— Ти так гадаєш?

— Ну, звісно. Такі духи — справжній скарб. Я розповідав тобі про Ромусю, бабунину сестру?

— Ні.

— У моєї бабусі... хочеш шоколаду? А пористого? Білого чи молочного?

— Молочного.

— Моя бабуся мала зведену сестру, Ромусю, яку дуже любила. А Ромуся слабувала на сухоти. Або, може, інакше: і моя бабуня, і сухоти мали Ромусю — і сухоти перемогли. Ромуся замолоду заразилася від матері і, зі змінним успіхом, хворіла й видужувала, і так тривало цілими роками. Під час Першої світової війни вона пережила облогу Каліша, коли панував лютий голод і холоднеча, і відтоді все лише погіршувалося. Вона вийшла заміж за такого собі лікаря, який дуже її кохав і робив усе, що міг, аби її врятувати.

— А вона його?

— Що?

— Кохала?

— Мабуть, не надто. Бабуня його зненавиділа, бо колись вони приїхали з Варшави в гості, і вона підслухала їхню сварку за зачиненими дверима. Рома вигукнула: «Як ти мене гнітиш!», а бабуня уявила собі, як він за тими дверима пригнічує Ромусю своїм тілом, стрибає по ній, чавить здоровенними чоботиськами. І зненавиділа його. Він привіз їй шоколадні цукерки, а вона жбурнула їх на землю й потоптала; привіз ляльку, а вона її викинула у вікно. Та, здається, він не був таким уже поганим. За скромний спадок по якомусь дядькові, послав Рому лікуватися до Італії. Вона поїхала, там познайомилася з якимсь молодим сухотником, закохалася. І зволікала з поверненням. Той помер, і вона приїхала геть не в собі. Її лікували, як уміли, а що переважно не вміли, то методи без кінця змінювали. Чекай-но, ми ще не до каси. Приміром, вона щодня мусила випити копу сирих яєць; навіть така фотографія була: Ромуся лежить у ліжку і купа шкаралупи... більшовики спалили в каміні, як і більшість фото... але всі сподівалися. Зрештою, її мати жила із сухотами років чи не двадцять. Щоправда, понад півроку проводила в гірських санаторіях і поверталася вряди-годи, щоправда, їй зробили так звану катеринку...

— Катеринку?

— Таку операцію. Хвору легеню накручували, мов на корбу, і поверхня таким чином зменшувалася. Мало кому вдавалося таке пережити, але прабабуся пережила; їй хоч і віщували швидку смерть, та вона із цією підв’язаною легенею жила до середини війни, тобто ще кільканадцять років.

— А Ромуся?

— Чекай, не спіши. Усі сподівалися, що їй покращає. Аж тут якоїсь ночі моя бабуня, якій було тоді років чотири, прокинулася від материних ридань. Вона вилізла з ліжка й подріботіла манюніми ніжками в бік коридору. І що побачила? Батько сидить на ліжку й пригортає матір, яка не може заспокоїтися й уриваним голосом каже: «Прийшла... така сіра, сіра постать... стала на порозі й промовила: «Ромусі залишився рік... рік жити... помре... тоді й тоді... це швидше, ніж за рік...» А він пригортав її й пригортав, і повторював, що це лише сон, і знову пригортав, і зціловував сльози зі щік; кремезний, голомозий, бородатий чоловік, який зціловував сльози зі щік... Та він не був би собою, не був би педантичним, раціоналістичним і ретельним юристом Валер’яном Карнауховим, якби не занотував дати на аркушику й не заховав би його під документами в шухляді свого столу. І коли майже роком пізніше моя прабабуня отримала телеграму з Варшави, що Ромі дуже погіршало, вона вже знала, що їде побачитися з нею востаннє. Так і сталося, день у день.

— Там менше людей.

— Але глянь, які повні в них кошики. Краще сюди. Ну, гаразд. Так чи сяк, моїй бабуні було тоді років із п’ять, і вона страшенно тужила за Ромусею. А Ромуся приходила до неї щоночі, уві сні. Розмовляла, бавилася ляльками. І невдовзі тікала. «Там на мене чекають, — казала, — мене відпустили до тебе лише на п’ять хвилин. Але завтра я знову прийду». А одного разу не прийшла, і бабуня зрозуміла, що вона вже деінде. От і все. Так бабуся зростала без сестри і, щиро кажучи, без матері, яка цілі місяці проводила в санаторіях у Татрах. Вони бачилися лише кілька разів на рік — на свята й ще тоді, коли з гір у долину віяв фьон, бо цей вітер дуже шкідливий для сухотників. Проте й тоді мати спала та їла окремо, кип’ятила на примусі весь свій посуд і не дозволяла себе цілувати. Подумай лишень, бабуся через стільки років розповідала мені: «Це один з моїх найгірших дитячих спогадів: мати повертається із санаторію, я біжу до неї здалеку, щоб обійняти, а вона простягає руки, щоб відштовхнути мене й каже: «Не торкайся, не торкайся мене».

