— Чому аж три?

— Два в тата були віддавна, а третій він забрав в одного добродія. То був такий молодик, трохи дурнуватий і трохи гуляка. Тато пішов його відвідати, бо в того саме народилася дитина, то й годилося наче. «А знаєте, пане раднику, — каже той добродій, — я отримав дозвіл і купив собі револьвера». І витягає, показує гостям, розмахує й таке інше. Батько йому каже: «Послухайте, поводьтеся із цим обережно, зі зброєю не жартують». «О, та він незаряджений». «Дуже вас прошу...», — і в цю мить пролунав постріл. Усі посхоплювалися з місць, перелякані, хтось кричить, дружина біжить до колиски, а куля поцілила якраз у колиску й розтрощила бильце над самою голівкою дитини. «Скільки ви заплатили за цей пістолет? — запитав тато. — Будь ласка, ось гроші. Прошу це віддати мені й більше не купувати зброї, доки до неї не доростете».

— І що ж потім сталося із цими пістолетами?

— Усі віддали партизанам на початку війни. Але я про Лисів казала.

— Казала.

— А про ляльку розповідала?

— Ні.

— То сталося раніше, коли я була дуже малою. Тато подарував мені таку гарну ляльку, яка розплющувала очі й уміла пісяти. Боже, як мені та лялька подобалася... і якось ми поїхали до Лисова, а я, як завжди, запросила побавитися сільських дітей, бо страждала від комплексу панночки з маєтку, у якої є все, тоді як інші діти не мають нічого. То ми бавимося тією лялькою, бавимося, і раптом діти кажуть, що зголодніли. І я побігла додому, щоб винести їм трохи хліба з маслом. Повертаюся — аж немає ані дітей, ані ляльки. Пізніше я ходила з татом, заплакана, від хати до хати, та все марно. Ніколи більше я її не бачила.

І раптом я замислююся над цією особливістю світу; бабуня, яка дедалі менше пам’ятає, через сімдесят років зворушено згадує про ляльку зі свого дитинства, яке не існує, з маєтку, якого не існує, з епохи, якої не існує; жодну зі своїх дитячих утрат я не оплакував так, як помаранчевого пластмасового крокодила, котрий чудово плавав у воді, і якого батьки колись ненавмисне викинули, фарбуючи ванну кімнату.

Та бабуня вже розповідає про щось геть інше.

— ... я тих дітей не звинувачую. Бо чим же їм було бавитися? Виструганою сопілкою? Вальдорф колись на багато років утратив роботу в «Пшекрої», бо написав, що з дитинства пам’ятає пастушків, що грали на сопілках, та відколи всі пастушки подалися в міністри, немає кому більше грати на польському селі. Діти в Лисові були такі здібні... перед самою війною, пригадую, учитель мені казав: «Усі ці діти мали б учитися, але хто тут собі може це дозволити...» Хіба що Стефан Врона. Боже, який же то був вродливий мужчина. Лише Стефан вивчився на офіцера. Пригадую, як він їхав на чолі загону під час якогось параду в Кельце, і всі жінки пасли його очима, а він мені вклонився... такий вродливий, у формі, на коні... і що з того? Моя шкільна подружка розповіла, що Стефан мав роман з якоюсь жінкою, про яку були чутки... ну, так чи сяк, а він заразився сифілісом. Пам’ятаю, як він колись приїхав до маєтку, а ми запросили його, звісно, як рівню, на підвечірок. Він сидів такий виснажений, ледь міг ворухнутися. І попрохав у мене плед, бо вже був вечір, і йому змерзли ноги. Яке ж він тоді, певне, відчував приниження, такий герой — і просить плед принести... невдовзі потому пішов на фронт, потрапив у полон і загинув у Катині. І ще був один, уже не згадаю, як звався, здається, Костшик мав на прізвище. А може й ні. Батько послав його до ліцею. Він би й до університету пішов, та почалася війна, і довелося утримувати родину. Німці якось його впіймали з тютюном, бо ж усі на селі садили тютюн, хоча це й суворо заборонялося. Так-от, упіймали його жандарми, почали лаятися й ударили його по обличчю. Якби він був звичайним селянином, то змирився б і стерпів, але Костшик почувався інтелігентом і вдарив у відповідь жандарма. Закатували його прикладами так, що мати ледь упізнала сина, просто криваве місиво якесь було.

— Ба.., але ти вже про війну, а я ще не закінчив про твоє дитинство й молодість.

— А про що ти ще хочеш дізнатися?

— Про школу.

