Сидимо з Басею на ліжку. Нігті висхли. Третя ранку і, мабуть, зараз увійде бабуня зі словами: «Не знаю, як ви, але я йду цюняти», або «Ганьба й розпуста». Ми збиралися грати, але нам занадто гарно балакається, і я знову щось пригадую.

— Але історія з німцями, які носили воду із криниці, сталася ще в старому помешканні.

— Схоже, що ми нині не гратимемо.

— Ні, чого ж. Розкладай гру.

— Ні, ні. Краще я послухаю.

— Це трапилося на самому початку війни. Того разу бабуня ночувала в Кельце, сама, бо батьки вже переїхали до Лисова. Вечір. Грюкіт у двері. Відчиняє, а там двоє німців. Один говорить польською, сілезець якийсь, чи що.

— І що каже?

— Каже, що їм треба помитися й вони тимчасово реквізують ванну.

— Точніше, її використабельність. Мийність.

— Краще було б сказати «вживальність», бо води не було. Німці поскаржилися, а бабуня показує їм відра й каже: «Принесіть собі води, у подвір’ї є колонка». То вони взяли відра й слухняно рушили до колонки. А бабуня, як і слід справжній польській патріотично налаштованій дівчині, кинулася до запасів крепу й білого картону, миттю вирізала білого орла і профіль Пілсудського, вклала складками паперового прапора й повісила над ліжком цю композицію. Німці повернулися, помилися, помітили композицію й кажуть: «Тут цього не було». А бабуня виклично: «Не було — а тепер є». Засміялися, сілезець мовив: «Пісудзький був ґут, ґут, якби був Пісудзький, не було б ця війна». Подякували й попрощалися, а бабуня у відповідь щось там відбуркнула. То вони перезирнулися й сказали: «А ви знаєте, що ми таке? Geheime Staatspolizei, — і, бачачи, що вона не зрозуміла, додали: — Ге-шта-по. Хе-хе-хе». І вийшли.

— Зрештою, коли бабуня вирізала з паперу орла, а її мати лаялася через шафу, мамуня Рогозинська, дівоче прізвище Кірхнер, абсолютно не зізнаючись у своєму походженні, не лише жила спокійно (принаймні, настільки спокійно, наскільки це тоді було можливо), а ще й запроторювала за ґрати німецького жандарма.

Бо сталося так, що під мамунину кам’яницю припхався добряче п’яний жандарм, який влаштував бійку, почав зачіпати жінок і репетувати, погрожуючи пістолетом. Він був або дуже п’яний, або полюбляв жінок середнього віку, так чи сяк, виразно спалахнув почуттям до мамуні, яка саме проходила вулицею. Підбіг до неї, схопив за руку й певне, затягнув би її до під’їзду, якби не швидка реакція німецької поліції. Жандарм у наручниках, юрба роззявляк, така подія, мамуня в центрі уваги. Назавтра її викликали за свідка, і вона слухняно прийшла й продемонструвала синці. А треба було знати, що мамуня мала страшенно ніжну шкіру, на якій, якщо трішки сильніше стиснути, залишалися жахливі крововиливи. «Ось тут, — показує мамуня плече, а сама аж нетямиться від праведного гніву, — тут і тут. Та-а-акі синці». І жандарм потрапив за ґрати. А може й на фронт. Хтозна...

Саме тоді, коли в Кельце мамуня запроторювала жандарма до в’язниці, а німці носили собі воду в бляшаних відрах і дискутували про Пілсудського, у Лисові з’явився новий ксьондз, чи то пак, ксьондзик, прямісінько із семінарії. Давно було вже пора, бо старий ксьондз, заклопотаний тим, що плодив дітей сільським молодицям і пильнував свого саду, дедалі гірше опікувався своїми вівцями. Залишаючись безкарним, він геть утратив почуття такту.

— Коли в бабусі Банди ставався напад, треба було конче принести їй кагору. Удома повно вина, але їй потрібен був тільки кагор. Не знаю, чи то через святенництво, чи воно їй особливо смакувало, але вона непритомніла, шепочучи: «Ах, ах, мені млосно, ах, мені недобре». Ну, і я, звісно, мусила мчати до плебанії, і ксьондз мені завжди давав півпляшки чи пляшку, я поверталася, збігала з пагорба й піднімалася до маєтку, наливала бабусі й та поверталася до тями. Та одного разу ксьондз хапає мене за блузку й починає обмацувати. Шість десятків йому виповнилося. «Що ви робите!» — скрикнула я, а він не зважає. То я йому, що зараз підійду до вікна й кричатиму. «Дурепа», — просичав він і відчинив двері. «Вино», — нагадала я, і він, розлючений, тицьнув мені пляшку й замалим не виштовхав геть.

