтелектуали (байдуже, що це значить). З іншого боку, можна отримати по голові каменюкою або залізякою, подивитися на завсідників цілодобового буфету під каштаном чи послухати крики із притону. Раніше другий світ в Оліві був представлений ширше, і бабусю на роботі запитували: «Ти в Оліві живеш? А що в тебе там, Гелено, дім розпусти чи бандитське кубло?» «І кубло, і дім розпусти», — відповідала бабуся, бо що ж іще їй залишалося робити.

Інша справа, що в ті часи місцеві хулігани й бандити мали свій кодекс честі, свої закони й свого старосту; ще кільканадцять років тому, після дідової смерті такий мальовничий місцевий «начальник» (капелюх, пальтечко, розросла сполучна тканина носа, наріст на щелепі) підійшов до бабусі на вулиці, виструнчився, вклонився й сказав: «Ми чули про ваше нещастя, прийміть наші співчуття».

Саме цих людей пані Владзя знала найкраще; від неї ми довідувалися про всі любовні пригоди, пиятику, криваві порахунки та інші афери. А якось навіть трапилася нагода вислухати справді неймовірну психологічну розповідь у частинах (через день, із пляшкою молока) про пана Грушкевича, Октавіанового приятеля, який вирішив упитися на смерть, бо його ніхто не любить.

— Нічого дивного, — каже пані Владзя, а її величезні зуби рухаються в такт словам, наче два ряди пожовклих балерин у «Лебединому озері», — діти повиїжджали, дружина померла, чоловік, як то люди кажуть, сам як палець, бідолаха. Та ще й без ноги на додачу. Каже моєму Октавіанові: «Ось тобі гроші, вистачить і на горілку, і на похорон. Я питиму, а ти мені принось горілку, доки я не помру».

Ми вислуховували ці похмурі рапорти через день: «Грушкевич уже тиждень як п’є». «Грушкевич не встає». «Грушкевич марить». І нарешті: «Грушкевич помер».

Грушкевич помер, та й пан Октавіан почувався не найкраще, бо вочевидь попивав собі із Грушкевичем, а може, на поминках. Так чи сяк, якогось разу він ніс нам молоко, спіткнувся на східцях біля дому й зламав ногу. А що роки й уміст алкоголю в тканинах робили своє, то перелом практично не зростався, а тим часом дача невблаганно заростала бур’янами.

І саме тоді на видноколі з’явився Рудий Геньо. Точніше: з’явився вдруге.

— Шукаєте когось, хто б вам дачу скопав? — пані Гібнер зупинилася на краю тротуару й похитала сивенькою головою. — А Рудий Геньо саме з в’язниці вийшов. Жінка його з хати вигнала, ніде й голови прихилити бідоласі. Переночувати ніде. Чей же він би радо попрацював, особливо якби міг пожити влітку в будиночку, доки собі чогось не підшукає.

Пані Гібнер, жінка, яка від молодих літ до вісімдесяти років працювала фельдшеркою, а останні тридцять літ ставила банки й робила уколи всій нашій родині, була свято переконана, що кожен, хто не має чим зайнятися, дуже хотів би знайти роботу.

— Що ж, — мовила бабуся, — спробуємо. Пришліть його до мене, будь ласка, якщо зустрінете.

Мою розважну матір така перспектива аж ніяк не захопила.

— Мамо, — переконувала вона, — я не певна, що Рудий Геньо — це гарна ідея. Невідомо, що йому на думку спаде й чи не заподіє він тобі якоїсь кривди.

— Рудий Геньо? Мені? Кривди? — перепитала бабуся недовірливо. — Коли ж я Рудого Геня знаю, відколи він був отакий-о, — і бабуся розітнула повітря долонею на висоті стегна, — і мав п’ять років. Колись, пригадую, повертаюся з радіо Кветною, ні, Лічманського, угору вулицею, аж тут хлопчик плаче. Підходить і: «У-у-у-у, дайте два злотих, у-у-у-у, тато шкуру з мене здере, у-у-у-у, бо він мені дав два злотих на соску для брата, у-у-у-у, а я загубив». То я й дала. Повертаюся додому. Павел уже повернувся зі школи, я йому розповідаю, а він регоче, що я так дозволила себе ошукати Рудому Геневі, тямковитому п’ятирічному халамидникові з вулиці Лічманського. Ого, — подумала я собі, — чому бути, того не минути. За тиждень знову повертаюся з радіо, підходить хлопчик: «У-у-у-у, дайте, пані, два злотих, у-у-у-у». Ну, і так далі. А я нахилилася, зазирнула йому в очі й сказала: «А ти знаєш, хто я така? Я, — тут бабуся здобувається на грізний тон, — я мама Павла». А Павла всі ці хлопці страшенно поважали, бо він умів добре битися. Його так поважали, що страх! А Рудий Геньо як з кілочка: «Еге... то було відразу сказати». Але двох злотих не віддав.