— Про школу... зі школи мене завжди забирав тато й ніколи цього не любив, бо сторож, побачивши його, вигукував: «Панянко Бенецька, дідуньо по вас прийшов». Та воно й не дивно; татові було за п’ятдесят, і він був голомозий як коліно, чого він, зрештою, соромився й завжди намагався ходити в капелюсі. Там, де це було можливо. Та іноді йому й компліменти говорили, як отой залізничник на вокзалі, що мусив перевіряти, чи пасажири мають перонні квитки, а татові сказав: «Шановного пана я навіть не перевірятиму, бачу, що ви, шановний пане — справжній пан, як то кажуть. Бо такий у вас вигляд. І це зразу видко».

— Але ти мала про школу розповідати, а не про твою школу очима твого батька.

— Про мою школу? Я вчилася дуже добре, зазвичай була другою або третьою в класі, бо в мене були проблеми з гімнастикою. Воювала із ксьондзом...

— Ти? Ти, яка збиралася стати черницею-мученицею?

— Так. Бо тато постійно мені повторював: «Дитино, це проблеми свободи віросповідання й нікого не можна навернути силоміць. Будь терплячою. І не забувай, що, можливо, ти колись зміниш думку про це». А я, звісно, кричала, ображалася, і мені було дуже сумно. Але згодом, я помалу почала розшукувати в Біблії різні місця, які здавалися мені геть невідповідними до Христового вчення. Найдужче мене вразило, що Богородиця знала, що Іродові солдати виріжуть, усіх хлопчиків у Вифлеємі, але не розповіла про це іншим матерям. Я цього ніяк не могла зрозуміти. Спитала ксьондза на релігії, чому так сталося, а він щось пояснював, мовляв, інакше Святе Сімейство не змогло б урятуватися втечею до Єгипту. Мене це не переконало. Я почала дошукуватися, аж, зрештою, втратила віру. Звичайно, ксьондз обожнював чіплятися до мене з різними дрібницями, тож я мусила найкраще в класі знати молитви, катехизис, псалми et cetera. Він тільки й чатував, коли я спіткнуся, а тут таке розчарування.

— А з якими ще вчителями в тебе були проблеми?

— Із різними. З кожним свої.

— Наприклад?

— Ну, найбільші були з новою директоркою. Колишню директорку я дуже любила, але вона пішла на пенсію. То була приємна, вихована пані. Зате нова виявилася вульгарною хамкою, яка репетувала на учениць, наказувала замість розмовляти й узагалі була невідповідною особою на невідповідному місці, настільки, що якось чиясь мати не витримала й дала їй ляпаса. Я ж користувалася тоншими методами. Одного разу вона вела в нас урок біології й написала на дошці «півкола мозку». Просто помилилася, мабуть, через те, що так старалася гарно вивести кожну літеру. Я, звичайно, каліграфічно переписала це до зошита. Директорка підійшла до мене й питає: «А це що таке? Як треба писати «півкуля»? А я їй: «За колишньої директорки писали «півкуля», але за нової пишуть так...» — і показала на дошку, де чорним по білому... чи то пак білим по чорному було написано «півкола». Можеш уявити, як вона після цього мене любила. Воювала зі мною до останнього класу. Лише одне мені в ній сподобалося: у нас в школі була така акція, коли всі приносили сніданки для дівчат з бідніших родин. І якось директорка помітила, що одна з дівчат поклала черству булку. «А тобі теж дали на сніданок черству булку, га? Ні? Із шинкою? От цікаво. То тепер ти їстимеш черству булку, а бідним подругам залишиш ту, що із шинкою».

— Гарно.

— Та гарно. Та загалом вона поводилася як примітивна хамка. От учителька латини, пані Сташова — то інша справа, та була дуже добре вихована, але неймовірно сувора. Я її не боялася, бо з початку досить добре знала латину й привчила її до того, що завжди можу відповісти. Тому вона мене ніколи не питала, зате по черзі викликала всіх дівчат, а вони так довго мордували того Цезаря чи Лівія, аж нарешті лунало: «Ля-а-алька, тепер скажи їм, у чому тут справа». І тоді я підводилася й відповідала абсолютно без жодних зусиль, бо все вже давно переклала. Аж раптом якогось разу у випускному класі вона питає мене без попередження. А я нічого. Вона аж заніміла. «Лялю, встань, будь ласка, — сказала вона. — Лялю, будь ласка, сядь. Будь ласка, встань. Як це — ти не знаєш?» То я їй і кажу, що не знаю та й квит, що вона мене сто років не питала, а я не вчилася тільки щоб учитися. Дала мені три тижні, щоб я вивчила; якраз були зимові канікули. І, уяви собі, що я таки вивчила. І склала на п’ятірку. Та-а-ак. Вона вживала таких різних висловлювань, наприклад: «Чого так скачеш, як блоха по шахівниці». Не знаю, чому саме по шахівниці, але так вона казала.