Вікарій, високий і худорлявий, здавалося, був створений, щоб стати секретарем єпископа. Акуратний, мовчазний, поважний, неначе його призначенням було безгучне пересування в чорній сутані за шелесткими шовками кардинальської мантії. Так принаймні видавалося бабуні, коли вона дивилася, як той сидів на ґанку маєтку й попивав чай. До цих віковічних поміщицьких звичаїв Броклі чудово звикли: гостини, запросини ксьондза на підвечірок, дружні розмови. Розмова зійшла на євреїв. «Це жахливо, що німці з ними роблять, — проказав він, неначе відповідаючи на лекції в семінарії, — та слід зізнатися, що це певним чином вирішить єврейське питання...» О, це він даремно... якщо бабуся Ванда не звернула на ці слова особливої уваги, то її онуці в очах спалахнули вогненні озера. Спершу вона виголосила довгу філіпіку, а тоді просто вигнала вікарія й заборонила йому з’являтися в маєтку. Узагалі це була досить нечувана подія, як на лисівські звичаї, проте й часи були нечувані. Крім того, усі тепер зрозуміли, хто порядкуватиме в маєтку. Моя бабуня могла бути вродливою й розумною, але — і про це всі теж знали — добродушною вона аж ніяк не була.

Іще не у всіх містах створили гетто, іще подекуди можна було зустріти євреїв, проте чимраз рідше. Саме тоді бабуня дорогою до Хмельника побачила під дощем молоду єврейку з дитям на руках. «Боже, — сказала бабуся, — сховайтеся десь, перечекайте, німці скрізь євреїв хапають, убивають...» А вона нічого, тільки плечима стенула. «То дайте мені, принаймні, дитину, — мовила бабуся не роздумуючи, — я її догляну, заховаю, врятуйте бодай дитину». Але вона затулила дитину долонею, сплюнула від уроків і почала лаятися, тьху, цур тобі, пек, тьху. Через три дні утворили гетто й у Хмельнику.

— Тим часом Мілевський овдовів, а позаяк донька вийшла заміж й мала що робити із власним чоловіком та власною хатою, він вирішив оженитися вдруге. Вибрав собі дружину гарну, але дурну як чобіт. Зрештою, воно й не дивно, — пояснює бабуся, — бо жінка була з іншого села. І от вона приїхала якось возом, повним усякого добра. Чого там лише не було! Стіл, шафи, тумбочки, постіль, порцеляна, стільці, лампи, одяг. І розповідає, що купила це все за безцінь, і така щаслива, бо вони, як і всі в Лисові, жили в страшних злиднях. А Мілевський вийшов з хати, подивився на те й гаркнув: «Звідки це в тебе? Від євреїв? То ти, така-сяка, на людській кривді нажитися хочеш?» Скликав всеньке село, усе те поскидав на купу й підпалив, а тоді побив жінку палицею, відлупцював на квасне яблуко, вигукуючи найгіршу лайку. Люди стояли стіною й мовчки дивилися, киваючи головами. Коли вогонь пригас, повернулися додому.

О всі улюблені євреї моєї бабуні, євреї смагляві, сини рабинів й онуки цадиків, о Рамзеси чорноокі, о євреї вродливі й потворні, євреї із крамничок та яток, євреї із дванадцяти колін Ізраїлевих, нехай ви й не знаєте напам’ять кадиш! О євреї, о єврейки в перуках, єврейки із песиками на руках, у шубах і кольє, єврейки, що стояли попід стіною університетських аудиторій, єврейки з кошиками хліба, єврейки, що примовляли: «Кажу вам, роштити, роштити, цур йому, пек, вироште гарна панна, хай Б-г боронить!», о єврейко з дитиною на руках, о євреї, гнані Лисовом, о народе, обраний Богом і моєю бабунею.

Одного дня, а був то день літній і спекотний, день, коли вапняний пил котився дорогами ще біліший, ніж завжди, день бджіл, що глухо бриніли над конюшиною й веселково-черевих мух, що виблискували зеленню й золотом над болотистим струмком, який в’юнився вздовж дороги, пересихаючи під сонцем, а ще день ос, котрі метушилися в кислих гніздах падалок... одного дня богиня Фортуна, що останнім часом усе рідше, знехотя злітала на терени Міттельєвропи, розпростерла свої крила, що виблискували сусальним золотом, й опустилася на дах маєтку в Лисові, узяла мою бабуню за коси й посадила на автобус до Кельце, де їй абсолютно нічого було робити й вона аж собі сама дивувалася, що ото їй у таку спекоту заманулося труситися по вапняних дорогах.