Мама виховувала нас так, як її саму виховала бабуся, а бабусю — прадідусь. Тато виховував нас так, як виховав його дідусь, а того — прадідусь Денель. Прадід Денель був легіонером, депутатом і директором лікарні, а його син спершу вступив до кадетського корпусу, а згодом став офіцером і капітаном на флоті. Через це мій батько вдавався до силових методів, віддавав накази й зіштовхувався з постійним бунтом на кораблі.

Юрисконсульт Карнаухов вів переговори. «Я вважаю, що ти повинна почистити зуби, — казав він, — та якщо ти наведеш мені раціональні й підкріплені прикладами аргументи й доведеш у дискусії, що це зайве, тобі не доведеться чистити зуби». Ба більше, траплялося, хоч, може, не у принципових питаннях, він погоджувався з доньчиними аргументами. Через те моя бабуня, уже дорослою, тішилася в родині незаперечним авторитетом, і керувала, як сама хотіла, усім домом на принципах освіченої абсолютної монархії, а моїй мамі значно легше вдавалося примусити нас до різного дитячого послуху, як-от прибирання кубиків чи виконання домашніх завдань.

Аж дивина, що ми із братом, яких, неначе барку з італійських барокових арій, шарпали два протилежні буревії, не виросли неврастенічними підлітками зі схильністю до юнацьких бунтів.

І лише в одному питанні дідусь був непохитним, а саме в тому, що стосувалося дієти. Лікарі, ті самі, які наказували Ромі випивати копу яєць щодня, стверджували, що дівчинка, наражена на небезпеку захворіти на сухоти, повинна у великій кількості споживати або величезну кількість жирного м’яса, або величезну кількість кров’янистих біфштексів, щоразу, або те, або інше.

— Він стояв наді мною з паском, — розповідала бабуня, — і казав, що я не вийду з-за столу, доки не з’їм біфштекси. Я плакала, капризувала, проте їла. Зрештою, насправді він жодного разу не вдарив мене через те, що я чогось не з’їла. Один-єдиний раз тато дійсно мене добряче відшмагав. Без жодних аргументів, без суперечок. Я прийшла додому й абияк покинула черевички. «Постав гарненько черевики», — наказав тато, а я відповіла: «Нехай Ганка поставить, це Ганчина робота». «Ні, — заперечив батько, — Ганка нам допомагає, бо мама в санаторії й не може нам готувати. Черевики мусиш поставити сама й ніколи більше не кажи, що Ганка мусить робити те чи те. А тепер піди до неї й перепроси». «Не перепрошу». «Перепросиш». «Не перепрошу». Тоді тато дав мені ляпаса. А я глянула на нього докірливо й піднесено так проказала: «Бий, москалю, польську дитину!» Батько оскаженів. Зняв пасок, жбурнув мене на ліжко й заходився так шмагати, а я так репетувала, що Ганці довелося бігти із сусідньої кімнати й відтягати його.

Москаль. А скільки ж їх там було в Кельце, тих білих росіян? Радник Карнаухов, його сестра Саша, якій остогидло бути гувернанткою у віденських родинах своїх знайомих, і вона приїхала до брата, якісь царські чиновники, що їх крах імперії застав за її кордонами, якісь емігранти, різномасті втікачі.

— Багатенько було адвокатів та суддів. Приходили до батька й нарікали, що польська адвокатура не хоче їх до себе пустити. А тато кивав головою, притакував, утішав, а коли ті йшли геть, казав, що здивувався б, якби хтось із цього наброду отримав посаду.

— А коли він балакав із цими росіянами, ти їх розуміла?

— Звісно. Від самого малку. Тато завжди казав, аби я вчилася російської не від нього, бо він уживав багато українізмів, а від мами, бо вона розмовляла прегарною літературною мовою. А він учився від неї англійської, щоб читати в оригіналі англійських поетів; мама хвалила його, бо він мав великий лексичний запас, та коли батько читав уголос, то втікала до іншої кімнати й кричала, що в нього жахливий акцент.