— А Юлек усе склав?

— Давно склав. Працював, перекладав. Боже, що то був за чоловік... я до нього приходила, пообнімаємося трохи, а він раптом уставав і казав мені: «Пробач, Лялюню, але я мушу ще перекласти десять сторінок». І перекладав.

— А ти нудьгувала?

— Нудьгувала? Що ти! У нього була чудова бібліотека... — (я й забув, що маю справу з опорою келецької культури). — Ну, і працював, працював, але заробляв небагато. Я тобі розповідала, як ми були на балу в літераторів? Задля цієї урочистості, спеціально пошила собі такий стилізований фрак, — (у моїй уяві зринає бабуня в образі довоєнної ерудитки, але чомусь він дуже невиразний), — а там юрби, юрби, юрби, першокласні страви. Ну, але ж звісно, літератори, усі зголодніли, начекалися, і як не кинуться... Юлек був зайнятий розмовою, і я хотіла його чимсь нагодувати, але мені вдалося врятувати лише грушу. Грушу, уявляєш? Не знаю, чи я ще коли була такою голодною на бенкеті, хіба що в персидського шаха.

Проте й бабуня, мабуть, добряче покрутилася біля столу, якщо тоді вперше покуштувала індика в малазі... через півстоліття, пригадую, як нині, вона повернулася з якогось бенкету дуже щаслива, бо іменинниця приготувала того славетного індика в малазі, про якого всі ми знали з оповідей про бал у літераторів і грушу. Ба більше, іменинниця мала рецепт, завдяки чому я можу навести його тут — адже це теж частина великої розповіді.

Індичу грудку легенько обсмажити на сковорідці, щоб занадто соки не витікали, а тоді зварити у воді. Вийняти, а до решти води додати таку саму кількість солодкого вина. Тоді покласти стільки фруктового желе (вишневого або порічкового — найважливіше, щоб воно було нейтральне на смак і до того ж червоне), скільки потрібно на таку кількість рідини. У глибоких тарелях розікласти шматочки грудки, щедро посипати родзинками і залити желе. Прикрасити виноградинками (цілими або половинками, найкраще синіми, бо під колір), поставити в холодильник. Мабуть, існує якийсь шляхетніший рецепт, але в нас індика в малазі готують саме так.

Юлек під ту пору працював у редакції журналу, скажімо, «Парнас», який належав такому собі феноменально багатому й прекрасно освіченому синові єврейських фабрикантів. Для бабуні, яка єврейських дітей на санчатах, і т. д., це не становило жодних проблем, зате факт, що пан Н. був відомий своїми античними смаками, а Юлек був доволі гожим юнаком, викликав певні побоювання.

— Та зрештою, нічого не сталося, — зауважувала бабуня, розгортаючи оповідь, — бо Н. не робив Юлекові жодних пропозицій. Задовольнявся прибиральниками, служниками, кур’єрами... Боже, у Варшаві не було вродливішої редакції, маю на увазі працівників... Так чи сяк, гроші з того були невеликі, отож батько рішуче заборонив нам одружуватися, доки я не закінчу навчання.

— А ти його не закінчила.

— Ні, не закінчила, мені залишився, щоправда, тільки один іспит, але Університет закрили через оті антисемітські заворушення. Хоча найважчі іспити я вже поскладала.

— Наприклад?

— Найскладніший був у Ярри, але то ще на юридичному. Усі казали, що Ярра просто потвора, що валить на іспитах, мучить... зубрили як ненормальні, а це треба було розуміти, а не зубрити. Я прийшла, склала, а Ярра підвівся із-за столу, підійшов до мене й поцілував у чоло зі словами: «Такої студентки в мене вже давно не було». Другий важкий іспит був у Котарбінського. Котарбінський сам занять не вів, це за нього робив асистент, Болеслав Міцінський. Який же він був розумний! Усе заняття полягало в тому, що він сидів за кафедрою, а я — за партою, і ми обмінювалися зауваженнями над головами решти студентів, які взагалі не мали поняття, про що йдеться. Я прийшла на іспит прекрасно підготовлена, але професор мав якісь інші справи й почав опитування лише о шостій вечора. Ми чекали весь день, я всім допомагала й пояснювала, бо знала все найкраще, котрась із дівчат мені навіть заявила: «Не розповідай стільки, бо все, що скажеш, вилетить тобі з голови». Я засміялася. Прийшов професор, перепросив і сказав, що ми можемо прийти завтра, але я воліла складати негайно. Увійшла і, прочитавши перше питання, зрозуміла, що в голові в мене порожнеча. Чорна діра. Зате із другим пішло як по маслу, із третім теж, то я й кажу: «Перепрошую, пане професоре, але я вже згадала відповідь на перше питання, просто спершу я трохи хвилювалася...» — «Ні, ні, даймо із цим спокій, четвірка». Я розлютилася. Наступного дня зустрічаю Міцінського, а він: «І що, панно Бенецька, пан професор узагалі зміг знайти для вас належну оцінку?» — «Авжеж, — відказала я. — Четвірку». Він страшенно здивувався.