Згодом Рудий Геньо з’являвся в бабусиному житті в різних ситуаціях. То притягнув краденого фікуса, то захищав Павла від хуліганів, коли його звинуватили, що він напав на них і нацькував собаку. «Напав? — перепитав Геньо. — Накинувся? Пес перегриз повідка, щоб захищати Павла, а ви кажете, що напав? Я вам по-доброму раджу забрати цю заяву. Бо як ні, то копанки в Оліві глибокі». А потім раптово зник. Не так, як раніше — на місяць чи два, або на декілька, а на цілих десять років.

І через цих десять років знову прийшов до бабусі.

— Ну, то ми вже прийшли, — заявив Рудий Геньо, стаючи на порозі із Грубим.

— Які ще «ми»?

— Я і Грубий. Ви ж хотіли когось на дачу, га? А я без Грубого не працюю.

І справді, працював із Грубим, тобто Грубий копав, а Геньо командував. Обоє розташувалися в альтанці, бо ви ж розумієте, пані Гелено, людині ж треба десь жити, га? Грубий копав у малиннику, знищуючи кущі малини, полов іриси, знищуючи іриси, і викопував цибульки тюльпанів, знищуючи цибульки тюльпанів. Те, чого він не торкався, те витоптував принагідно.

Геньо лежав горічерева на сонечку.

— Геню, — запитала в нього якось бабуся своїм найбільш безпосереднім тоном, — а власне, за що ти сидів?

І Геньо, чухаючи живіт, перевів погляд із Грубого з лопатою на небесну блакить, і відказав:

— Хе-хе, пані Гелено, хе-хе, ну, за крадіжку десять років не дають, хе-хе.

Із часом Грубий копав дедалі менше, а Геньо пив дедалі більше; Грубий, певне, йому позаздрив, і тепер пили обоє. На додачу, їх почали провідувати різні друзі й подружки, пияки, наркомани, дамочки легкої поведінки й подібна публіка. Решта дачників, чому, власне, не доводилося дивуватися, почали нарікати на галас, крадіжки й розкидані пляшки, доки нарешті мама не ухвалила рішення про виселення Рудого Геня, Грубого та їхньої зграї. Узяла тата, поїхали до Оліви, пішли на дачу й зажадали, аби ті покинули альтанку, тим більше, що ніхто офіційно не дозволяв там жити ані Геневі, ані Грубому, ані, тим більше, панові Казеві чи пані Марисі.

Їздили вони так ще тричі, то разом, то сама мама, то мама з бабусею. Небагато це дало. Рудий Геньо щоразу клявся-божився, що він негайно, просто зараз забереться, і або не робив нічого, або забирався й повертався назад, а тим часом, на клумбах блищали нові пляшки, за будинком дедалі дужче смерділо, а на стіні розросталася чорна пляма від електрообігрівача.

— Я вже гадала, що не витримаю, — обурено заявила котрогось дня мама, — їздила нині до Оліви й пішла з бабусею на дачу. Дорогою зустрічаю Рудого Геня й Грубого, які тягли зі звалища старий телевізор, без корпусу, справжнісінький мотлох. «Що це ви робите?» — питаю, а Рудий Геньо каже, що вони це саме забирають з дачі, бо виселяються. Аякже, думаю собі, бо вони несли його в протилежний бік, ну, та нічого, кажу їм, що вони мусять забратися ще нині, бо інакше викличу поліцію. «Пані Ганю, ми не можемо, бо в Грубого хворі коліна, і він не може ходити». «Тоді навіщо він тягає телевізори?» — питаю, а тоді кажу: «Мене це не цікавить, мусите забрати всі свої речі й поприбирати, бо я не збираюся торкатися цього вашого шмаття». — «А що, ви нами гидуєте?» — «Так, боюся заразитися якимсь сифілісом чи СНІД-ом». «Ой-ой, — каже мені Геньо, — ви, пані Ганю, така гарна, а така зла...»

Ну, тут Геньо явно прорахувався, це я чудово знав. Досить глянути на мою маму, зі стиснутими вустами, палаючими очима, щоб відразу відмовитися від таких аргументів, але Геньо вочевидь не належав до тонких знавців людської природи. Шкода мені, ой, як шкода, що мене тоді не було з мамою, і я не бачив, як вона, охоплена люттю, лає Геня; із нею таке трапляється рідко, зате тоді вже набуває воістину апокаліптичного розмаху, і різні там Берма, Анджеліка Х’юстон та Мей Вест можуть сховатися.