І в цьому місці оповідь збочує на загальновикладацькі манівці; і відразу історія про того славетного професора-ботаніка з Познані, як же його звали, що поїхав зі студентами на екскурсію й потрапив у трясовину; студенти біжать, гукають: «Пане професоре, тримайтеся», а він: «Ненюфари? Так високо? Певне, я заліз у мочари»; далі ще один розсіяний, цього разу архітектор, що мав звичку тримати руку в лівій кишені, а важливі речі, як-от ключі чи документи — у правій, отож в лівій завжди була записка: «Ключі в правій».

— Ну, гаразд, — перебиваю я, бо про викладачів і сам можу розповідати без кінця, — університет університетом, а канікули?

— На канікули я їздила в гори. Одного разу поїхала на море, у 1938 році. Батько завжди давав мені певну суму грошей і, залежно від того, наскільки ощадливо я ними розпоряджалася, могла там перебувати довше чи коротше. Тому я мешкала у Вільному Місті[7], бо там було значно дешевше, але харчувалася в Польщі, бо там у свою чергу набагато краща їжа, а не маргарин та ерзаци... Німкеня, чи то пак ґданкщанка, у якої я винаймала кімнату, була дуже приємна. Якогось дня, пригадую, відзначали якесь гітлерівське свято, і по всьому місту висіли прапори зі свастиками. «Що це?» — спитала я. — «Е-е-е, мабуть, якийсь малий гітлерівець навалив добрячу купу лайна». Жарти жартами, але вже тоді було небезпечно. Пригадую, як я стояла в будинку Польського поштамту, і прийшли кілька гевалів і давай шварготіти німецькою. А я мов з кілочка: «Це польська пошта, і тут розмовляють польською». І почалося. Вони до мене, битися. І тієї ж миті звідкись з’явилося кілька молодих харцерів, просто перестрибнули через стійку й стали на мій захист, а що їх було більше, то ті собі пішли геть. А харцери мені: «Що ви таке виробляєте, що ви собі думаєте? У нас тут постійні проблеми, побиття, скриньки ламають, бійки, а ви ще оливи до вогню доливаєте?» Мені так ніяково зробилося.

— А де саме ти мешкала?

— Уже не пам’ятаю. Але пригадую, як приїхала до Оліви. Пам’ятаю вулицею Лічманського, яка тоді звалася якось геть по-іншому...

— Ян-штрассе.

— Справді? Так чи сяк, ця... Лічманського була просто казковою, як, зрештою, уся Оліва. Біля кожного будинку був кутий паркан, із такими вигадливими шпичастими верхівками... знаєш, якими?

— Знаю, ще кілька таких зосталося.

— Кілька. У шістдесяті заявили, що то буржуазний пережиток і наказали замінити на сітку. Але до війни такі паркани були скрізь, і скрізь вони потопали у водоспадах різнокольорових витких троянд; у садках росли прегарні декоративні кущі з різнобарвним листям: білим, жовтим, смугастим, у крапочку... Німці були неймовірно педантичні у всьому, що стосувалося догляду за рослинами. Якщо хтось занедбував квіти, мусив платити штраф, та ще й великий. То й не дивно, що Оліва нагадувала великий сад. Я тим захоплювалася, захоплювалася, доки мені не забракло грошей. Послала татові телеграму, і він пообіцяв мені передати залізницею, але гроші не приходили. І тоді якийсь старий залізничник підійшов до мене й каже: «Я вас тут, панночко, щодня стрічаю, така ви стурбована, невже щось трапилося?» То я йому й кажу, що тато надіслав мені гроші, але вони досі не прийшли, а мені немає за що жити. І тоді той залізничник сказав мені: «Знаєте що, панночко, домовмося так: я вам позичу гроші, а ви мені їх повернете, коли прийде переказ. Але глядіть, не забудьте, що коли я у вас розчаруюся, то вже ніколи більше нікому не допоможу, так що на вас велика відповідальність, бо той, хто прийде до мене, може справді опинитися у скруті». На щастя, наступного дня гроші надійшли, і я змогла повернути борг. Цікаво, що сталося із цим чоловіком через рік. Можливо, його заарештували й вивезли до табору, як інших поляків? А може, відразу розстріляли? А може, він пережив війну? Певне, ні, такі добрі люди рідко мають стільки нахабства, щоб вижити... А наступного разу я поїхала на канікули в гори. І повернулася раніше, ніж планувала.